нери, бо товариш Ван Лун напевно допомiг би нам спiймати, привез-
ти на Землю й показати вам як зразок хоча б одного i них!
Микола Петрович Риндiн знову перечекав, поки уляжеться в залi
смiх, викликаний його жартiвливим жалкуванням, i закiнчив:
- Всi ми, члени команди астроплана "Венера-1", добре встиг-
ли узнати один одного за час пiдготовки. Ми маємо все необхiдне
для далекої подорожi,- нашими запасами завантажена вся корисна
площа корабля. Через сто сорок шiсть днiв пiсля вильоту з Землi
ми опинимося на Венерi, де, за умовами астронавiгацiї, нам дове-
деться пробути досить довго - чотириста шiстдесят сiм днiв:
ранiше вилетiти на Землю ми не зможемо. За цей час експедицiя в
мiру можливостi вивчить незнану планету, спробує вiдтукати
ультразолото - i привезе його на Землю в подарунок любимiй
Батькiвщинi. Збувається давня мрiя людства, що вiками здавалася
красивою, але нездiйсненною казкою. Ще зовсiм недавно, у п'ятде-
сятих роках нашого столiття, мiжпланетна подорож лишалася прак-
тично неможливою, хоча свiтова наука вже оволодiвала атомною
енергiєю. Тодi, як i ранiше, Радянському Союзовi i його друзям
доводилося витрачати надто багато сил на оборону. Цей трудний
перiод - позаду. Переставши побоюватися нападу, нашi народи
цiлком вiддали всi свої сили мирному будiвництву, розвитковi нау-
ки й технiки. Минуло всього кiлька десятирiч, i людство бачить,
як могутня атомна енергiя, що служить не справi вiйни, а справi
миру, дає нашим народам можливiсть здiйснити вiкову мрiю - перет-
ворити на яв подорож до iншої планети. Тому й прикутi зараз до
нашої країни, великого Радянського Союзу, погляди, думки й почут-
тя всiх людей земної кулi: Радянська країна вперше в свiтi втiли-
ла в життя давню мрiю кращих умiв людства i починає оволодiвати
свiтовим простором! Менi хочеться сказати вам лише одне. Учасни-
ки першої мiжпланетної експедицiї безмежно вдячнi Батькiвщинi за
довiр'я i переконанi, що виправдають його. До побачення, дорогi
друзi i товаришi, до побачення! Через чотири днi - старт нашого
астроплана "Венера-1". У недiлю, о дванадцятiй годинi дня, ми
вилiтаємо у свiтовий простiр. До побачення, друзi i товаришi!
I знову нескiнченнi овацiї бурею пронеслися по всiй Землi.
Академiк Риндiн сходив з трибуни. Його гiгантський силует, здава-
лося, сходив разом з ним, повiльно розпливаючись у повiтрi. Вели-
чезний зал зборiв Палацу Рад захоплено аплодував керiвниковi пер-
шої мiжпланетної подорожi i його товаришам, аплодував аргонавтам
Всесвiту.
I так само аплодували люди в усьому свiтi, все ще дивлячись у
репродуктори радiоприймачiв, звiдки щойно лунали мужнi слова ака-
демiка, якi диктори перекладали на десятки iноземних мов. Уже
згасли екрани телевiзорiв, уже давно змовкли радiоприймачi, а лю-
ди все ще сидiли й сидiли бiля них, охопленi хвилюванням.
Лише чотири днi вiддiляли людство вiд великої подiї, яка все
ще здавалася багатьом фантастичною,- вiдльоту радянського астроп-
лана з трьома членами його екiпажу на Венеру, на подолання
невiдомих небезпек i труднощiв, для оволодiння новим доро-
гоцiнним елементом - ультразолотом!..
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ,
який повертає, нарештi, читачiв,- тепер
уже надовго! - до подiй, що розгорнулися в
астропланi, i знайомить їх (так само, як i
мандрiвникiв у Космосi,- мабуть, лише га
винятком тiльки Вадима Сокола) з четвертим
пасажиром мiжпланетного корабля.
- Що це? - голосно скрикнув вражений появою незнайомця Ва-
дим Сокiл. Вiд несподiванки вiн пiдскочив - i його одразу вiдки-
нуло вгору, до стелi. Вдарившись головою об крiплення, вiн ледве
встиг вхопитися за рятiвнi петлi в стелi. Але його очi не вiдри-
валися вiд обличчя незнайомця, що також дивився вже на нього,
втiм, не так розгублено, як на Ван Луна.
Микола Петрович Риндiн зосереджено похитав головою: ось вона,
невiдома досi причина зайвої ваги астроплана!.. I тiльки Ван Лун,
один з усiх, лишався спокiйний i незворушний - принаймнi зовнi.
Вiн упевненою рукою торкнувся нижньої частини прозорого
цилiндра-шолома, яка з'єднувалася вигнутим металевим кiльцем з
плечима й грудьми скафандра, i, переконавшись, що шолом не зак-
рiплений на скафандрi, з особливою ввiчливiстю промовив:
- Прошу, шановний товаришу, прошу! Виходьте без церемонiй.
Будьмо знайомi.
Лише Риндiн помiтив, як права рука Ван Луна стиснулася в ку-
лак, нiби вiн вважав, що тут можна було побоюватися нових усклад-
нень. Але незнайомець не примусив себе чекати. Вiн, слухняно
пiдкорюючись, вiдкинув прозорий шолом назад, узявся руками за ме-
талеве наплiчне кiльце i з помiтними труднощами видряпався на-
зовнi. Проте, вилiзаючи iз скафандра i зiскакуючи на пiдлогу,
вiн, природно, не розрахував руху i несподiвано для самого себе
полетiв вiд скафандра вздовж каюти до протилежної стiни.
- Що це? - злякано вигукнув незнайомець свiжим дзвiнким го-
лосом, нiби копiюючи попереднiй вигук Сокола, який все ще спанте-
личено дивився на нього. Вiн безпорадно борсався в повiтрi, не
знаючи, як спинитися в каютi, що крутилася навколо нього, доки
мiцна рука Ван Луна не схопила його за плече i утримала на мiсцi.
- Вважаю, що треба познайомитися, юний товаришу. Хто ви?
Навiщо опинилися тут? - все так само сухо i ввiчливо спитав Ван
Лун, вдивляючись холодно примруженими очима в обличчя
невiдомого.- Втiм, ви, якщо не помиляюсь, дiвчина?..
Навiть у незворушному голосi Ван Луна пролунала нотка здиву-
вання. Чорти його знають, що таке! Невiдома особа в астропланi,
та ще - дiвчина. Втiм, це було саме так.
"Невiдома особа" була зодягнута в темно-синiй комбiнезон ме-
ханiка з великими кишенями на грудях i шароварах. Пiд широкими
складками комбiнезона вгадувалася струнка дiвоча постать. Тонке,
дуже блiде обличчя дiвчини з крутим упертим пiдборiддям,
свiтло-карими очима, пухнастими вигнутими бровами i задерикува-
тим коротким носиком було розгублене. Вона ледве трималася на но-
гах.
Але, як вiдзначив спостережливий Ван Лун про себе, це не ма-
ло нiчого спiльного з розгубленiстю людини, що була захоплена
зненацька. Дiвчина, очевидно, почувала себе недобре, i їй, крiм
того, було трудно й незвично за умов невагомостi. Нарештi, вона
мiцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почу-
вала себе певнiше, хоч її обличчя лишалося блiдим. На вигляд
дiвчинi було не бiльш як сiмнадцять-вiсiмнадцять рокiв. I Ван Лун
на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчi її,
десь у куточках пухлих, стражденно скривлених губiв, i в свiтлих
блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненостi в собi,
щось на зразок "а от ви нiчого зi мною i не зробите!"
- Гадаю, десь навiть бачив вас,- промовив Ван Лун, знову
опанувавши себе.- Де це було? Гм... зараз, зараз!
За гострими очима мандрiвника Ван Луна наче була схована най-
чутливiша фотоплiвка, на якiй його надзвичайна пам'ять автоматич-
но вiдзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. I
тепер ця плiвка хутко розкручувалася в зворотному напрямi, кадр
за кадром. Пiд час подорожей?.. Нi, не годиться, дiвчина надто
молода. Астроплан, пiдготовка, Кавказ, долина... Нi, теж не те,
хоча вже ближче. Москва... Так, ще, ще! Єсть!
Ван Лун зовнiшньо все так само спокiйно поцiкавився:
- Ваш iнтерес до географiї дуже похвальний, люба дiвчино.
Але чого ви тут? Ми на Венерi не збираемося полювати на тигрiв.
Пам'ятаю, вони цiкавили вас найбiльше.
Дiвчина розгублено поглянула на нього:
- Як? Ви пам'ятаєте це, товаришу Ван Лун? Але ж нас було ба-
гато, i запитували всi...
Не вiдповiдаючи їй, Ван Лун обернувся до Риндiна:
- Ця молода особа була з екскурсiєю в географiчному музеї
Академiї наук, у Москвi, коли оглядав його i я. Дуже цiкавилася
тиграми. Розпитувала мене наполегливо, скiльки менi пощастило
вбити смугастих звiркiв. Не думав, що буду бесiдувати з нею в ра-
кетному кораблi. Але й тодi, дозволю собi зауважити,- вiв далi
вiн, знову звертаючись до дiвчини,- мене також не цiкавили зайцi.
Навiть мiжпланетнi.
Дiвчина зблiдла ще бiльше. I вiд цього в неї на лобi пiд
сплутаним темним волоссям яскравiше позначилося багрове свiже
садно, з якого сочилася кров. Це помiтив i Сокiл, який раптом ви-
гукнув:
- Галю, ви сильно вдарилися об стiнку! Треба промити!
Остаточно спантеличений Риндiн запитливо подивився на геоло-
га, який почервонiв у свою чергу. Ван Лун хитро присвиснув:
- Дуже-дуже цiкаво! Нашу дiвчину знає й Вадим. Вважаю, знач-
но краще за мене! Тодi прошу вас, друже, з'ясуйте, в чому тут рiч?
Сокiл сердито вiдмахнувся вiд нього:
- Нiчого я не можу з'ясувати. Для мене це така ж несподiван-
ка, як i для вас.
- Проте ви її знаєте? - заперечив Риндiн.
- Знаю,- неохоче погодився Сокiл.- Це Галина Рижко, студен-
тка полiтехнiчного iнституту. Я читав там лекцiї, i вона не раз
розпитувала мене про подорож на Венеру i говорила, що їй страшен-
но хотiлося б взяти в нiй участь. Але я нiколи не думав...
- Що вона з'явиться тут, наче як це?.. Як мiжпланетний
заєць? - безжалiсно закiнчив за нього Ван Лун.- Розумiю...- Вiн
обернувся до дiвчини: - Це, сподiваюсь, ваша маленька рiч?
На його простягнутiй руцi лежав знайдений в каютi гудзик з
обривком темно-синьої тканини,- тiєї самої тканини, з якої був
пошитий комбiнезон дiвчини.
- Дiрку бачу на вашому лiвому рукавi,- вiв далi Ван Лун.-
Гадаю, вiдiрвався, коли ви поспiшали туди, в скафандр. Так? Гуд-
зик легко пришивається. Легковажний вчинок не легко кiнчається.
Дiвчина опустила очi долу. Глузливо-суворий тон Ван Луна
впливав на неї, немов холодний душ. Але Ван Луна трудно було роз-
жалобити. Вiн так само суворо вiв далi:
- Так, розумiю, ви вирiшили взяти участь у нашiй подорожi?
Дуже-дуже похвально. А хто вас запрошував? Мiжпланетний корабель
- не трамвай, не автобус. Там завжди може бути зайвий пасажир.
Тут - нi! Ви сподiвалися, що вас не викинуть з астроплана? Дуже
даремно, дiвчино.
- Заждiть, Ван Лун,- спинив його Микола Петрович Риндiн,
який весь час мовчав i тiльки уважно слухав.- Ви зовсiм переля-
каєте її. Вiдповiдайте, дiвчино, адже тепер приховувати вже нема
чого. Та й боятися також пiзно, треба вiдповiдати.
Дiвчина рвучко пiдвела голову. На її очах виблискували сльо-
зи, але вона рiшуче й смiливо сказала:
- Я нiчого не боюсь. I приховувати менi нiчого. Менi сором-
но, що вам доводиться так менi дорiкати. I справедливо дорiкати!
I хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо... i, зрештою, ви
маєте право, я не повинна була... я все розумiю! Тiльки це не
так, я доведу, я все розрахувала... i просто не могла... от, ко-
ли побачила, як випробовували корабель, нiчого вже не могла зро-
бити з собою, вирiшила, що також полечу... ой!
Вона змовкла, нiби збиралася з силами. Вiльною рукою вона
торкнулася садна на лобi, зморщилася вiд болю i непевно знизала
плечима, немовби намагаючись звiльнитися вiд якоїсь ваги. Облич-
чя її зблiдло ще бiльше, вона безпорадно прикрила очi i похитну-
лась. Ван Лун пiдхопив її своєю мiцною рукою.
- Що таке?
- Мабуть, дуже розхвилювалася,- сказав Сокiл, спiвчутливо
поглядаючи на блiде, мов крейда, обличчя дiвчини.
- Нi... це не тому,- вiдповiла вона, ледве вимовляючи слова.-
Просто... мене дуже сильно кидало... i стискало там... у ска-
фандрi... i я ослабла... мабуть, уся в синцях... менi дуже сором-
но, що я не витримала як слiд... i ось зараз...
Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи.
- Вадимо, скорiше дайте їй вина! - стурбовано сказав Микола
Петрович.- Друзi мої, дiвчина перенесла прискорення i величезне
