ливих фiолетових кiл, як вони заважають, дратують...
Думки Риндiна, уривчастi й безладнi, сумбурно виникали, пере-
ганяючи одна одну. Це було схоже на гарячковий стан, коли людина
не може нi на чому зосередитися. Проте в такому станi мислення
буває неясним, туманним, а думки Миколи Петровича, хоча й мелька-
ли дуже швидко й безладно, але кожна з них зокрема лишалася
чiткою й ясною. I цi думки весь час поверталися до головного - до
покажчика швидкостi, яка невпинно наростала i звiльнювала астроп-
лан вiд могутньої сили земного тяжiння. Стрiлка покажчика
повiльно посувається повз позначку 11,0... тепер лишаються тiльки
десятi частки кiлометра, тiльки сотнi метрiв... Чи не
уповiльниться тут прискорення?.. Нi, стрiлка рухається все так
само рiвно... Позначка 11,3 пройдена... Зараз... зараз... Ось во-
на, вирiшальна помiтка 11,5! Є космiчна швидкiсть, її досягнуто!
I тiєї ж митi Риндiн вiдчув, як його тiло рвонулося вперед,
затримуване тiльки широкими ременями, якими вiн був прикрiплений
до крiсла. М'якi подушки нiби одразу стали бiльш пружними, наче в
них звiльнилися несподiвано тугi пружини. Вони виштовхували тiло
Риндiна з крiсла. Стрiлка покажчика швидкостi вже не рухалася
далi праворуч. Вона завмерла на позначцi 11,5. Ракетнi двигуни
вимкнулися. Зникла помiтна вiбрацiя, яка свiдчила досi про їх
напружену роботу. I все тiло звiльнилося вiд тягаря, який давив.
Риндiн вiдчув, як легко й вiльно стало дихати. Вiн спробував
спертися зручнiше на бильце крiсла i вiдчув, що м'якi подушки
вiдштовхнули його вгору.
Виходить, уже невагомiсть? Тодi треба бути дуже обережним, з
нею треба освоїтися... Адже можуть з'явитися дуже неприємнi
вiдчуття, незважаючи на велике попереднє тренування, яке проходи-
ли учасники експедицiї, незважаючи на полегшуючу дiю вжитих ними
перед стартом спецiальних препаратiв...
Микола Петрович повiльно й акуратно розстебнув замок широких
ременiв, що прикрiпляли його до крiсла, i сперся на бильця. Цьо-
го руху було досить для того, щоб крiсло у вiдповiдь пiдступно
вiдкинуло його вiд себе у повiтря. Вiн хотiв ухопитися за бильця
i не встиг, його руки промахнулися в рiзкому русi. Крiсло раптом
опинилося навiть не внизу, а десь збоку - i продовжувало вiддаля-
тися вбiк i вгору. Каюта повiльно поверталась навколо Миколи Пет-
ровича, що висiв у повiтрi. Нi, виявляється, з усiм цим не так
легко освоїтися!
Здавалося з цiлковитою очевиднiстю, що вiн, Риндiн, абсолют-
но не рухається, а застиг у в'язкому i в той же час пружному
повiтрi. А каюта разом з усiм обладнанням все так само повiльно
повертається навколо нього, загрозливо насуваючись в той же час
однiєю стiною на Миколу Петровича. Пульт керування з крiслом, що
стояло перед ним, був уже збоку i внизу. Потiм вiн разом з усiєю
каютою поплив убiк, наче намагаючись опинитися над головою Рин-
дiна.
- Нi, це просто-таки забавно! - вихопилося у Миколи Петрови-
ча.
Певна рiч, в усьому цьому не могло бути нiчого несподiваного
нi для академiка Риндiна, нi для його супутникiв. Вони були
пiдготовленi до явищ невагомостi. Але одне дiло - теоретичне уяв-
лення, i зовсiм iнше - фiзичне вiдчуття. Риндiн чудово знав -
теоретично! - як буде поводитися за умов невагомостi його тiло i
якою своєрiдною буде поведiнка всiх речей в кораблi. Все було са-
ме так, як передбачалося. Проте орiєнтуватися на практицi i керу-
вати своїми рухами виявилося неймовiрно важко. Кожен з них тяг-
нув за собою несподiванi наслiдки. Складнiше за все було освоїти-
ся з парадоксальним вiдчуттям "верху" i "низу".
"Верх" кожної митi був там, де перебувала на той час голова
Миколи Петровича, а "низ" - там, де лишалися ноги. Позначалися
земнi звички. I неможливо було примусити себе вiдчути власнi по-
вороти i змiни пози. В усiх випадках здавалося, що тiло ли-
шається нерухомим, а навколо обертаються i перемiщаються стiни
каюти i її обладнання. Помах рукою направо - i вся каюта почина-
ла повертатися туди ж таки, а водночас на нього нiби навалювала-
ся лiва стiна. Помах рукою в iнший бiк - i знову обертання каюти,
але вже в зворотному напрямi...
- Гаразд, починаємо освоюватись! - вирiшив Риндiн.
Вiн пiдтягнувся до найближчої стiни каюти (чи, вiрнiше, при-
мусив, як здавалося, її повернутися i наблизитися до себе). Тут
вiн мiцно вхопився за одну з численних шкiряних петель, прик-
рiплених до неї. Його тiло вiд рiзкого руху вдарилося об стiну -
i в цю хвилину академiк Риндiн по заслузi оцiнив передбачливiсть
варшавських учених, конструкторiв внутрiшнього обладнання астроп-
лана. Стiни й стеля каюти були оббитi м'яким, пружним матерiалом.
Коли б не це, на боцi Миколи Петровича виник би чималий синець
вiд удару об стiну.
Тепер Микола Петрович, тримаючись за петлю, легко перевернув-
ся в повiтрi i повиснув, як здавалося, пiд пультом. Мабуть, для
стороннього спостерiгача це була дуже дивовижна поза - чи то вiн
повернувся догори ногами, чи то повиснув у неприродному станi уз-
довж бокової стiни каюти. Проте Риндiн не помiчав цього, йому бу-
ло цiлком зручно, доки не псували справи рiзкi нерозрахованi рухи.
Вiн лежав у повiтрi цiлком вiльно, не роблячи нiяких рухiв i
нi на що не опираючись. Лише однiєю рукою вiн тримався за шкiря-
ну петлю в стiнi. Весь мiжпланетний корабель наче спинився в
просторi, завмер у цiлковитому спокої - анi найменшої вiбрацiї,
вiдчуття абсолютної нерухомостi!
Микола Петрович уперше весело посмiхнувся: невагомiсть вияв-
лялася страшенно цiкавою! А як там товаришi? Адже вони без коман-
ди, без його розпорядження, безумовно, навiть не рушили з мiсць.
Ай, вiн зовсiм забув про них, не гаразд!
Пульт керування все так само висiв над ним. Не випускаючи
шкiряної петлi з лiвої руки, Риндiн потягнувся правою до пульта й
увiмкнув гучномовний телефон. I зразу ж гаки пульт хитнувся i
поплив убiк, хоча, звичайно, насправдi вiдштовхнувся вiд нього
сам Микола Петрович. Знову iлюзiя через невагомiсть!
Начальник експедицiї голосно промовив:
- Можна залишити гамаки, товаришi! Все гаразд. Ми - в
мiжпланетному просторi !
РОЗДIЛ ДРУГИЙ,
який обриває, на жаль, розповiдь про полiт
астроплана для того, щоб викласти читачам
змiст iсторичної доповiдi академiка Риндi-
на в московському Палацi Рад i ознайомити
їх з причинами i метою мiжпланетної подо-
рожi радянських вчених на Венеру.
Перед тим як продовжувати розповiдь, нам доводиться поверну-
тися на кiлька днiв назад - до того iсторичного вечора, коли
вiдбувалися знаменнi збори Всесоюзного товариства мiжпланетних
сполучень, якi прикували до себе увагу всього людства.
Цього пам'ятного вечора, рiвно чверть до восьмої, потужна
московська радiостанцiя передала в ефiр короткий сигнал, якого з
нетерпiнням чекала чи не вся земна куля. I хоча радiохвилi при-
несли до приймачiв лише короткий рiзкий звук гонга, за яким поп-
ливли мелодiйнi переливи знайомих цiлому свiтовi срiбних
дзвiночкiв,- не було, мабуть, на всiй Землi такої людини, яка,
сидячи бiля приймача чи телевiзора, не сказала б собi те ж саме:
- Ще п'ятнадцять хвилин!
По всiх країнах свiту, по всiх мiстах i селах люди з нетер-
пiнням чекали цього сигналу, що облетiв Землю, як ми сказали i як
попереджали слухачiв повiдомлення останнiх днiв, рiвно чверть до
восьмої вечора. Тi, хто був дома, знову й знову старанно настрою-
вали свої приймачi й кольоровi телевiзори. Люди, що проходили по
вулицях, шукали очима найближчий репродуктор, щоб спинитися бiля
нього i послухати.
Безсумнiвно, найщасливiшими були тi, хто мав можливiсть вли-
тися до безперервного людського потоку, вiддатися йому цiлком до
тiєї самої секунди, коли цей потiк внесе людину в гiгантський
московський Палац Рад i залишить її бiля нумерованого мiсця в од-
ному з сотень концентричних кiл-рядiв найбiльшого в свiтi голов-
ного залу Палацу. Але для цього треба було бути в столицi велико-
го Радянського Союзу, в славнiй Москвi, де гордо височiв Палац,
увiнчаний велетенською постаттю Ленiна.
Хвилини протiкали нестерпно повiльно. Здавалося, вони розтя-
гались на цiлi години. Уже не було жодного вiльного мiсця в го-
ловному залi, вiд стола президiї i до самого верху, до найвищих
рядiв крiсел, розташованих амфiтеатром. Незвична тиша панувала в
залi, хоча тут зiбралося близько ста тисяч чоловiк. Така ж сама
тиша, яка панувала i бiля кожного радiоприймача, настроєного на
Москву. I ось пiшли у вiчнiсть останнi секунди. Хвилинна стрiлка
на величезному годиннику Палацу Рад, залишивши годинну на цифрi
8, вказала на цифру 12. I весь зал, весь радянський народ, все
людство, що чекало бiля приймачiв, почули ще один короткий удар
гонга. Останнiй сигналi
Слiдом за тим пробили вiсiм гучних i протяжних ударiв
кремлiвськi куранти. I ще було чутно бiй годинника, а на екранах
всiх телевiзорiв чiткими й ясними рисами вже виникли контури ве-
ликого залу Палацу.
В напруженiй тишi розтанув останнiй удар курантiв. Нiколи,
мабуть, ще не вслухалася так Земля у тихе шарудiння, що долинало
з репродукторiв. Ще секунда... двi... три...
- Збори Всесоюзного товариства мiжпланетних сполучень вва-
жаю вiдкритими. Слово має академiк Микола Петрович Риндiнi
Буря овацiй розiтнула тишу. Люди в залi, люди бiля незчислен-
них радiоприймачiв i телевiзорiв, люди, яким досi секунди здава-
лися довгими й тягучими, забули про час, намагаючись нескiнченни-
ми оплесками висловити своє хвилювання i захоплення.
У цьому шумi оплескiв потонули будьякi iншi звуки. Люди поба-
чили, як твердими рiшучими кроками на трибуну в центрi залу
зiйшла невисока людина, як вона спинилась I спокiйно вклонилася.
Майже водночас з рiзних бокiв спалахнули яскравi прожектори,
їх промiння схрестилося на трибунi, залило свiтлом маленьку люди-
ну. I раптово цей силует неймовiрно зрiс, збiльшився, перетворив-
ся на велетня, що майже сягав головою склепiння Палацу. Силует
трохи вiбрував у повiтрi, вiн складався, здавалось, з якоїсь
напiвпрозорої речовини, бо, придивившись, крiзь нього можна було
побачити протилежнi ряди амфiтеатру i стiни, неяснi й туманнi. Це
було останнє досягнення оптичної технiки: освiтленi промiнням
прожекторiв дзеркала на трибунi вiдкидали вгору гiгантський си-
лует, рельєфне зображення промовця.
Тепер уже кожен, незалежно од вiдстанi, ясно бачив знайомi
риси обличчя академiка Риндiна, збiльшенi до величезних розмiрiв.
Ось характерна шапка його сивого волосся, ось енергiйнi, трохи
насупленi брови, рiвний прямий нiс, вуса, акуратно пiдстрижена
борiдка. Новий вибух оплескiв пронiсся по залу.
Академiк Риндiн пiднiс руку. Вона наче пронизала склепiння
залу i зникла за ним. Риндiн закликав до тишi. Цього було досить:
за кiлька секунд в залi запанувала така тиша, що можна було почу-
ти схвильоване дихання сусiдiв.
- Шановнi товаришi, дорогi друзi! ~- почав академiк свою
промову.- Моя мiсiя сьогоднi не надто складна, i я спробую вико-
нати її якнайшвидше. Менi доведеться стисло й ясно розповiсти вам
про те, що ви всi вже неодноразово читали в газетах i журналах,-
про мету нашої мiжпланетної подорожi, в яку ми вирушаємо через
кiлька днiв. Сьогоднi ми зустрiчаємося з вами востаннє перед роз-
лукою на довгий час.
Коротка, насичена хвилюванням пауза здалася слухачам дуже
значною. Незнанi небезпеки i труднощi чекають вiдважних ман-
дрiвникiв у крижаних просторах Всесвiту; перед ними - знайомство
з загадковим свiтом нашої далекої срiблястої сусiдки Венери...
- Для чого ми залишаємо нашу Землю, навiщо посилає нас
Батькiвщина в безмежнi простори Космосу? Перед нашою експедицiєю
