- Але трубочка страшенно заважає,- вiв далi Сокiл.- Куди
краще й приємнiше було б пити без неї, прямо з чашки.
- А ви спробуйте, якщо для вас замало добре вiдомих усiм нам
теоретичних даних,- хитро пiдморгнув Ван Луну Риндiн.
-Та нi, я розумiю, що це необхiдно. А все ж таки цiкаво спро-
бувати. Невже не впораюся, навiть якщо буду дуже обережним? -
заявив Сокiл.
Геолог випустив трубочку iз пальцiв; вона не залишилася
висiти в повiтрi, а повiльно попливла до столу. Ван Лун з
цiкавiстю стежив за Соколом, який пiднiс чашку до рота, спробу-
вав потягти з неї вино.
- Так, так, невгамовний ви експериментатор,- жартiвливо
пiдохотив Сокола Риндiн.- Енергiйнiше!
Рука Вадима Сокола здригнулась, чашка хитнулася. I тiєї ж се-
кунди з неї вилетiла велика куляста краплина вина завбiльшки з
яблуко. Гойдаючись у повiтрi i виблискуючи круглими боками, вона
пролетiла повз голову Сокола i полинула далi вздовж каюти.
- Ловiть, ловiть! - вигукнув Ван Лун.- Вино вiдлiтає!
Краплина пливла в повiтрi далi й далi.
- I справдi, доведеться вам ловити цю краплину, бо, зiткнув-
шись iз якоюсь рiччю, вона одразу ж розпливеться на нiй,- перема-
гаючи смiх, сказав Микола Петрович.
Сконфужений Сокiл висмикнув ноги з пружинних кiлець пiд сто-
лом i кинувся навздогiн за краплиною. Але спiймати її було нелег-
кою справою. Вiд найменшого коливання повiтря кругла краплина
зразу ж таки вiдхилялася вбiк, змiнюючи напрям руху. Сокiл напо-
легливо переслiдував її, перехоплюючи руками петлi в стiнах,
стояки й поруччя. Проте краплина, наче жива iстота, кожного разу
ухилялася вiд нього, вiдштовхувана коливаннями повiтря, якi мимо-
волi робив своїми рухами Сокiл.
- Мабуть, доведеться ловити прямо в рот. Руки дуже-дуже зай-
нятi! - незворушно зауважив Ван Лун, стежачи за дiями Вадима.
Сокiл видимо розгубився. Рiзким рухом витягненої вперед руки
вiн спробував настигнути краплину i схопити її, забувши, що це
рiдина. Йому пощастило-таки зачепити краплину рукою - i одразу ж
вона зникла. Червоне вино миттю облiпило руку Сокола, хутко роз-
теклося по пальцях i далi пiд рукав. На манжетi сорочки Вадима
з'явилася яскраво-червона пляма. I вся кисть начебто одяглася в
червону рукавичку: вино тонким шаром вкрило її.
Риндiн i Ван Лун дружньо смiялися, поки Сокiл, повернувшися
до столу, збентежено витирав руку серветкою.
- Ну, жертва цiкавостi, переконалися тепер, що з трубочкою
зручнiше й безпечнiше? I що взагалi, мабуть, не варт ревiзувати
данi нашої пiдготовки? - поцiкавився Микола Петрович.
Сокiл мовчки кивнув головою. Так, очевидно, цей експеримент
був зайвим...
Ван Лун вiдкрив бляшанку консервiв i розклав її вмiст по
тарiлках. Тут несподiванок не трапилося. Кожен добре пам'ятав
теоретичну пiдготовку до умов життя у невагомостi i їв обережни-
ми, уповiльненими рухами. Сокiл вiдзначив про себе, що найважчим
було освоїтися з цiлковитою вiдсутнiстю ваги у шматочкiв їжi. Що-
разу рука, пiдкоряючись багаторiчнiй звичцi до земних, умов, на-
че сама намагалася з силою пiднiмати шматки їжi. I якщо б пос-
тiйним контролем не вдавалося її стримувати, кожного разу
їжа вiдлiтала б до стелi каюти.
Навiть кожен шматочок хлiба вимагав особливої уваги. Покладе-
ний на стiл, вiн немовби просто не хотiв спокiйно лежати на ньо-
му, а вперто вiдпливав убiк, наче живий. Сокiл зiтхнув:
- Пояснити все це, певна рiч, дуже просто: найменший пош-
товх чи дотик пальця уже достатнiй для того, щоб цей шматок хлiба
поплив у повiтрi. Але ж як незручно!..
- Звикати, звикати треба, Вадиме,- поставив крапку на вис-
ловлюваннях незадоволеного Сокола Микола Петрович.
Нарештi, снiданок було закiнчено.
Ван Лун вийняв з кишенi свою улюблену люльку i набив її тютю-
ном. Узявши трубку в рот, вiн вийняв сiрники.
- Ван, дорогий, а ви пам'ятаєте нашу умову? - спинив його
Риндiн.- Не бiльше двох люльок на добу. Ми не можемо витрачати
дорогоцiнне повiтря на вашу погану звичку!
- Миколо Петровичу,- жалiбно заблагав Ван Лун,- дозволю
собi заперечити. Це всього лише перша. Принаймнi - в астропланi!
- Ну, гаразд,- махнув рукою Риндiн.- I все ж таки куди кра-
ще б вам взагалi кинути курити... а, та хiба ж вас перекона-
єш, такого завзятого курця!
Ван Лун запалив сiрника, як завжди вичiкуючи, доки згорить
його головка. Але сiрник майже одразу згас, хоч на нього нiхто не
дмухав. Ван Лун запалив другий. Проте й цей згас так само швидко.
Сокiл запитливо поглянув на Риндiна i помiтив на його обличчi лу-
каву посмiшку.
- В чому рiч, Миколо Петровичу? - спитав вiн.
Риндiн розсмiявся:
- Та нема тут нiчого особливого, друже мiй. Ван Лун також,
очевидно, експериментує. Чи просто забув одну з деталей нашої пе-
редпольотної пiдготовки. А мусив пам'ятати, особливо, якщо йому
вже так кортить i надалi отруювати себе курiнням. Абсолютно при-
родна рiч для нашого невагомого свiту. Сiрник за звичайних умов
горить лише тому, що нагрiте його полум'ям повiтря пiдiймається
вгору. Воно розширюється вiд нагрiвання, стає легким - i його ви-
тискують довколишнi шари повiтря, холоднi i тому важчi. Значить,
на Землi повiтря весь час надходить до полум'я, пiдтримує його
горiння. А тут...
- Розумiю, розумiю i пам'ятаю,- перебив його Сокiл.- Тут не-
має ваги, тому нагрiте повiтря не стає легшим, воно лишається
бiля сiрника i не допускав до полум'я свiжого кисню. Сiрник зга-
сає. Все це так. Значить...
- Значить, треба легенько обдувати запалений сiрник, щоб
видаляти продукти горiння i доставляти новий кисень для полум'я,-
закiнчив Риндiн.- Що ми зараз i спробуємо зробити для Ван Луна.
Зважте, Ван, на що здатна дружба, на яке самопожертвування! До
речi, з усього цього з'ясовується, що ви без сторонньої допомоги
не можете запалити сiрника. Прекрасно, є надiйний засiб контролю-
вати ваше курiння!
Ван Лун, який весь час терпляче слухав, запалив третього
сiрника. Полум'я розгорiлося. Ван Лун обережно розпалив люльку i
з насолодою затягнувся пахучим димом.
Сивi цiвки диму повисли в повiтрi коло Ван Луна. У каютi за-
панувала тиша. Кожен думав про своє. I раптом Сокiл закашлявся,
ковтнувши диму, i навiть чхнув. Ван Лун трохи винувато поглянув
на нього.
- Будьте здоровi, Вадиме,- почав вiн i одразу спинився. Йо-
го вразила незвичайна луна: здавалося, що бiля протилежної стiни
теж чхнув хтось. Що то за чортiвня?.. Ван Лун вийняв люльку з ро-
та i здивовано спитав:
- Гадаю, акустичнi ефекти не можуть виникати через втрату
ваги? Звiдки така гучна луна?
Йому вiдповiдали не менш здивованi погляди Риндiна i Сокола:
певна рiч, втрата ваги нiякого вiдношення до луни не має!
Ван Лун хотiв покласти люльку на стiл, але, не зробивши цьо-
го, просто залишив її в повiтрi, де вона й попливла, трохи погой-
дуючись i все ще випускаючи з себе тонесеньку цiвку диму. Потому
вiн виразно приклав пальця до губiв i тихо вирушив уздовж стiни
туди, звiдки почулася дивна луна.
Там, у стiнi, мiстилося кiлька високих нiш, закритих зверху
донизу рухомими шторними кришками, якi бувають на конторських
столах. Усi знали: у тих нiшах стояли вдосконаленi легкi скафан-
дри з апаратами для дихання. В астропланi було всього чотири такi
скафандри: три в нiшах центральної каюти i один запасний на
складi. Вони могли дуже знадобитися в разi потреби працювати на
Венерi у водi чи в атмосферi, непридатнiй для дихання людини. При
крайнiй потребi в цих скафандрах можна було навiть вийти з кораб-
ля в мiжпланетному просторi: вони були досить пружними, незважаю-
чи на свою легкiсть, i обiгрiвалися зсередини електрикою.
Ван Лун наблизився до крайньої нiшi, звiдки, як йому здавало-
ся, долинула незвична луна. Вiн знову прислухався. Тиша. Двi па-
ри очей, Риндiна i Сокола, уважно стежили за його дiями. Сокiл
пiдвiвся з-за столу:
- Що ви хочете робити, Ван?
Ван Лун спинив його помахом руки. В нього були свої власнi
мiркування. Притримуючися за шкiряну петлю, вiн натиснув кнопку в
стiнi. Шторна кришка сковзнула вниз, вiдкриваючи нiшу.
В нiй, як i слiд було чекати, стояв скафандр, прикрiплений до
стiни затискувачами. Сiро-зелений еластичний, змiцнений метале-
вою сiткою, гумовий костюм з прозорим закругленим зверху
цилiндром з найтривкiшого органiчного скла. Цилiндр-шолом тьмяно
поблискував, вiддзеркалюючи свiтло з каюти. Крiм скафандра, в
нiшi не було нiчого.
Проте Ван Лун i не шукав у нiй нiчого. Вiн натиснув ще одну
кнопку в стiнi. Яскраве свiтло внутрiшньої електричної лампочки
залляло нiшу.
I команда астроплана побачила в прозорому цилiндрi-шоломi
чиєсь молоде обличчя. На Ван Луна розгублено дивилися широко роз-
плющенi очi невiдомої людини, що була в скафандрi.
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому автор знову змушений перервати
свою розповiдь про подiї в мiжпланетному
кораблi для того, щоб читачi, ознайомив-
шись з закiнченням доповiдi академiка Рин-
дiна на зборах Товариства мiжпланетних
сполучень у Москвi, дiстали цiлковите уяв-
лення про те, як був пiдготовлений полiт
на Венеру.
Отож академiк Риндiн продовжував свою доповiдь, яку слухав
весь свiт.
- I справдi,- сказав вiн,- радянська наука останнiми роками
впритул пiдiйшла до здiйснення космiчного перельоту на найближчу
планету. Адже у нас є такий надзвичайний засiб пересування в
просторi, як ракетнi кораблi, створенi за генiальною iдеєю вели-
кого росiйського вченого i винахiдника Костянтина Едуардовича
Цiолковського. Саме вiн, наш славетний спiввiтчизник, протягом
усього свого життя наполегливо привертав увагу науки до створен-
ня проектiв мiжпланетних ракетних кораблiв. Всi подальшi успiхи
багатьох вiтчизняних i зарубiжних учених в цiй галузi,- всi вони
стали можливими завдяки генiальнiй роботi основоположника теорiї
мiжпланетних сполучень Цiолковського. Озброєнi автоматикою, елек-
тронiкою та iншими блискучими досягненнями науки, ми можемо те-
пер здiйснити те, що лише кiлька десяткiв рокiв тому здавалося
красивою, але нездiйсненною фантастикою. Людство i досi пам'ятає,
який вражений був свiт, коли в 1957 роцi радянськi вченi запусти-
ли спочатку один, а через мiсяць i другий, значно бiльший, штуч-
ний супутник Землi. А втiм, обидва цi штучнi супутники не були
постiйними: через певний час вони знизилися i згорiли вiд тертя в
атмосферi. Але саме вони, цi першi супутники, вiдкрили людству
дверi в Космос. Згодом радянськi вченi створили вже перший пос-
тiйний штучний супутник Землi, який нiколи не впаде назад на на-
шу планету, бо обертається навколо неї на такiй висотi, де його
вже не гальмують залишки земної атмосфери. Цей перший радянський
постiйний супутник i досi обертається навколо нашої планети ра-
зом з другим, майже таким самим супутником, створеним американ-
ськими вченими. Як ви пам'ятаєте, цей перший ракетний корабель з
установленими на ньому довгодiючими автоматичними приладами i
радiоапаратурою був закинутий на висоту 2000 кiлометрiв над по-
верхнею Землi. Вiн був розрахований так, щоб робити повне обер-
тання навколо Землi за 96 зоряних хвилин. Отож протягом однiєї
зоряної доби вiн робить 15 обертiв навколо Землi. I за цей час
давно знайомий вам супутник нашої планети "Диск-1" встигає повер-
нутися до мiсцевостi, над якою вiн пролiтав рiвно добу тому. Ось
чому ви можете бачити супутник "Диск-1" у небi нашої Батькiвщини
в перший-лiпший телескоп. Ще один постiйний штучний супутник
"Диск-2" було створено через три роки пiсля першого. Це завдання
було вже складнiшим. Другий мiжпланетний апарат було закинуто з
Тiбетського плоскогiр'я уже на висоту тридцять п'ять тисяч
вiсiмсот кiлометрiв над Землею. Цим ученi досягли того, що супут-
