перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тiльки по-
думайте, ви були в пружних гамаках, я в м'якому крiслi, а вона -
в скафандрi, у цiй темнiй нiшi... Страшно подумати, чого їй дове-
лося зазнати! - Вiя згадав про свiй стан в той час, коли астроп-
лан шалено прискорював рух, спочатку на злiтнiй рейковiй дорiжцi,
а потiм пiд впливом своїх потужних ракетних двигунiв.
Вадим Сокiл вже подавав дiвчинi чашку з вином i трубочку. Во-
на вiдпила трохи. На
її щоках з'явився слабкий рум'янець. Вона знiяковiло глянула на
Ван Луна, потiм на Риндiна i сказала все ще кволим голосом:
- Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але
я не могла iнакше...
- Зовсiм добра знайома! Прямо по iменi i по батьковi звер-
тається! - пiдхопив Ван Лун.- Але справдi, чого вам тут треба? Що
ви тут хочете робити, в нашому астропланi?
- Летiти на Венеру, допомагати вам i повернутися з вами на-
зад на Землю,- палко вiдповiла дiвчина.
Риндiн знизав плечима.
- Цiлком зрозумiло, що летiти. Не викинемо ж ми вас тепер за
борт корабля. Проте...
-От i я сподiваюсь, що не викинете,- вже лукаво пiдтвердила
вона.
Риндiн, вагаючись, розвiв руками.
- Послухайте, мила дiвчино... здається, Галя? Це прекрасно,
що у вас стiльки мужностi i смiливостi. Проте невже ви справдi не
розумiєте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан - i це вже
вiдбилося на нашому курсi. На щастя, пости керування на Землi
помiтили це i своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо
перевитрату палива. Але далi: чи подумали ви про тi труднощi й
небезпеки, якi чекають нас? Чи уявляєте ви собi, як може вiдбити-
ся i в подальшому на спiльнiй долi експедицiї ваша несподiвана
поява тут? Адже професор Ван Лун, по сутi, має цiлковиту рацiю!
- Гадаю, так,- пiдтвердив той.
- Наш корабель розрахований тiльки на трьох пасажирiв, на
трьох розрахованi i всi нашi запаси. Чим, наприклад, нам годува-
ти вас, га?
- Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останнiй
мiсяць я привчала себе до цього. Менi вистачить найменшої
крихiтки,- переконливо вiдповiла Галина Рижко.
Риндiн не змiг стримати посмiшки: доводилося визнати, що йо-
му почало щось подобатися в цiй дiвчинi, яка вперто трималася
свого i на все знаходила вiдповiдь, бодай i наївну. Чого, наприк-
лад, варта ця простодушна, майже дитяча вiдповiдь: "Я звикла
їсти дуже мало!"
- Ну, про це потiм,- сказав вiн по можливостi суворо.- Хто
ви, скiльки вам рокiв?
- Мене зовуть Галиною Рижко. Менi дев'ятнадцять рокiв. Сту-
дентка другого курсу полiтехнiчного iнституту. Комсомолка.
- I все-таки наважилися на такий недисциплiнований вчинок -
потай забратися в астроплан? Поставити пiд загрозу успiх нашої
експедицiї? - з докором вимовив Риндiн.
Галина Рижко знову захвилювалася.
- Миколо Петровичу, я розумiю, з цього погляду я зробила
негiдний вчинок. I, мабуть, дiстану покарання... коли повернуся
на Землю. Адже ж тут комсомольської органiзацiї немає.
- Мда...- погодився Риндiн, погладжуючи свою сиву борiдку i
скоса поглядаючи на супутникiв: обидва вони були явно не комсо-
мольського вiку. Нi, вона навiть кмiтлива й дотепна, ця дiвчинка!
- Але в мене справдi не було iншого виходу,- розповiдала Га-
лина.- Адже я твердо вирiшила, що мушу летiти! Я писала вам, про-
сила взяти мене з собою, доводила, що пiдготувалася i стану вам у
пригодi.
- Писали менi?
- Так, писала, i не один раз. I завжди одержувала поганi
вiдповiдi. Правда, не вiд вас особисто, а вiд вашого секретаря.
Ну чого можна чекати вiд бездушного секретаря? Бюрократ, i все
тут!
- Це чому ж, дозвольте спитати? - насторожено промовив
Риндiн, згадавши свого старанного i нiбито дуже чутливого секре-
таря.- Я, знаєте, щось не помiчав.
- Так то ви, а то я,- переконано вiдповiла Галя.- Як же не
бюрократ, коли на всi листи, навiть найдоказовiшi, завжди
вiдповiдає одне й те ж саме: "Задовольнити ваше прохання неможли-
во". Твердить одне й те ж, наче зазубрив. I не звертає нiякої
уваги на докази. Типовий бюрократ!
- Та-ак,- розумiюче кивнув головою Риндiн.- I його вiдповiдi
вас не переконали?
- Звичайно, нi! Правда, спочатку я розгубилася...
- Такого не може бути! - перервав її Ван Лун.
- Чому? Звичайно, розгубилась,- простодушно подивилася на
нього Галя.- Все ж таки вiдповiдь вiд iменi академiка Риндiна. А
потiм я подумала: адже це вiдповiдає не сам академiк Риндiн, в
нього, мабуть, немає навiть часу прочитати мої листи, вiн такий
зайнятий! А от, коли б вiн прочитав, було б iнакше. I тодi я
вирiшила сама все розрахувати, перевiрити.
- I що ж?
- I виявилося, що секретар - бюрократ. Мене можна було взя-
ти. I я остаточно вирiшила, що полечу з вами на Венеру i назад.
- Нi, ви чуєте? - сплеснув руками Риндiн.- Навiть i назад!
Ну, далi?
- I в мене не було iншого способу, крiм того, щоб потай
пробратися на корабель. Це було дуже трудно, знаєте.
- Ще б пак! - пiдтвердив Риндiн.- Лишається тiльки дивувати-
ся, як можна було це зробити при такiй охоронi.
Галина посмiхнулась - задерикувато й весело:
- Ну, якщо хочеш, то перехитрити завжди можна. Особливо -
дiвчинi. Треба дуже захотiти. Менi допомiг мiй комбiнезон ме-
ханiка. От я i пробралась. Залiзла в скафандр. А товариш Ван Лун
знайшов мене... на щастя, вже тепер, коли корабель летить.
Риндiн багатозначно переглянувся з товаришами. Становище й
справдi було своє- рiдне: адже дiйсно, нi в космiчний простiр
дiвчину не викинеш, нi на Землю звiдси не повернеш.
Галя Рижко тим часом задумливо крутила в руках гудзик вiд
комбiнезона, який їй дав Ван Лун. Пiдвiвши голову, вона помiтила
погляд Риндiна i цiлком спокiйно пояснила:
- Це коли я лiзла в скафандр, так, правда, дуже поспiшала,
щоб встигнути. Боялася, що ви повернетесь. Зачепилася рукавом i
вiдiрвала гудзик. Вiн вiдскочив i покотився. А менi вже нiколи
було шукати його. Ну, нiчого, я пришию.
Дiвчина розмовляла так невимушено, наче й справдi вона не
вчинила нiчого особливого. Ну, їхала, скажiмо, в тролейбусi зай-
цем. Контролер виявив, примусив купити квиток, i все тут. Можна
їхати далi, дiло закiнчено, слiд подумати i про те, щоб пришити
гудзик, який вiдiрвався пiд час посадки, добре - ми знайшли його.
Саме так подумав Сокiл. Вiн скоса поглянув на дiвчину:
- Слухайте, Галю, ви, очевидно, не розумiєте все-таки, що ви
накоїли. Адже я вам не раз пояснював всю неможливiсть, всю без-
глуздiсть вашого наполегливого прагнення вирушити з нашою експе-
дицiєю...
- I зовсiм не так! - палко заперечила вона.- Ви, звичайно,
заперечували. А пам'ятаєте, як ви сказали, що самi особисто були
б радi, коли б я полетiла з вами? Пам'ятаєте? Нi, скажiть, ви
пам'ятаєте?
Сокiл безпорадно розвiв руками. Нiяково вiдповiв:
- Проте я говорив все це зовсiм в iншому планi... так сказа-
ти, в особистому.
- А особисте завжди невiддiльне вiд загального i навпаки,-
трiумфуючи заявила Галя.- I я тодi ж таки зрозумiла, що коли б не
офiцiальна заборона взяти ще когонебудь, то й ви б погодилися...
може статися, навiть скорiше вiд iнших,- додала вона, потупивши
очi i ледве помiтно всмiхаючись.
- Прямо дивно! - тепер уже цiлком щиро обурився Ван Лун.- Ви
вважаєте, все дiло в офiцiальнiй заборонi? Отак: заборонено, i
все? А дозволю собi спитати,- продукти? Ваша, пробачте, вага? I
яка користь од вас, вибачте, в чому?
- Даремно ви сердитеся, товаришу Ван Лун,- простодушно
вiдповiла дiвчина.-
їсти я буду дуже мало, адже ж я вже говорила, що спецiально тре-
нувалася, i не обтяжу вас. Вага у мене маленька-маленька, всього
п'ятдесят шiсть кiло. I за час подорожi я навiть ще бiльше схуд-
ну, от побачите. I до подорожi я пiдготувалася. Можу, Миколо Пет-
ровичу, допомагати вам в роботi з приладами. Спецiально навчала-
ся в обсерваторiї.
- Що?
- Моя мама працює в Кримськiй астрономiчнiй обсерваторiї. I
я завджи дуже цiкавилася астрономiєю, допомагала їй i ранiше.
Потiм, коли вирiшила летiти, ще бiльше пiдучилася у мами. Ну,
звичайно, я їй нiчого не казала про свої плани. Бо мами - вони ще
гiршi вiд бюрократiв-секретарiв, їх нiколи нi в чому не можна пе-
реконати, завжди вважають тебе за дiвчисько, наче нiколи не були
самi молодими. От вам, Вадиме Сергiйовичу, допомагатиму шукати на
Венерi ультразолото. Завжди дуже любила хiмiю i геологiю. I можу
навiть взяти на себе готування їжi на кораблi, адже ж це жiноча
справа,- закiнчила вона, скоса глянувши на Ван Луна. Помiтивши,
що вiн з цiкавiстю подивився на неї, Галя додала: - Ще вмiю тро-
хи стрiляти. Мене хвалили в нашому гуртку. Звичайно, не те, щоб
по-справжньому, як ви, товаришу Ван Лун, але трохи можу.
Ван Лун розшукав свою люльку, яка за цей час встигла переп-
ливти до протилежної стiнки, з трудом знову розпалив її. Метка
дiвчина, нiчого не скажеш. Вона на все має вiдповiдь. А щодо го-
тування їжi, це, звiсно, iдея, хм... дуже-дуже нудне заняття для
чоловiка, що там не кажи...
Галя Рижко вже помiтила роздум Ван Луна i поквапилася додати
ще, ледь-ледь посмiхаючись:
- I я не курю, значить, не буду витрачати на себе багато
повiтря. Бачите, все зовсiм не так погано, як вам здалося.
- Та що це справдi, Миколо Петровичу,- майже добродушним то-
ном поскаржився Ван Лун, вiдвертаючись од Галi, щоб вона не
помiтила усмiшки, яка мимоволi з'явилася на його обличчi,- вона,
зауважу, дозволяє собi вже жартувати зi мною.
- Та заждiть, Ван,- вiдповiв Риндiн,- все це надто серйозна
справа. Адже її треба буде годувати, розумiєте? Де ми вiзьмемо
для неї їжу?
Але замiсть Ван Луна вiдповiла сама Галя:
- Астроплан летiтиме до Венери, я пам'ятаю, сто сорок шiсть
днiв. На спуск на Венеру потрiбно буде, припустiмо, ще кiлька
днiв. Я пам'ятаю всi розрахунки i цифри в статтях i доповiдях,
особливо - ваших, Миколо Петровичу. Я їх чи не напам'ять заучува-
ла. От взагалi це виходить близько ста шiстдесяти днiв. На зво-
ротний шлях будемо рахувати стiльки ж таки. Всього - триста двад-
цять. Перебування на Венерi - ще майже п'ятсот днiв. А продуктiв
взято набагато бiльше, крiм того, є ще й резервний запас. Зна-
чить, вистачить i на мене, от!
Сокiл, який почував себе трохи нiяково,- особливо тому, що
вiн так несвоєчасно i зрадницьки почервонiв (i чого б це, власне
кажучи?),- вирiшив, що час i йому подати голос. Вiн вiдкашлявся i
сказав:
- Все це гаразд, Галю, припустiмо. А от уявiть собi, що нам
не пощастить поповнити нашi запаси на Венерi. Що буде тодi?
- Нiяк не можу уявити собi такого,- рiшуче вiдповiла дiвчи-
на, все так же невинно дивлячись на Миколу Петровича, немовби це
вiн поставив їй запитання, а не Сокiл.- Нiяк не можу! Вадим Сер-
гiйович стiльки розповiдав менi про рiзних дивовижних тварин,
яких нам доведеться зустрiти на Венерi. I говорив, що коли б я
полетiла, то вiн переконав би товариша Ван Луна спецiально
пiдстрелити там молоденького iгуанодона i почастувати мене пече-
нею з нього. Запевняв, що це буде схоже на телячу вiдбивну,
тiльки ще нiжнiше. Вiн дуже красиво тодi розповiдав. I я завжди
вiрила йому, Миколо Петровичу.
Сокiл бурхливо розкашлявся - певна рiч, зовсiм не для того,
щоб замаскувати цим своє збентеження i зрадницький рум'янець,
який знову розливався по його обличчю. Потiм довелося протирати
окуляри, тим бiльше, що Риндiн розсмiявся i навiть Ван Лун широ-
ко всмiхнувся.
- Нi, таки й справдi її нiчим не проймеш, цю дiвчину,- ска-
зав, нарештi, Риндiн. - Вперта i по слово в кишеню не лазить. То-
варишi, у мене є пропозицiя.
- Яка?
- За її словами, вона знає досить багато. Але це тiльки за
