навiть краєчки його повних губiв. Тiльки гострi сiрi очi, здава-
лося, примружилися трохи бiльше.
- Гаразд, гаразд,- вiдповiв нарештi Риндiн.- Подивимося, ви-
беремо там. У нас попереду ще багато часу для мiркувань. У край-
ньому разi кожен вiзьме те, що буде йому до смаку. Вам, Ван Лун,-
бронтозавряче дитинчатко, Соколовi - археоптерикс, ну, а ми з Га-
лею на мiсцi подивимося. Життя на Венерi, як я собi уявляю, таке
романтичне i химерне, що...
Вiн не закiнчив. Його голос раптом потонув у гулi i гуркотi.
Дзвiнко загув метал, астроплан здригнувся, наче вiд мiцного удару.
I зразу пiсля того стало чути, як щось напружено i пронизли-
во засвистiло. Свист був монотонний, вiн не припинявся анi на
мить, вiн долинав немовби звiдкись зверху... Що це таке? Що тра-
пилося?
Зблiдла Галя Рижко запитально дивилася на вчених. Чому вони
мовчать? Чому Ван Лун стиснув у кулацi свою люльку, а в Сокола
таке стривожене обличчя i тонкi пальцi нервово перебирають край
пiджака? Чому Риндiн нахмурився так, що його кошлатi брови майже
зiйшлися на перенiссi?..
А свист не змовкав. Галя глибоко зiтхнула, їй раптом здалося,
що стало важко дихати. I тут-таки вона помiтила, що i Сокiл дихає
так само утруднено. Що ж це?..
Риндiн кинувся до панелiв з кнопками i рукоятками, якi керу-
вали апаратами для очищення повiтря. Вiн повернув одну рукоятку,
Другу, придивився до циферблатiв. Свист не змовкав. Микола Петро-
вич обернувся до товаришiв. Його слова лунали як рiшучий наказ:
- Негайно надiньте скафандри! Галя вiзьме мiй. Я зачинюся в
навiгаторськiй рубцi. Ван Лун, ви будете керувати роботою. В бор-
ту астроплана пробоїна. I крiзь неї в простiр виходить наше доро-
гоцiнне повiтря. Надiти скафандри! Хутко!
Монотонний свист не стихав. Риндiн, швидко перебираючи петлi
в стiнi, пересувався до навiгаторської рубки, але ще перед тим,
як зачинити за собою наглухо дверi, вiн на секунду спинився i до-
дав:
- Я думаю, що це - метеорит. Сподiватимемося, що вiн був
один. До роботи, Ван Лун!
Дверi м'яко зачинилися за ним. Метеорит?.. Метеорит пробив
стiну астроплана?.. Але тодi ж це означає, що все повiтря з
мiжпланетного корабля вийде в простiр. Це означає, що... Галя
Рижко нервово стиснула кулаки. На хвилину вона зовсiм розгубила-
ся. Думки не слухалися її, вона перестала володiти собою. Що мо-
же зробити Ван Лун, якщо стiну астроплана пробито?
Астроплан здригнувся ще раз. Це був ще один удар, не такий
мiцний, як перший, але все-таки вiдчутний. I цей другий удар був
немовби сигналом: по металевих стiнках корпусу астроплана забара-
банив дощ, град дрiбних уривчастих ударiв. Всi вони йшли з одно-
го боку - злiва i зверху.
Галя завмерла, жах охопив її.
Метеорит був не один!
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ,
де розповiдається про те, як Ван Лун i Ва-
дим Сокiл лiквiдували наслiдки зiткнення
астроплана з метеоритом, а Галя Рижко тим
часом навчалася користуватися скафандром.
Соромно було признатися, проте Галя Рижко вiдчула неприємну
слабкiсть в ногах. Вона збентежено закусила губу i подивилася на
Ван Луна i Сокола. Тi були вже в скафандрах i надiвали шоломи. А
вона все ще стояла, мов скам'янiла!.. Швидше, швидше!
- Галю, чи не треба вам допомогти? - почула вона голос Соко-
ла, який долинав до неї чомусь глухо, немов крiзь вату.
- Нi, нi, я сама впораюсь! - крикнула вона у вiдповiдь.
Як дивно: варто людинi, хоч би як вона розгубилася, почати
щось робити,- i вона дуже швидко опановує себе! Галя Рижко влiзла
в скафандр. Пальцi в щiльних рукавичках робили спочатку якiсь
незграбнi рухи. Але все-таки вони без особливих утруднень
вiдстебнули пряжки ременiв, якi прикрiплювали скафандр до нiшi,
де вiн стояв. Тепер шолом! Галя опустила на голову прозорий зак-
руглений зверху цилiндр, який сам щiльно лiг своєю нижньою части-
ною на наплiчне вигнуте кiльце. Дiвчина зсередини замкнула замки.
Готово! Цилiндричний шолом наглухо iзолював її голову. А дихати
як? Та все було передбачено. Замки шолома, закриваючись, самi
привели в дiю повiтряний апарат. Тепер треба було тiльки поверну-
ти зсередини оцю рукоятку, як навчав її Ван Лун, вiдрегулювати
приток повiтря.
Єсть! До цилiндра шолома почав надходити кисень з резервуарiв на
спинi скафандра, заряджених оксилiтом. Так називалася чудесна
хiмiчна речовина, розроблена в Iндiйському iнститутi пiдводних
дослiджень. Вона поглинала з повiтря в шоломi вуглекислоту i
шкiдливi продукти дихання людини i замiсть них подавала свiжий
кисень.
Галя Рижко виступила з нiшi. Вона стояла, намагаючись не ру-
хатися, щоб звикнути до скафандра, i тiльки обережно пiднiмала i
опускала руку. Крiзь мiцне й iдеально прозоре органiчне скло шо-
лома-цилiндра було добре видно, як Ван Лун пiдiйшов до панелi ке-
рування повiтряними приладами i вимкнув їх один за одним. Здиво-
вана Галя почула його спокiйний голос; вiн здавався зараз навiть
чiткiшим, нiж хвилину тому. Хiба шолом пропускає звуки?.. Ван Лун
говорив нiби про себе:
- Навiщо марно витрачати повiтря? Все одно його висмоктує з
каюти простiр! Тиск дуже-дуже впав.
Галя пiдiйшла до барометра-анероїда, прикрiпленого до стiни.
Його маленька тремтлива стрiлка, яка показувала тиск повiтря в
каютi, повiльно пересувалася лiворуч... Вона вже давно залишила
позаду червону риску з цифрою 760 i тепер пiдходила до 740... Ось
уже 739... 736... 730... 720... Це означало, що в каютi весь час
зменшувався тиск повiтря. Воно виходило в простiр крiзь пробоїну
в стiнi астроплана. Ось стрiлка барометра пройшла повз цифру
700,- i продовжувала повзти лiворуч.
Скафандр Галi Рижко трохи роздувся зсередини, його рукава й
шаровари нагадували величезнi сосиски, перехопленi металевими
кiльцями, якi не давали тканинi розтягатися надмiру. Так само
роздулися i скафандри Сокола i Ван Луна. Галя розумiла: це тому,
що всерединi скафандра тиск повiтря лишався нормальним, а зовнi
вiн дуже впав. З мимовiльним вiдчуттям побоювання Галя Рижко по-
мацала пальцями в рукавичках тканину, з якої був зроблений ска-
фандр: а що, як раптом вона не витримає, лусне, що тодi? Одразу
кiнець! Проте тканина, товста i пружна, навiть не згиналася в
складки. Це було щось подiбне до надзвичайно мiцної гуми.
Знову залунав голос Ван Луна:
- Дуже раджу товаришам увiмкнути електричнi грiлки. В каютi
вже стало холодно. Галю, ви пам'ятаєте, як увiмкнути електрог-
рiлку?
- Так, так, пам'ятаю, спасибi.
- Все-таки нагадую: навпроти пiдборiддя, в нижнiй частинi шо-
лома, є маленька рукоятка. Повертати треба праворуч. Не швидко.
Краще повiльно. Не так, як їхати на цератозаврi, га? Але вмикай-
те, щоб не замерзнути.
Справдi, ртутний стовпчик термометра опускався дедалi нижче.
Жах який! I повiтря виходить, i ще температура падає! По спинi
дiвчини пробiгли мурашки, i вона негайно повернула рукоятку елек-
трогрiлки. Приємне тепло почало розливатися всерединi скафандра.
I знову Галя подумала: але як же вона чує голос Ван Луна, а вiн -
її вiдповiдi? Адже справа не лише в тому, що
їх роздiляють тонкi прозорi стiнки шоломiв. Якщо крикнути гучно,
то звук, можливо, проникатиме крiзь них. Але крiм того, в каютi
лишається дедалi менше повiтря, а саме ним передаються звуковi
хвилi. Брак повiтря - значить i звуки вже поширюватися не
можуть... як же, справдi...
Але тут в її вухах пролунав голос Риндiна:
- Ну як, друзi? Знайшли? Де пробо-
їна?
На голос академiка озвався Сокiл:
- Шукаємо, Миколо Петровичу. Я у лiвому вiдсiку.
Сокола пiдтримав Ван Лун:
- Я - у правому. Зараз знайдемо. Галя озирнулася. Анi Сокола,
анi Ван Луна не було в каютi. "Можливо, Ван Луну або Соколу
потрiбна моя допомога?" - майнуло в головi дiвчини. Швидко пере-
бираючи руками металевi стояки й шкiрянi петлi, вона рушила до
дверей.
- Залиштеся! - почула вона наказ Риндiна.- Там i без вас
упораються. Стежте за приладами. Що з тиском? Яка температура?
Галя повернулася назад. Маленька стрiлка анероїда невблаган-
но посувалася лiворуч.
- Шiстсот двадцять три, Миколо Петровичу... Нi, вже
шiстсот... п'ятсот вiсiмдесят... п'ятсот шiстдесят... п'ятсот...
- Температура?
- Мiнус двадцять вiсiм... двадцять дев'ять... Тридцять!
- А ви спокiйнiше, дiвчино. Не хвилюйтеся.
- Слухаю, Миколо Петровичу,- прошепотiла Галя, не зводячи
очей з стрiлки, яка, здригаючись, повзла далi й далi лiворуч.
Може статися, академiк Риндiн i справдi має рацiю - чого вже
тут хвилюватися: ще кiлька хвилин, i в каютi, де щойно точилася
весела, жвава бесiда, не лишиться навiть ковтка повiтря... а
потiм, потiм...
- Ну, чого ж ви мовчите, Галю? - запитував Риндiн.- Вiзьмiть
себе в руки!
- Гаразд, Миколо Петровичу,- намагаючись говорити впев-
ненiше, вiдповiла Галя.- Тиск чотириста десять... вiсiм... сiм...
Температура мiнус тридцять три...
Ця невесела розмова лунала i у вухах Сокола. Посуваючись тем-
ним коридором, вiн гарячково шукав пробоїну. Яскравий промiнь
електричного прожектора, що висiв на грудях Вадима, промацував
кожен сантиметр корпусу астроплана.
- Як у вас, Ван Лун? Знайшли? - спитав вiн неголосно, проте
його перебило гостре запитання Риндiна:
- Як ви там, Галю? Тримаетеся? Що нового?
- Триста шiстдесят, Миколо Петровичу,- вiдповiла Галя.-
Нiчого, тримаюся... триста сорок п'ять... Температура...
Ван Лун, зцiпивши зуби, вдивлявся в металевi листи обшивки
астроплана, освiтленi його прожектором. Вiн добре знав астроплан,
знав, що назустрiч йому з протилежного боку посувається Сокiл.
Вiн знав, яка вдосконалена конструкцiя корпусу мiжпланетного ко-
рабля, над створенням якого кiлька рокiв працювали колективи Мос-
ковського i Празького iнститутiв мiжпланетних сполучень. Мабуть,
навряд чи комусь спало б на думку вважати Ван Луна, вiдомого ман-
дрiвника i мисливця, боязкою людиною. I все ж таки саме тут, у
цьому вузенькому коридорi, Ван Лун явно вiдчув щось подiбне до
страху. Звiдки взялося це вiдчуття?
Ось тут, злiва, поза супертитановою стiнкою мiститься їх цен-
тральна каюта. Дещо далi починається навiгаторська рубка. Там че-
кає повiдомлень вiд нього Риндiн. А в загальнiй каютi - ця мила
експансивна дiвчина Галина Рижко. Там, в обох каютах, рiвно го-
рить електрика. В центральнiй каютi хоча й замало повiтря, але
все ж таки там - життя. А направо?.. Направо, поза двома щiльни-
ми шарами мiнеральної шерстi i гуми, поза зовнiшнiм шаром
вiдшлiфованого до слiпучого блиску супертитана,- там мертва кос-
мiчна безодня. Мiльйони i мiльйони мiльйонiв кiлометрiв свiтло-
вих рокiв, ще яких завгодно одиниць, якими людство умовилося
вимiрювати вiдстань. Але суть всього цього нагромадження вимiрю-
вальних одиниць зводиться до одного: там страхiтлива порожнеча,
невiдома i безконечна порожнеча Космосу, крiзь яку лине, падає по
iнерцiї
їх астроплан. Як це любив говорити Микола Петрович? "Аргонавти
Всесвiту"? Так, схоже, схоже...
Раптом Ван Лун спинився. Хутким рухом вiн вимкнув прожектор.
Так, ось вона, пробоїна! Крiзь неї рiвним незгасаючим свiтлом сяє
яскрава жовтувата зiрка. Чудове, взагалi кажучи, видовище: чор-
ний небозвiд i на ньому ця зiрка, наче великий дiамант. Ван Лун
пiдiйшов до пробоїни, нахилився i зазирнув у чорну безодню. Його
прозорий шолом-цилiндр притиснувся до пробоїни в стiнцi, пiдтяг-
нувся сам до неї, нiби на нього хтось натискував ззаду.
- Так, розумiю, розумiю,- усмiхнувся Ван Лун.- Присмоктує по-
рожнеча!..
Дивна зв'язанiсть власних рухiв вразила його, немовби вiн
iнстинктивно побоювався ступнути зайвий крок. Його обличчя
вiддiляло вiд мiжпланетного простору тiльки товсте органiчне скло
