самi здобувати воду... ну, не самi, але начебто самi. Це страшен-
но цiкаво i дуже дотепно.
Особливi прилади, конденсатори, виловлюють з повiтря ту воло-
гу, яка випаровується нашими тiлами пiд час дихання чи крiзь по-
ри тiла. Потiм ця волога насичується повiтрям, до неї додаються
деякi необхiднi органiзмовi солi - i виходить чудова смачна вода.
Її кiлькостi цiлком вистачає для того, щоб, як говорить Вадим
Сергiйович, "задовольнити добову потребу людини у водi". Кожному
з нас треба на добу примiром два з половиною лiтри води, як я вже
сказала; а конденсатори могли б дати навiть бiльше - чи не три
лiтри на добу.
I тут немає нiякої помилки в цифрах! Я й сама страшенно зди-
вувалася i вирiшила, що не розчула, коли Ван пояснював менi це.
Я, вагаючись, спитала його:
- Товаришу Ван Лун, тут якась помилка. Ви самi сказали, що
кожен з нас одержує на добу два з половиною лiтри води. Як же
конденсатори могли б виловлювати з повiтря i давати нам близько
трьох лiтрiв? Адже не може бути, щоб органiзми видiляли вологи
бiльше, нiж одержують її?..
Мабуть, у мене був дуже дурний, спантеличений вигляд, бо Ван
Лун розсмiявся. Вiн вiдповiв менi (я не вмiю передати його особ-
ливу манеру говорити, запишу по-своєму):
- Саме так, Галю! Людина взагалi видiляє бiльше води, нiж
поглинає її з питвом та
їжею. Бачте, в надрах органiзму вiдбувається весь час хiмiчне
створення води. Деяка частина кисню, який ми вдихаємо з повiтря,
i деяка частина водню, який мiститься в їжi, сполучаються i ство-
рюють воду. В цiлому в органiзмi щодоби синтезується, таким чи-
ном, близько чотирьохсот грамiв води. I конденсатори можуть улов-
лювати її. Зрозумiло?
Звiсно, я зрозумiла, чого ж тут не розумiти! I все-таки це
дуже дивно. Я знала досi про круговорот води в природi, а вихо-
дить, що такий самий круговорот вiдбувається i в нашому тiлi. Та
ще й з хiмiчним додатком!
Признаюся, спочатку, коли я про все це довiдалася, менi було
трошечки огидно: як же це - пити ту ж саму воду, яка вже пройшла
крiзь органiзм, таку, яка, так би мовити, уже була у вжитку? Як
не очищуй її, все одно, вона нiби якась не така, не свiжа... А
потiм я збагнула: адже i в природi точнiсiнько так само, вода ж
до нас повертається знову i знову та сама, яка вже побувала в ор-
ганiзмах людей i тварин. Крiм того, наша вода з конденсаторiв
свiжа, прохолодна i кришталево чиста,- менi дуже подобається.
Так чи iнакше, а водою ми забезпеченi вдосталь. Нiхто з нас
її не економить, та цього й не потрiбно, хоча на кораблi немає
великих i важких бакiв з запасом води.
Не менш смачне в астропланi i повiтря. I я не випадково напи-
сала слово "смачне". Адже кожен знає, як легко i приємно дихає-
ться в лiсi чи в полi пiсля грози! Повiтря тодi буває особливо
свiжим, навiть трошечки гостреньким, з якимсь незвичайним присма-
ком. Це тому, що пiд час грози повiтря насичується озоном. Апара-
ти для очищення повiтря в каютах додають не лише кисень, але й
озон. Тому наше повiтря завжди свiже i приємне. А крiм того, озон
вбиває всякi бактерiї - теж непогано!
Щоб покiнчити з повiтрям i водою, розповiм ще, як ми вми-
ваємося. Це дуже кумедно, хоча до нашого вмивання слiд звикати.
Справа в тому, що вмиватися, як на Землi, в астропланi не можна:
вода просто не литиметься з крана, адже вона невагома. Звiсно, її
можна було б примусити бити вгору чи вниз фонтанчиком пiд тиском.
Але тодi вона негайно полетить у повiтря великими круглими крап-
линами,- спробуй спiймай її там!
Тому я, як i всi iншi, користуюся губкою. Я стискаю губку,
занурюю її у воду в тазику i там вiдпускаю. Вода зразу ж таки
втягується в губку: адже тиск повiтря в каютi нормальний! Тодi я
виймаю губку разом з водою, яка набралася в нiй, i умиваюся губ-
кою, а потiм витираюся рушником. От до чого доводиться додумува-
тися за умов невагомостi!
Умивання - єдине, мабуть, що у нас не автоматизовано, тут
нiчого не вдiєш.
Ой, зовсiм забула, треба ще розповiсти про те, як менi дово-
диться кип'ятити воду! Це теж дуже цiкаво i знову стосується тiєї
ж самої невагомостi в астропланi.
Що буде, коли в астропланi взяти електричний чайник i спробу-
вати закип'ятити в ньому воду, налити окрiп у чашку, ну, скажiмо,
чай, щоб потiм пити його? Нiбито просто? А насправдi нiчого б з
цього не вийшло.
Неприємностi почалися б з того, що вода в чайнику не кипiти-
ме. Ось дно чайника нагрiвається, вода бiля нього вже кипить, а
вище лишається зовсiм холодною. Дивно? А все чому? Та тому, що
вода в чайнику невагома, нижня її частина, яка прилягає до дна
чайника, не стає легшою, хоча й нагрiлася, не пiдiймається вгору.
А холодна, навпаки, не опускається вниз, щоб зiгрiтися бiля дна
чайника, як це буває за звичайних земних умов. I щоб закип'ятити
воду в астропланi - треба було б весь час енергiйно перемiшувати
воду в чайнику, анi на хвилинку не спиняючись. Веселе заняття?
Але ось, припустiмо, вода все-таки закипiла. Як налити чай з
чайника? Та вiн просто не виллється з носика - адже вiн такий са-
мий невагомий, наш чай! Можна струсонути чайник, виштовхнути з
нього воду, але тодi окрiп великою краплиною вилетить з носика i
полине вздовж каюти. Летючий окрiп - теж не дуже приємна рiч!
Спiймати його в повiтрi i не обваритися при цьому - я особисто не
берусь.
Тому у нас запроваджено суцiльну механiзацiю. Наш електрич-
ний чайник, в якому я щодня кип'ячу воду, не потребує допомоги, в
ньому не треба перемiшувати воду i не треба виштовхувати її з но-
сика. В ньому вмiщено маленький моторчик з лопатями, якi обер-
таються у водi. Щойно я включаю чайник, наливши в нього воду,
вмикається i моторчик. Лопатi весь час крутяться i перемiшують
воду. Вона швидко обертається в чайнику, а це створює вiдцентро-
ву силу. I коли я потiм нахиляю чайник,- вiдцентрова сила витис-
кує воду з носика: тут уже треба спритно пiдiбрати її в чашку, а
потiм пити крiзь трубочку, що не дуже приємно, але нiчого не зро-
биш, iншого виходу немає...
Суп я варю також в особливому казанчику з мотором. Тiльки в
ньому немає лопатей (адже вони перетворили б на кришиво все те,
що я кладу в суп), а замiсть того обертається весь казанчик. Ось
як трудно бути домашньою господаркою чи кухарем у невагомому
свiтi!
...Здається, я дуже багато написала тут про нашу кухню. Але
все це таке незвичайне i дивовижне, що я просто не могла стрима-
тися. Зате тепер розповiм про серйознi речi.
Всi нашi машини, все чисто автоматичне обладнання - все елек-
тричне. Електрика - серце астроплана! I яка я рада, що опинилася
тут, все побачила на власнi очi, про все дiзналася!
Спочатку я тiльки те й робила, що дивувалась. Адже всi цi ма-
шини, автомати i рiзнi прилади забирають страшенно багато
енергiї. Звiдки взяти стiльки енергiї, щоб її вистачило на всю
подорож з Землi на Венеру i назад, та ще й на весь час життя на
Венерi? Я й спитала про це Вана (адже саме вiн вiдає всiм госпо-
дарством корабля). А вiн вiдповiв менi, та ще й пiдморгнув:
- Чого-чого, а електрики в нас досить! Щодо цього можете не
турбуватися, дiвчино.
Чомусь вiн дуже любить називати мене "дiвчино", каже, що звик
так звертатися до студенток, якi працювали з ним 'у рiзних експе-
дицiях. Ну i хай, менi однаково!
Насамперед вiн показав менi акумуляторне вiддiлення. Ох, як
там багато цих самих акумуляторiв, цiлi шафи понаставленi, тiльки
не таких, як ми звикли, а зовсiм малесеньких. Вони звуться -
мiкроакумулятори, їх сконструювали в Iнститутi електропроблем
всього кiлька рокiв тому. Я думаю навiть, що, коли б не було
мiкроакумуляторiв, навряд чи можна було б так здорово, дотепно i
економiчно налагодити все наше електричне господарство. Втiм,
треба спочатку розказати, що це таке.
Рiзнi акумулятори вiдрiзняються своєю
ємкiстю, величиною свого електричного заряду. Це зрозумiло кожно-
му школяревi. Але досi у вжитку були тiльки незграбнi великi аку-
мулятори старого типу. Вони були дуже незручними, з мiзерною
ємкiстю. I от, ще на початку нашого столiття, радянський ака-
демiк Йоффе теоретично передбачив, що можуть iснувати акумулято-
ри й iншого типу. А потiм ученi розробили його теорiю i створили
мiкроакумулятори.
Вони завбiльшки всього з сiрникову коробочку, зовсiм мале-
сенькi. А ємкiсть мiкроакумулятора така, що вiн може живити своєю
електрикою машину на двадцять п'ять кiнських сил протягом цiлих
ста годин! Як саме вiн влаштований, я не можу розказати. Знаю
тiльки, що в ньому вiдбуваються якiсь складнi хiмiчнi процеси,
якi й дозволяють мiкроакумулятору зберiгати в собi такий великий
електричний заряд. Ван Лун почав був пояснювати менi, але тут-та-
ки й кинув, сказав, що це з галузi електрохiмiї i що для мене це
не важливо. Ну й гаразд, буде час - сама розберуся.
Так от, цiлi шафи таких мiкроакумуляторiв стоять у нас в
особливому примiщеннi. Щойно працюючий акумулятор розряджує-
ться, автоматичнi прилади виключають його i включають свiжий. Та-
ким чином, машини й апарати спиняться лише тодi, коли висна-
житься останнiй мiкроакумулятор. А коли ж це трапиться? Адже так
чи iнакше, яким велетенським не був би загальний заряд усiх
мiкроакумуляторiв, все одно його не може вистачити на весь час
подорожi. Значить, їх треба заряджати. А за рахунок чого? Звiдки
взяти потрiбну для цього енергiю?
Звичайно, можна було б одержувати енергiю вiд електрогенера-
торiв, якi працюють на якомусь паливi. Але для цього потрiбнi й
самi генератори, i паливо для них. А все це зайвий вантаж для ас-
троплана. I отут я розповiм про найвидатнiший винахiд, зроблений
спецiально для нашого мiжпланетного корабля!
Професор Ван Лун розробив новий, оригiнальний i абсолютно
надiйний спосiб постiйно одержувати нову енергiю пiд час
подорожi, протягом всього перебування експедицiї в мiжпланетному
просторi. Це прямо генiально по простотi i дотепностi: ми
дiстаємо енергiю без будь-яких витрат i зусиль, автоматично! I
все це зроблено за iдеєю i пiд керiвництвом нашого професора Ван
Луна. Як я його поважаю!
Уже давно вченi мрiяли про те, щоб добитись безпосереднього
перетворення променевої енергiї Сонця на електрику. Саме безпосе-
реднє, а не з допомогою якихось промiжних процесiв, громiздких i
незручних. Справдi, вiдносно легко було збудувати потужне велике
дзеркало, яке збирало б у фокус сонячне промiння i нагрiвало ним
котел з водою. Вода, перетворена на пару, могла б рухати генера-
тор i давати електроенергiю. Такi установки широко створювалися в
першiй половинi нашого сторiччя i навiть давали деяку користь.
Але вони всi були громiздкими, малопотужними - i головне, соняч-
на енергiя в них використовувалася тiльки на якихось 5-10 про-
центiв. Мiзерна кiлькiсть! I легко зрозумiти чому. Адже ж у тих
установках променева енергiя Сонця спочатку перетворювалася на
теплову, потiм на механiчну, а вже потому й на електричну.
А от коли б перетворювати променеву енергiю безпосередньо в
електричну, без неминучих у промiжних перетвореннях втрат, тодi й
процент використання обов'язково пiдвищився б. Втiм, як здiйсни-
ти отаке безпосереднє перетворення?..
Щоправда, наука знала своєрiднi речовини, якi пiд впливом
свiтла давали так званий фотоефект, викидали з себе електрони,
отже - давали електричний струм, їх використовували вже досить
давно для влаштування фотоелементiв,- найбiльше елемент селен.
Проте такi устрої не вирiшували справи, бо вони давали ще менший
коефiцiєнт корисної дiї, перетворювали на електричну енергiю
зовсiм мало променевої енергiї Сонця,- якихось 1-1,5 процента.
Отак було довгий час - аж доки наука не вiдкрила чудеснi
