По два вигнутi роги з кривими вiдростками стирчали на кожнiй
такiй головi. Двi пари щупальцiв пiд палаючими люттю червоними
очима наче батоги розсiкали повiтря, звивалися навколо гострих
серповидних зазубрених щелеп. I до всього того - пронизливий
писк, з яким чудиська металися над ним.
Ван Лун розумiв, що для нього зараз небезпечний не стiльки
самий напад лютих комах,- вони все одно не змогли б пошкодити
цупку тканину скафандра, як витрата часу, затримка в дорозi. Ли-
шалися лiченi хвилини, кисень кiнчався.
Ховаючись за товстими стовбурами дерев, перебiгаючи з мiсця
на мiсце, вiн змушений був посуватися в потрiбному напрямi зигза-
гами, раз у раз витрачаючи час на орiєнтацiю. I разом з тим, Ван
Лун свiдомо уникав зiткнення з комахами. Вiн не мiг витрачати на
це час. Проте крилатi вороги не хотiли вiдставати. Одна з круп-
них комах зненацька впала на шолом i вчепилася в антену кiгтями.
Ван Лун вiдчув, як вона сiпає, намагається розiрвати дротяну рам-
ку.
- Нi, це не годиться! Геть! Забирайся!
Вiн махнув над головою кинджалом, щоб скинути комаху з шоло-
ма. Секундної затримки було досить для того, щоб його буквально
облiпили iншi комахи. Вони насiдали на нього, впивалися у ткани-
ну скафандра гострими кiгтями, їх м'якi крила билися об скло шо-
лома, не даючи Ван Луну нiчого бачити навколо. Гострий кинджал
мандрiвника мелькав у повiтрi, завдавав удар за ударом, вбивав
набридливих ворогiв. Наштовхуючись на стовбури, Ван Лун все ще
бiг, вiдбиваючись у той же час вiд комах. Становище ставало де-
далi загрозливiшим.
Двi крупнi комахи з силою вдарилися зверху об його шолом, ма-
ло не збивши Ван Луна з нiг. А якщо й справдi зiб'ють?.. Напад
ставав жорстокiший, кинджал уже не допомагав,- треба було знищи-
ти принаймнi найбiльших ворогiв, якi могли звалити його на грунт.
Ван Лун зупинився. Вiн обперся спиною об стовбур дерева i вийняв
пiстолет:
- Ну, гаразд, ось вам, маєте! - Обравши цiль, вiн натиснув
на спуск. Звук пострiлу заглушив на мить огидний писк. Одна з
найбiльших комах завдовжки мало не пiвметра впала на грунт. Ще
пострiл... ще... три великi крилатi хижаки билися в судорогах се-
ред сухого гiлля, що встилало грунт. Безпосередню небезпеку було
лiквiдовано. Можна було бiгти далi, у повiтрi зараз мелькали
тiльки меншi комахи, це не так страшно.
Далеко за голими коричневими деревами вiдкривався знову яс-
кравий оранжево-червоний ландшафт. Що це? Та невже ж i справдi
Ван Лун бачить там, у далечинi, над лiсом високу жовту скелю i
маленький червоний прапор, який майорить над нею?.. Мiжгiр'я, ас-
троплан, товаришi! Прапор здавався звiдси зовсiм маленьким,
крихiтним, але то був вiн!
А дихати ставало дедалi важче й важче. А що як раптом не вис-
тачить кисню вже перед самим мiжгiр'ям i вiн впаде, не добiгши до
товаришiв? Мерщiй, мерщiй!
Новий удар в спину. Ван Лун iз злiстю оглянувся. Ще двi вели-
чезнi комахи напали на нього ззаду. Прокляття! Вони затримують
його, а кисню майже немає!
Два пострiли пролунали один за одним. Тiльки тепер Ван Лун
зрозумiв, як вiн втомився, як бракує його легеням свiжого повiтря
i як виснажилися його сили. Так, вiн збив тiльки одну комаху, яка
звалилася на грунт. У другу вiн навiть не влучив,- вiн, уславле-
ний, вправний стрiлець!
- Так ось тобi, ось, ось!
Три пострiли пiдряд звалили люту комаху.
- Товаришу Ван, поспiшайте! Ми ждемо вас,- лунав у шоломi го-
лос Галi Рижко. Проте тепер вiн доходив до вух Ван Луна, наче
крiзь товстий шар вати. Голова налилася свинцем, кров стугонiла у
скронях. Нi, не можна, не може бути, щоб вiн упав, знеможений,
тут, бачачи рiдний червоний прапор! Уперед! Хай спотикаються но-
ги, хай безпорадно виснуть обважнiлi руки, хай безсило схи-
ляється голова, все одно - вперед!
Хитаючись, хапаючись руками за гiлки, кволо вiдмахуючись вiд
комах, Ван Лун, напружуючи останнi сили, iшов далi. Вiн не чув
уже голосу Галi, не чув писку розлючених комах, не бачив нiчого,
крiм маленького червоного прапора попереду. Червона крапка дедалi
збiльшувалася, вона кликала його до себе, притягала, примушувала
забувати про втому. До неї, до неї!
Ван Лун повiльно, ледве пересуваючи ноги, брiв уперед. Кин-
джал випав з його руки - i вiн не пiдняв його, вiн не мiг нахили-
тися.
Спотикаючись, мало не падаючи на кожному кроцi, вiн йшов i
йшов до мiжгiр'я, до товаришiв, не зводячи очей з червоного пра-
пора на високiй жовтiй скелi.
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
який являє собою знову щоденник Галi Риж-
ко, де розповiдається не тiльки про новий
маршрут, що його мандрiвники дiстали з
Землi, але й про незвичну пропозицiю Ван
Луна, котрий знайшов спосiб визволити аст-
роплан iз скель; крiм того, в цьому роздi-
лi з'ясовуються рiзнi загадки, якi виника-
ли ще перед експедицiєю.
Тепер, коли все, пов'язане з гiгантською бабкою, вже лишило-
ся позаду, я знову можу взятися за щоденник. А записати менi тре-
ба дуже багато, i не тiльки дiлового, а й особистого.
Не буду розповiдати, як ми хвилювалися весь цей день до само-
го вечора. Повернувшись до астроплана, Микола Петрович (я нiколи
ще не бачила його таким похмурим i засмученим) сказав нам - i я
помiтила, що йому було важко говорити:
- Немає рацiї, друзi мої, втiшати себе наївними надiями. Не
знаю, не уявляю собi, яким чином мiг би врятуватися Ван...
- I все одно вiн врятується i повернеться до нас! - не стри-
малась я.- Адже товариш Ван...
- Заждiть, Галю, i не перебивайте мене,- суворо заперечив
Микола Петрович.- Я, мабуть не гiрше вiд вас знаю, на що здатний
Ван Лун з його вiдвагою, розсудливiстю i досвiдом. Проте зараз не
треба обманюватися. Вiн перебуває в страшному, неймовiрному
станi... якщо вiн ще живий. Ми нiчим, зовсiм нiчим не можемо до-
помогти йому,- принаймнi доти, доки Вану не пощастить якимсь
невiдомим нам засобом врятуватися i звiльнитися з кiгтiв хижака.
Я хочу вiрити, друзi мої, що йому пощастить це зробити, я був би
безконечно радий, готовий був би на все, аби допомогти йому... як
i ви всi, звичайно, я знаю це,- додав вiн пiсля тяжкої паузи.-
Проте такої можливостi немає анi в мене, анi у вас. Ми можемо
тiльки сподiватися, що вiн врятується сам. Надiя ця не згасає в
мене, хоч я й розумiю, що для неї є надто мало пiдстав. I все-та-
ки - я вiрю у вiдвагу i кмiтливiсть нашого Вана,- так, Галю, вiрю
не менше, нiж ви або Вадим. Втiм, якщо навiть Ван Лун врятується
вiд тiєї жахливої бабки,- чи подумали ви про те, як може вiн по-
вернутися до нас? У нього лишилося мало кисню, я пiдрахував, не
бiльше як на шiсть-сiм годин. I вiн не знає, куди йти, де знахо-
диться наш корабель.
Менi стало страшно: про це я й не подумала!
- I якщо ми не можемо нiчим допомогти Ван Луну, доки вiн пе-
ребуває в кiгтях крилатого хижака,- тим бiльше ми зобов'язанi до-
помогти, коли вiн звiльниться вiд нього... адже ж ми вiримо, що
звiльниться, правда?
- Вiримо! - палко вiдгукнулися ми з Вадимом Сергiйовичем.
- Тому треба негайно настроїти наш передавач на хвилю його
приймача. I розпочати подавати йому сигнали. Вiн добре умiє пе-
ленгувати з допомогою рамочної антени в скафандрi. Ми допоможемо
нашому Вану повернутися до нас... якщо вiн зможе почути нас...
Через десять-п'ятнадцять хвилин, щойно великий радiопереда-
вач астроплана був настроєний на потрiбну хвилю, Микола Петрович
вимовив першi слова заклику до товариша Вана. Але його голос ури-
вався, хвилювання не давало йому говорити. I тому Микола Петро-
вич одразу ж таки дозволив менi замiнити його бiля мiкрофона.
Спочатку менi було також дуже важко, i я ледве не заплакала: я
кличу Ван Луна, розповiдаю йому, як знайти шлях до нас, а вiн,
можливо, чує мене i не може рушити з мiсця, як я тодi, в
печерi... або зовсiм уже не чує... Нi, нi, смiливий Ван Лун
обов'язково врятується-i я допоможу йому повернутися!
Що робили Микола Петрович i Вадим Сергiйович весь цей час - я
навiть як слiд не знала, я могла думати тiльки про товариша Вана.
Сидячи бiля великого iлюмiнатора центральної каюти, звiдки було
видно весь схил мiжгiр'я, за яким зникла огидна бабка, я кликала
Ван Луна i дивилася, дивилася - чи не з'явиться вiн?.. Минали
хвилини, десятки хвилин, години, проте товариша Вана не було, а я
все кликала (я забула сказати, що Микола Петрович дозволив менi
перенести мiкрофон на довжелезному шнурi вiд передавача до
iлюмiнатора, щоб я могла дивитися назовнi).
I от уже почали спускатися сутiнки. Вони тут зовсiм не такi,
як на Землi. Свiтлi сiрi хмари поза мiжгiр'ям починають укривати-
ся фiолетуватим серпанком - i чомусь усi червонi дерева, оранже-
ва папороть, жовтi скелi вимальовуються тодi рiзкiше, яскравiше,
нiж удень. Наче їх хтось навмисно пiдфарбував. Так триває бiля
пiвгодини, в повiтрi пропливають свiтлi й темнi тiнi, нiби вiд
хмар, що швидко линуть у небi. А видно все так само прекрасно.
Втiм, тiней стає дедалi бiльше й бiльше, вони пробiгають частiше.
I коли вони бiжать уже зовсiм одна за одною,- небо раптом одразу
темнiшає, i все навколо поринає в дивнi фiолетовi присмерки. Це
також iще не нiч, але щойно лягли тi присмерки,- уже нiчого не
побачиш i за десять крокiв, усi контури стають розпливчастi, ту-
маннi й неяснi.
Так от, вже зовсiм починали спускатися присмерки. Я розумiла:
ще пiвгодини - i Ван Луну буде дуже важко знайти наш корабель
навiть за допомогою безнастанних радiосигналiв. I я вже хотiла
попросити Вадима Сергiйовича включити зовнiшнiй прожектор, щоб
товариш Ван бачив здаля корабель. коли все навколо зануриться в
фiолетовий туман, але не встигла.
Менi здалося, що на далекому схилi мiжгiр'я, на горi, бiля
того мiсця, де на скелi майорiв наш червоний прапор, я побачила
постать, яка рухалася. Я затиснула рот рукою, щоб не закричати, я
боялася, що це менi тiльки здалося, що я даремно примушу Миколу
Петровича хвилюватися ще бiльше. Проте нi, це був Ван Лун! Тодi я
закричала що було сили:
- Ван iде! Ван iде! Я бачу його! Миколо Петровичу, Вадиме
Сергiйовичу, Ван iде, дивiться!
Вже не пам'ятаю, що саме я кричала ще. Микола Петрович дивив-
ся в iлюмiнатор тiльки хвилинку. I одразу ж таки вiн скомандував:
- Вадиме, скафандри! Йому погано, вiн, мабуть, задихається.
I знову я спочатку не зрозумiла, що саме хоче робити Микола
Петрович, а потiм було вже пiзно. Вiн i Вадим Сергiйович швидко
одягли скафандри i пiшли назустрiч Ван Луну. Якби я зрозумiла од-
разу, то замiсть Миколи Петровича пiшла б я: звичайно, непра-
вильно, що вони залишили мене в каютi! Проте я не встигла нiчого
сказати... це було дуже досадно!
Товариш Ван був iще далеко, але я чiтко бачила його силует на
фiолетовому тлi хмар. Вiн живий, вiн повертається, наш вiдважний,
надзвичайний Ван Лун! Та хiба ж я бодай на хвилинку могла сум-
нiватися в тому, що вiн повернеться? I сльози чомусь котилися в
мене по щоках, хоч я тодi зовсiм не вiдчувала їх, а тiльки зго-
дом помiтила, що обличчя в мене мокре... Як дивно: людина радiє,
вона стрибає i смiється, а з очей котяться сльози, цього нiяк не
можна зрозумiти!
Ван Лун пiдходив усе ближче, вiн уже спускався схилом. Проте
чому вiн хитається, спотикається, хапається руками за дерева? Так
утомився?.. Звичайно, втомився, але головне - йому вже бракує
кисню, вiн задихається. Ой, вiн майже впав! Утримався на ногах,
ступив кiлька крокiв - i знову захитався... Упав! Сперся на руки
на грунтi, сiв, намагається пiдвестися - i знову падає! Жах, вiн
не може навiть сидiти, вiн весь час хилиться набiк...
- Ван задихається! Треба поспiшати йому на допомогу, вiн не
може сам дiйти! - кричала я невiдомо кому, бо в кораблi ж не бу-
