ли вбiк, побачивши людину, або навпаки, люто кидалися на неї. Все
це було вже знайомим, все це не лякало його.
Тiльки одного побоювався Ван Лун - зустрiчi з яким-небудь
страховищем на зразок дракона-сколопендри або панцирного страхо-
вища, яке нападало на мiжпланетний корабель. Та хiба ж тваринний
свiт, свiт крупних хижакiв Венери обмежувався лише тими двома
гiгантськими виродками? Безумовно, нi: кожної хвилини Ван Лун мiг
зустрiти ще якусь невiдому йому неймовiрну iстоту!
У великiй сибiрськiй тайзi, у жарких джунглях Iндiї Ван Лун
почував себе спокiйнiше, впевненiше. Адже ж там вiн заздалегiдь
знав би, яких саме хижакiв, нехай навiть найнебезпечнiших, може
зустрiти на своєму шляху. Зрештою, для досвiдченого мисливця не-
має нiчого особливо страшного навiть у великому тигрi-людожерi,
якщо знати його звички, засоби нападати, властивi йому повадки.
Але як готуватися до зустрiчi з невiдомою тобi потворою, яку ти
навiть уявити собi не можеш? До того ж, хiба ж можна вважати за
надiйну зброю при таких зустрiчах пiстолет, бодай i заряджений
розривними кулями, або короткий кинджал? Щоправда, були ще
атомiтнi гранати, втiм,- тiльки двi. А найголовнiше, Ван Лун не
мав при собi його звичної i по-справжньому надiйної скорос-
трiльної автоматичної гвинтiвки, яка лишилася там, бiля астропла-
на...
Ще один невеличкий пiдйом мiж гiгантськими деревами, що нага-
дували земнi кипариси.
Швидкими кроками Ван Лун пiдiймався схилом, поглядаючи на
хмарне небо, яке виднiлося тут у просвiтах мiж високими струнки-
ми деревами, що росли окремими групами. Його турбувала ще одна
думка: чи не смеркає ще?.. Звичайно, прожектор на грудях Ван Лу-
на працював бездоганно, а радiохвилi, за якими вiн орiєнтувався,
поширюються однаково i вдень i вночi. Проте - все ж таки краще
йти цим дивовижним оранжево-червоним лiсом при денному свiтлi.
Адже в темрявi побачиш лише те, на що падає яскравий промiнь про-
жектора: а по контрасту з тим - навколо все стає ще темнiшим.
Крiм того, це яскраве промiння може вночi привертати увагу хи-
жакiв...
Отже, про сутiнки. День на Венерi майже дорiвнює земному
лiтньому. Зараз - близько сьомої. Сутiнки настануть ще не скоро.
Втiм, чи не почне тут, у лiсi, темнiшати ранiше?.. Зараз Ван Лун
готовий був пошкодувати, що на дiлi не ствердилися припущення
частини земних астрономiв, прихильникiв теорiї про повiльне обер-
тання Венери навколо її осi. Тодi б тут темнiшало не близько
дев'яти годин вечора, а значно пiзнiше... i це було б йому на ру-
ку.
Пiдйом скiнчився. Ван Лун ступив кiлька останнiх крокiв вго-
ру схилом i помiтив, що за крайнiми цикадеями значно бiльше
свiтла, наче лiс там взагалi обривався. Невже це та простора га-
лявина, яку вiн бачив зверху, висячи в жилавих лапах гiгантської
бабки? Ще кiлька десяткiв метрiв - i Ван Лун побачив.
Нi, це не просто галявина, а велике просторе плато: тодi зго-
ри вiн не мiг уявити собi його справжнiх розмiрiв. Тут справдi не
було жодного дерева. Лiс вiдступав направо i налiво, до самого
обрiю. Тiльки трава, висока i густа свiтло-оранжева трава вкрива-
ла тут грунт; не було видно навiть звичної на Венерi всюдисущої
папоротi. Але не це вражало.
Дивнi, фантастичнi споруди, безформнi купи виднiлися там i
тут, вони пiдiймалися з густої трави,- незграбнi, незрозумiлi,
рiзнi за кольором: жовтi, коричневi, сiрi, рожевi. I всi вони ру-
халися! Так, вони не лишалися на одному мiсцi, вони повiльно пе-
ресувалися, наближаючись одна до одної, розходилися, розпадалися
на частини i знову зросталися. Це було щось цiлком незбагненне,
нi на що не схоже, неймовiрне!
- Може, я сплю на ходу? I це менi сниться? - мовив уражений
Ван Лун.
Дивнi споруди коливалися, вони прямо на очах змiнювали свої
форми. Немовби вони складалися з окремих найпростiших геометрич-
них тiл - куль, цилiндрiв з круглими обрисами. I кожна така куля,
кожен цилiндр рухався, перекочувався, наче прилипаючи до iнших i
потiм знову вiдпадаючи. Ось - Ван Лун ясно бачить це недалеко вiд
себе! - жовто-золотава висока конiчна купа довгастих м'яких тiл,
подiбних до товстих напiвпрозорих ковбас. Купа цих тiл лежить на
травi. I вона ворушиться, вона пересува-
ється кудись убiк, стикається з iншими купами, що складенi з
свiтло-зелених пульсуючих куль, зроблених немов з м'якого холод-
цю. Кулi значно меншi вiд ковбас. Перша купа перекидається, падає
на другу, накриває її, i обидвi розсипаються, перекочуються в ви-
сокiй травi. А за кiлька секунд на цьому мiсцi знову виникає
конiчна купа округлих цилiндрiв. Вони, здається, стали бiльшими,
нiби потовстiшали. А свiтло-зелених куль уже немає, вони без-
слiдно зникли.
"Тварини?.. Тодi чому вони нагромаджуються одна на одну? Ко-
махи? Зовсiм не схоже,- вагався Ван Лун, остерiгаючись вийти на
загадкове плато.- Але, скажу, теж хижаки. Думаю, кулi не зникли,
їх пожерли тi жовтi ковбаси. Напали i пожерли. А як? Не
розумiю..."
Рух на простому i широкому плато не припинявся анi на хвили-
ну. Тепер Ван Луну здавалося, що всi цi кулi й цилiндри були ду-
же легкi, немовби наповненi повiтрям: чи ж не вiтер переносить їх
з мiсця на мiсце? Але тодi в них немає нiякої небезпеки для ньо-
го, немає рацiї витрачати час на їх розглядання.
- Поспiшайте, товаришу Ван, поспiшайте! Ми чекаємо вас i ду-
же турбуємося,- повторював тривожний голос Галi Рижко.- Чи не
збилися ви з напрямку? Пеленгуйте нас!..
Цей вiрний напрям пролягає прямо через широке плато, вiд краю
до краю заселене незнаними дивовижними живими iстотами. Обходити
плато - ого, це, мабуть, кiлька зайвих кiлометрiв, не годиться! У
Ван Луна надто мало кисню, надто мало часу. Треба йти навпрос-
тець. Хiба тiльки скласти, сховати висувну рамку антени: хоч цi
iстоти i здаються легкими, але - хто їх знає? А якщо раптом нале-
тять на нього i пошкодять рамку? Нi, обачливiсть не завадить.
Ван Лун намiтив точний напрямок через плато - по прямiй лiнiї
до далекого старого кипариса на тому боцi: цей орiєнтир буде доб-
ре видно з першої-лiпшої точки плато. Голос Галi Рижко послабшав
i тепер був ледве чутний, хоч як не повертався Ван Лун.
"Нiчого, Галю, на рiвному плато не зiб'юся з шляху. Потiм
знову перевiрю. Вперед!"
Дивнi iстоти не звертали нiякої уваги на людину в скафандрi,
що наближалася до них. Вони все так само рухалися i перекочували-
ся по травi. Ван Лун прискорив кроки, здивовано поглядаючи на
незрозумiлi iстоти, повз якi вiн швидко проходив. Що ж це таке,
зрештою?
Драглистi, пульсуючi тiла їх були зодягненi у зморшкувату
щiльну плiвку, часом блискучу, часом тьмяну. Вони не мали анi
голiв, анi кiнцiвок - i все-таки вони поводилися, наче живi iсто-
ти, жодної митi не лишаючись нерухомими. Наче великi пухкi
пузирi, вони накочувалися одна на одну, обмiнювалися мiсцями,
горiшнi зiсковзували з нижнiх, знову нагромаджувалися в купи.
Очевидно, саме так вони й пересувалися по плато,
Здалеку їх купи здавалися невеличкими. А тепер Ван Лун бачив,
що найменша з тих куп сягала йому по плече. Вiдстань мiж окреми-
ми купками то збiльшувалася, то зменшувалась, i тодi мiж ними ли-
шалися дуже вузькi проходи. Що далi йшов Ван Лун, то бiльше зус-
трiчав таких куп - i час вiд часу змушений був квапливо пробiга-
ти в проходах мiж ними, поки вони не зiмкнулися.
Ван Лун уже не йшов, а бiг: шукати проходи ставало дедалi
важче, треба було раз у раз звертати лiворуч чи праворуч, стежа-
чи за рухом куп. Ось вiн не розрахував напряму - i велике скуп-
чення блiдо-рожевих куль штовхнуло його в бiк.
- Ого! - вражено вигукнув Ван Лун, насилу зберiгши рiвновагу.
Незрозумiлi iстоти виявилися зовсiм не такими легкими i
повiтряними, як це здавалося здаля. Навпаки, кожна з них мала до-
сить значну вагу, немовби тi пухирi були наповненi водою. I
вiдштовхнути вiд себе купу, що рухалася, не змiг би навiть силач.
На щастя, блiдо-рожеве скупчення лише трохи натиснуло на Ван
Луна, який вiдскочив i побiг далi, стараючись не ухилятися вiд
намiченої ним лiнiї - до далекого кипариса на тому боцi плато.
Проте вiн встиг помiтити, що купи дивних iстот чомусь почали пе-
ресуватися хуткiше. Вони поквапливо перекочувалися по травi, сти-
калися i вiдповзали вбiк, наче щось шукали на плато.
Iншим часом Ван Лун спинився б i, вiдiйшовши подалi, зацiкав-
лено спостерiгав би це надзвичайне видовище. Дивнi iстоти виявля-
ли всi ознаки збудження, їх забарвлення змiнювалося, переходило з
одного блiдого вiдтiнку в iнший. Вони метушилися, перекидалися,
падали, знову наповзали одна на одну. Кiлька невеличких куп поб-
лизу Ван Луна зiткнулися, з'єдналися в одну величезну, i так са-
мо швидко та нова купа розпалася, розсипалася на дрiбнiшi.
Втiм, зараз у Ван Луна не було часу для спостережень. Його
значно бiльше непокої- ло, що проходи мiж купами дедалi вужчали,
йому доводилося насилу протискуватися ними. Складалося враження,
що кожна з куп тiльки й чекала наближення Ван Луна, щоб перекину-
тися на нього усiєю своєю вагою. Вже два чи три рази йому ледве
удавалося проскочити повз них, високi купи перекинулися не далi
як за пiвметра вiд нього, розсипавшись м'якими важкими кулями.
- Зауважу, ролi перемiнилися,- пробурмотiв Ван Лун, криво
усмiхаючись.- Полюю вже не я. Вони полюють на мене, хай
їм чорт!
Так, було схоже, що Ван Лун не помилявся. Дивовижнi iстоти
наче вiдчували його наближення, їх скупчення намагалися перетяти
йому шлях, заплутати його. Вони насувалися на людину з усiх
бокiв, вони метушилися бiльше й бiльше. Щойно Ван Лун вiдшукував
прохiд i кидався в нього, як цей прохiд раптом зникав: назустрiч
Ван Луну лавиною котилися кулi й округлi цилiндри. Вiн вiдбiгав
убiк, до iншого проходу, проте й цей замикався перед ним, i зно-
ву на мандрiвника наповзали драглистi кулi й цилiндри, нагромад-
жуючись суцiльною рухливою стiною.
Ван Лун на мить зупинився. Це набувало загрозливого характе-
ру. Ось уже добрих чверть години вiн змарнував, даремно бiгаючи
мiж купами, анi на метр не наблизившись до своєї мети, далекого
кипариса на тому боцi плато.
Що ж робити? Стрiляти? Втiм, їх всiх не перестрiляєш, тут не
вистачить нiяких патронiв. Пробиватися за допомогою кинджала? Теж
безнадiйна думка, їх надто багато. Кулi й цилiндри котилися на
нього важкими хвилями, якщо вони наваляться, то задушать його,
вiн не встигне навiть ворухнути рукою. Пробити собi шлях грана-
тою? Але ж у Ван Луна було всього двi атомiтнi гранати. I витра-
чати цей маленький запас йому дуже не хотiлося.
Тим часом вiдстань мiж ним i хвилею збуджених драглистих
iстот, що насувалися на нього, дедалi скорочувалась. Вони котили-
ся на Ван Луна широким фронтом. Ван подивився праворуч, лiворуч -
i звiдти йшов такий самий наступ. Назад? Нi, рухливi купи замкну-
лися навколо, вiдступати нема куди... i не можна вже вiдшукати
мiж ними жодної щiлини, вони злилися в суцiльну непрохiдну пере-
пону.
I раптом найближча велика, вища вiд людини купа розсипалася.
Великi синюватi кулi покотилися по травi пiд ноги Ван Луна. Ще,
ще... Вони котилися напрочуд швидко, вдарялися, штовхали його з
усiх бокiв, збивали з нiг. Блiдий Ван Лун, зцiпивши зуби, вiдби-
вався з усiєї сили, завдаючи кулям удари ногами, руками, розби-
ваючи їх. Вони лускалися пiд його ударами, вкриваючи траву i ска-
фандр драглистою речовиною, якою були наповненi їх зморшкуватi
оболонки. Боротьба тривала лише кiлька секунд, сили були надто
нерiвними. Посковзнувшись на мокрiй травi, залiпленiй драглистою
речовиною, Ван Лун упав, змахнувши руками.
Десятки, сотнi важких м'яких куль i цилiндрiв навалилися на
нього зверху. Ван Лун не припиняв опору. Вiн розривав щiльнi обо-
