ма: слово честi, вiн докладав усiх зусиль до того, щоб його пошу-
ки увiнчалися успiхом. Протягом минулих тижнiв вiн склав доклад-
ний план залягання порiд у мiжгiр'ї, простежив виходи жил-супут-
никiв, що красномовно говорили про близькiсть ультразолота. Втiм,
дорогоцiнний елемент усе ще ховався вiд геолога. Вiн був десь тут
- ясно. Але де саме?..
Iнодi з астроплана виходив i сам Микола Петрович, хоча
здебiльшого вiн весь час сидiв, поринувши в розрахунки, в навiга-
торськiй рубцi, намагаючись знайти розв'язання найважчого завдан-
ня - зворотного вильоту на Землю. Проте воно тiкало вiд Риндiна
так само, як ультразолото вiд Сокола. Жартуючи, академiк говорив,
що вiн усе ж таки має виправдання: адже у геолога були принаймi
жили-супутники, за якими той мiг визначити потрiбний напрямок
розшукiв, тодi як у Миколи Петровича - самi скелi, серед яких на
днi мiжгiр'я лежав мiжпланетний корабель.
Пiсля пам'ятної пригоди з велетенським павуком навiть Сокiл,
що не дуже любив зброю, яка обтяжувала його i заважала
працювати,- навiть вiн виходив з корабля не iнакше, як захопивши
з собою великий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Такий
самий пiстолет брав з собою, виходячи назовнi, i Микола Петрович.
Грiзна зброя висiла на поясi Риндiна i, як здавалося Галi, зовсiм
не гармонiювала з мирним виглядом академiка, з його добрим ус-
мiхненим обличчям, його лагiдною, м'якою манерою говорити. Але -
що поробиш? Життя на Венерi насичене небезпеками, це розумiв ко-
жен. Коли завгодно, першої-лiпшої хвилини з густих оранжевих за-
ростей, що оточували астроплан, могла з'явитись якась нова потво-
ра,- хiба мало було їх на цiй чужiй i загадковiй планетi?
Ось чому Вадим Сокiл, навiть захопившись працею, раз у раз
тривожно оглядався на всi боки. I почував себе найкраще тодi, ко-
ли поблизу вiд нього був хтось з товаришiв.
Незабаром пiсля снiданку Микола Петрович визирнув з верхньо-
го люка астроплана, побачив недалеко Сокола, який з захопленням
працював киркою, i гукнув йому:
- Вадиме, я вирушаю до складу. А Ван Лун i Галя незабаром
мусять повернутися з печери з iнфрарадiєм. Може, ви зробите неве-
личку перерву, вiдпочинете? Не люблю я, коли ви лишаєтесь самi.
Вадим Сокiл обернувся в бiк Риндiна i замiсть вiдповiдi пока-
зав на свiй заряджений пiстолет: не турбуйтеся, мовляв, усе буде
в порядку!
- Ну, гаразд, дивiться!
Геолог почув, як захлопнувся за Миколою Петровичем люк, i
знову взявся до роботи. Сьогоднi, як йому здавалося, вiн майже
зовсiм "спiймав за хвiст" таємниче ультразолото. Воно було
близько, воно знаходилось буквально за кiлька крокiв од Сокола,-
про це свiдчили всi ознаки. Жила породи-супутника певно вказува-
ла на величезну кам'яну брилу, що звисала над схилом мiжгiр'я.
Саме тут, пiд цiєю брилою, мусило ховатися ультразолото!
Сокiл на мить замислився. Звичайно, легше за все було б виса-
дити в повiтря цю важку брилу i не копатися пiд нею. Але пiд час
вибуху скалки могли пошкодити стiнки мiжпланетного корабля. Не
годиться! Можна було б iще зробити серiю дрiбних вибухiв, руйну-
вати брилу по частинах. Але це забрало б силу-силенну часу; крiм
того, невiдомо, на якiй глибинi, з якого боку брили ховається
ультразолото, що вперто тiкало вiд геолога.
Зiтхнувши, Сокiл знову взявся за кирку. Треба спробувати з
боку жили-супутника. Якщо його припущення здiйснюватимуться, тодi
можна буде вжити електричний перфоратор, вiн допоможе. А коли
брила виявиться надто твердою, тодi вже доведеться обмiркувати з
товаришами, як розподiлити дрiбнi вибухи. А раптом йому пощас-
тить - i самородки ультразолота виявляться саме в цьому мiсцi?
Те, що ультразолото мусить бути в цiй системi порiд саме у виг-
лядi самородкiв, Сокiл вирiшив давно, так пiдказував йому весь
досвiд бувалого геолога-розвiдника.
Вiн встиг зробити пiсля вiдходу Риндiна всього лише кiлька
енергiйних ударiв киркою, як у нього виникло неприємне вiдчуття
незручностi. Воно зв'язувало його рухи. Соколовi здавалося, що
позаду хтось стоїть i уважно, набридливо вдивляється йому в спи-
ну. Це вiдчуття було таке реальне, що вiн вирiшив: повернувся
хтось з товаришiв. Не оглядаючись, вiн роздратовано сказав:
- Що то за дурна манера - пiдiйти ззаду i мовчки стояти.
I зразу ж таки вiн збагнув: та ж не могли ще Ван Лун i Галя
так швидко повернутися з печери! Дурниця яка, ясно, чому нiхто не
вiдповiдає. Сокiл нервово обернувся - i зацiпенiв.
Дивна, незграбна i огидна iстота пiдповзала до нього знизу.
Геолог мимоволi вiдсахнувся до кам'яної брили, яка височiла за
ним. В нього втупилися холоднi прозорi очi, наче вдавленi в ко-
ричневий панцир голови. З обох її бокiв повiльно, вигинаючись у
повiтрi, рухалися довгi жовтi щупальцi. Величезнi, розташованi
горизонтально щелепи, схожi на кривi гострi шаблi, розсувалися
дедалi ширше, готовi схопити, розсiкти надвоє свою здобич.
Сокiл здригнувся: та чи не той це фантастичний дракон, про
появу якого так наполегливо розповiдала Галя, коли вона опритом-
нiла пiсля падiння на поверхню Венери?..
Правда, правда, нiколи й нiде земна палеонтологiя не знаходи-
ла в шарах юрського перiоду решток, якi бодай вiддалено нагадува-
ли таку тварину. Втiм, хiба хоча б одна з зустрiнутих мандрiвни-
ками на Венерi потвор, включаючи сюди i гiгантського павука, бу-
ла знайома земнiй палеонтологiї?
Звiдки взявся тут цей дракон? Мiркувати про це довго не дово-
дилося: напрям, в якому вiн рухався, сам давав вiдповiдь на запи-
тання. Очевидно, вiн виповз iз заростей внизу, приваблений чимсь
у мiжгiр'ї. Виповз обережно i безшумно, як хижак, що пiдкра-
дається.
На добрий десяток метрiв тягнулося тiло дракона, розподiлене
на безлiч сегментiв. Воно звивалося, пiдтримуване великою
кiлькiстю дрiбних, хутких нiжок, i повiльно просувалося вперед,
немовби пливло на тих нiжках. Щупальцi дедалi неспокiйнiше вору-
шилися в повiтрi, i роззявленi щелепи нацiлювалися на здобич.
Якiсь нечiткi, неяснi спогади пролинали в головi похололого
вiд жаху Сокола. Де вiн бачив щось подiбне? Коли це було? Таке -
i разом з тим не таке, iнше?..
Нарештi геолог згадав. Неслухняними пальцями вiн вiдстiбав
кришку кобури, в якiй був автоматичний пiстолет, i нечутно, трем-
тячими губами шепотiв:
- Сколопендра... гiгантська сколопендра!
Так, цей дракон був би дуже схожий на земну хижу багатонiжку,
якщо б її збiльшити в сотнi раз! Так от яке чудисько бачила Галя
Рижко i Ван Лун в iлюмiнаторi астроплана першої ночi їх перебу-
вання на Венерi, ось який дракон заглядав тодi всередину мiжпла-
нетного корабля...
Сколопендра пiдповзла до Сокола, якого вона, очевидно, давно
вже обрала собi жертвою, i тепер не сумнiвалася в успiху. Вона
невмолимо насувалася, не зводячи з нього гiпнотизуючого погляду
холодних безжалiсних очей. Нарештi Соколу вдалося вихопити пiсто-
лет.
Прихилившися спиною до кам'яної брили, яка не дозволяла йому
вiдступати, геолог спробував прицiлитися прямо в голову сколопен-
дри, мiж її немигаючими очима. Проте нiколи в своєму життi Вадим
Сокiл не був хоча скiльки-небудь вмiлим стрiльцем, нiколи не при-
ваблювали його анi полювання, анi спортивна стрiльба. Не навчив-
ся вiн стрiляти i пiд час польоту в мiжпланетному просторi, хоча
Ван Лун не раз нагадував йому про це. Тим бiльше не мiг вiн
стрiляти тепер, коли заважало хвилювання i ствол пiстолета стри-
бав перед його очима. Геолог перехопив праву руку лiвою, щоб спи-
нити тремтiння. Це не допомагало, пiстолет i далi стрибав у руцi.
Тодi вiн, уже не намагаючись цiлитися, з одчаєм натиснув на спуск
пiстолета. Вiн забув, що автоматична зброя стрiляє, як кулемет,
випускає кулi одна за одною, якщо натиснуто її спуск.
Частий дрiб пострiлiв пролунав у мiжгiр'ї i замовк. Сокiл
опам'ятався тiльки тодi, коли пiстолет перестав стрiляти, хоча
геолог все ще одчайдушне натискував на спуск.
"Що ж я наробив!.. Адже в пiстолетi вже немає куль!" -
прорiзала свiдомiсть Сокола страшна думка.
Пiстолет тепер не мiг допомогти: Вадим Сокiл навiть не захо-
пив з собою з астроплана запасних обойм з патронами.
Геолог безпорадно озирнувся. Вiдступати немає куди. Велика
кам'яна брила перегороджувала шлях. Вона з трьох бокiв замкнула
Сокола своєю вдавленою холодною поверхнею. Тiльки внизу, промiж
брилою i вологим грунтом, лишалася вузька щiлина, куди можна бу-
ло б втиснутися. Але - хiба не знайдуть його i там довгi щелепи
дракона?
Потвора повiльно, неквапливо пiдповзала. Її кругле блискуче
тiло звивалося, уздовж нього пробiгали внутрiшнi хвилi, якi
пiдiймали по черзi твердi сегменти - вiд хвоста, що закiнчувався
двома вигнутими вiдростками, до широкої плескатої голови з страш-
ними шелепами. Холоднi безжалiснi очi не вiдривалися вiд людини в
скафандрi, що причаїлася, завмерши, до кам'яної брили, вони все
ще гiпнотизували її своїм немигаючим пильним поглядом. Так ро-
бить беззахисною свою жертву удав перед тим, як схопити її.
Сокiл притиснувся до кам'яної брили. Вiн вiдчув, як товсте
скло його шолома треться об камiння. I тiєї ж митi вiн побачив,
як усього метрах у двох вiд нього зiмкнулися в повiтрi щелепи
дракона.
- Що робити? Що робити? - несвiдомо шепотiв Сокiл, стискаючи
єдину зброю, яка залишалася в нього,- кирку.
Проте якщо вона могла ще допомогти йому в боротьбi проти
гiгантського павука з його м'яким тiлом, то на що придатна була
кирка проти велетенської сколопендри з її закутим у панцир тулу-
бом?
Геолог ще раз озирнувся, безнадiйно подивився вгору. Над ним
нависала кам'яна брила, висока i гладка, без будь-яких виступiв,
по яких можна було б видертися нагору. I раптом Сокiл, не вiрячи
очам, побачив угорi, високо над собою, постать людини в
скафандрi. Людина ця стояла на краю скелi, вона немовби замахува-
лася правою рукою. Хто це?
- Лягайте! Лягайте, Вадиме Сергiйовичу! - почув геолог
дзвiнкий, напружений голос Галi Рижко.
Навiщо лягати?.. Втiм, роздумувати було нiколи. Сокiл кинув-
ся на грунт i протиснувся до вузької щiлини мiж брилою i грунтом.
Секунда загрозливої, тривожної тишi - i заглушений гуркiт ви-
буху струсонув його тiло. I знову стало тихо, тiльки осипалося
десь зовсiм близько вiд нього дрiбне камiння, стривожене вибухом.
Порятунок? Нi! Ось ще ближче, нiж камiння, що осипається, сухо
клацнули щелепи сколопендри. Значить, її не вбито, зараз вона до-
тягнеться до нього, нiщо вже не допоможе, не врятує...
"Кiнець!" - майнуло в головi Сокола.
Проте минула секунда, друга, третя - i нiчого не вiдбувалося.
В шоломi знову залунав голос Галi Рижко - тепер уже зовсiм iнший,
радiсно схвильований!
- Кiнець! Вилазьте, Вадиме Сергiйовичу! Вилазьте! Кiнець!
I зразу потому - знову звук щелепiв, що зiмкнулися.
Сокiл нiчого не розумiв: ось бiля самої його голови паща ско-
лопендри, а Галя кричить - "вилазьте!". Куди?
А дiвчина кликала його й далi:
- Та вилазьте, нарештi, Вадиме Сергiйовичу! Що ви, знепри-
томнiли, чи що?
Зусиллям волi Сокiл примусив себе трохи пiдвести голову i ви-
зирнути iз щiлини. I зразу ж таки вiн здригнувся. Прямо перед ним
була роззявлена паща сколопендри, живої i, як i ранiше, грiзної,
її щелепи судорожне змикалися i розмикалися. Але, як це не дивно,
голова потвори не посувалася до нього. I холоднi немигаючi очi
втупилися вже не в нього, а кудись убiк.
Обережно, крадькома, щоб рухливi гострi щелепи не зачепили
його, Сокiл видряпався з вузької щiлини, пiдвiвся на ноги, все ще
притримуючись за кам'яну брилу.
Бiля самої скелi корчилось гiгантське тiло в блискучому пан-
цирi, але на мiсцi голови на тулубi була широка рвана рана.