безконечний оранжево-червоний лiс був для нього тiльки чимсь сто-
роннiм, чимсь таким, на що Ван Лун лише неуважно дивився униз.
Зате тепер лiс перетворився на хитрого, пiдступного ворога, який
наступав на Ван Луна одразу з усiх сторiн. Лiс стежив за ним ти-
сячами очей своїх невидимих мешканцiв, лiс таїв у собi нес-
подiванки i таємницi, якi чекали людину на кожному кроцi, щоб за-
вадити їй, затримати її, збити з правильного шляху.
Грубезнi, височеннi дерева, увiнчанi густими кронами червоно-
го листя, самi по собi мало заважали Ван Луну. Вiн легко обходив
їх, весь час перевiряючи напрям, в якому лунав голос Галi Рижко.
Проте надто вже часто йому доводилося з труднощами пробиратися в
суцiльних заростях оранжевого чагарника i тропiчних лiан.
Цупкi виткi рослини переплiталися щiльним мереживом, зiтка-
ним з мiцних живих канатiв. Такi канати звисали з великих дерев,
обвивались один навколо одного, раз у раз створюючи непролазну
живу завiсу. Перекидаючись з одного дерева на друге i третє,
виткi рослини сплiталися в одну суцiльну сiтку, яка тягнулася на
сотнi метрiв. Обходити такi живi загородження було б надто довго,
i Ван Луну доводилося вишукувати прикритi рясним оранжевим лис-
тям вузькi проходи, крiзь якi насилу можна було протиснутися,
розрубуючи тоншi рослини кинджалом,- щоб за кiлька хвилин опини-
тися перед новою перепоною, ще труднiшою, ще нездоланнiшою.
Справа була б значно легшою, коли б Ван Лун мав електронiж,
яким легко можна було б прокладати собi шлях серед найгустiших
заростей. Втiм,- хiба ж мiг мисливець передбачити, що йому дове-
деться сьогоднi блукати в цих непрохiдних хащах, де став би в
пригодi електронiж?
Нерiвна мiсцевiсть, перерiзана ярами, перетята горбами, то
вела Ван Луна вгору, де, здавалося, пiд самими хмарами здiймали-
ся до неба стрункi пальми i кипариси, то примушувала спускатися
вниз, до густих заростей оранжевої папоротi, до грузького болота,
яке засмоктувало ноги, одразу робило
їх важкими, наче навiшуючи на них якийсь тягар.
Але траплялись i легкi дiлянки, де Ван Лун швидко просувався
вперед i навiть висвистував нескладну мелодiю пiсеньки, що
невiдомо звiдки виникла в його пам'ятi.
Вже не раз йому доводилося радiти, що на ньому зодягнений
скафандр, який виявився рятiвником у цiй довгiй i важкiй
подорожi. Так, тiльки скафандр виручав його в багатьох випадках i
дозволяв порiвняно вiльно рухатися там, де без скафандра шлях був
би непрохiдний.
Уперше вiн по заслузi оцiнив мiцний i надiйний скафандр, ко-
ли вибирався з болотистої низини, ламаючи соковите величезне лис-
тя папоротi i видираючись вгору крутим схилом глибокого яру. Щось
майнуло зненацька перед його очима, наче вертка яскраво-червона
стрiчка, впало на ногу, обвило її i примусило зупинитися.
Ван Лун насилу втримався на ногах. Це була довжелезна i тон-
ка червона змiя. Мабуть, вiн, не пiдозрiваючи того, злякав i роз-
дратував її своєю появою. Обвившись навколо ноги Ван Луна, змiя
люто шипiла, її маленька трикутна голова припала до тканини ска-
фандра, намагаючись прокусити її довгими витягненими зубами i
змочуючи скафандр отруйною рiдиною, яка сочилася з них.
"Якщо прокусить тканину скафандра, буде дуже погано",- поду-
мав Ван Лун, пiднiмаючи над змiєю кинджал.
Проте тут-таки вiн збагнув, що навiть гострим зубам плазуна
не пiд силу простромити щiльну металеву сiтку, яка вкривала зовнi
гумову тканину скафандра i захищала
її вiд пошкоджень. Це заспокоїло його. Нi, укуси навiть най-
лютiшої змiї не страшнi йому! Вклавши кинджал до пiхов, Ван Лун
спокiйно схопив змiю рукою в щiльнiй рукавичцi просто бiля лютої
шиплячої трикутної голови, стягнув плазуна з ноги, перехопивши
його в'юнке тiло ближче до хвоста, i розтрощив плескату голову об
стовбур найближчого дерева.
Удруге вiн оцiнив скафандр, коли дорогу йому перетяло неве-
личке вузьке озерце. В ньому буяло дивовижне, несхоже з земним
життя. Дивнi iстоти мешкали в цьому озерi, вони вистрибували з
каламутної, мулистої води одна слiдом за одною, падали назад,
пiдiймаючи бризки, хлюпалися бiля берегiв. Мабуть, лише хвора
фантазiя якогось божевiльного художника здатна була б вигадати
такi неймовiрнi риси i сполучення властивостей тварин, якi бачив
перед собою вражений Ван Лун.
Ось пливе величезний чорний жук, за яким тягнеться довгий
жовтий членистий хвiст. I цей хвiст загрозливо задертий вгору,
вiн закiнчується гострим кривим жалом немов у скорпiона - i так
само, як у скорпiона, це жало впивається в тiло здобичi, невиди-
мої для Ван Луна пiд поверхнею води.
Ось оранжева, вкрита великими бородавками жаба завбiльшки з
людську голову. Проте замiсть широкого жаб'ячого рота - в неї
твердий кривий дзьоб мiж великими виряченими очима. I це робить
жабу подiбною до сови. Жаба, не рухаючись з мiсця, дiловито клю-
нула якусь iстоту, що пропливала повз неї, розтерла її кривим ро-
том i миттю проковтнула. В її дзьобi, що розтулився на секунду,
Ван Лун устиг помiтити гострi й нерiвнi зуби.
Коричнева змiя з маленькими нiжками i високим гребенем уз-
довж спини, звиваючись, вистрибнула з каламутної води, злетiла в
повiтря i стрiлою впала на оранжеву жабу з совиним дзьобом. Змiя
тугою петлею обвила широку й товсту шию жаби i туттаки вжалила її
в спину. Жаба звалилася, судорожно сiпаючи перетинчастими лапами.
Вона була ще жива, коли коричнева змiя квапливо вже почала жерти
її, вiдриваючи вiд жаби шматок за шматком.
Ван Лун на хвилину забув навiть, що вiн не має часу для спос-
тережень. Вiн мов застиг на березi озера i, вражений, дивився на
цю люту боротьбу за iснування, на жорстоке життя, що буяло в
водi. Але тут-таки вiн схаменувся: треба йти!
Втiм, куди? Обходити озеро навкруги - надто довго, воно тяг-
лося на добрих кiлька сот метрiв, це забере принаймнi з пiвгоди-
ни. Перейти вбрiд? Звичайно, це неважко, озеро було вузьке i
мiлке. Але ж усi тi тварини, що населяли його, могли напасти на
Ван Луна... от як та коричнева змiя, наприклад.
- Е, хай спробують!
Пiднявши лiвою рукою пiстолет, а в правiй тримаючи напоготовi
кинджал, Ван Лун рiшуче ступив у воду. Грузьке дно, вкрите гру-
безним шаром мулу й перегнилими рослинами, не дозволяло йти швид-
ко. Безглуздi, дивовижнi тварини вистрибували з води перед ним,
шипiли й булькали, загрожували зубами i гострими жалами, проте
жодна з них не насмiлилася напасти.
Каламутна вода пiдiймалася вище й вище. Вона дiйшла вже до
пояса i пiдступала до грудей. Ван Лун iшов обережно, кожного ра-
зу спочатку намацуючи надiйне мiсце, куди можна було поставити
ногу. Раптом вiн вiдчув, нiби щось затримало його. Немовби чиясь
мiцна рука схопила його лiву ногу i не пускала її далi. Ван Лун
через силу тяг ногу пiд водою. На щастя, протилежний берег озера
був уже близько.
- Дивуюся: озеро маленьке. А схопила велика тварина. Iнакше
- звiдки б така мiць? Дуже важко йти, тягне, наче тягар,- бур-
мотiв незадоволено Ван Лун.
Напружуючи всi сили, вiн видерся, нарештi, на берег. Його
лiва нога тягла слiдом за собою якусь незграбну чорну колоду, з
якої скочувалася вода. Ван Лун придивився - i пiдняв кинджал.
Чорна, товста i блискуча п'явка завбiльшки з крупного сома
присмокталася до його лiвої ноги. Проте присмоктувалася вона не
лише своїм круглим ротом, як роблять це земнi маленькi п'явки.
Вся нижня половина її тiла була вкрита такими самими круглими
присосками, кожна з яких прилипла до тканини скафандра. От чому
було так важко вибиратися на берег! Бридка iстота навiть тут, на
березi, не бажала вiдпустити свою жертву. Вона звивалася, притис-
куючись мiцнiше до ноги, намагалася пересуватися вище, щоб вiдшу-
кати вразливе мiсце на скафандрi.
- Не вийде, зауважу, не пробуй,- крiзь зуби процiдив Ван Лун
i швидким помахом широкого кинджала розпоров п'явку вздовж її
круглого тiла.
Одна за одною вiдпали присоски - i величезна п'явка, все ще
звиваючись, звалилася з ноги на берег. I одразу ж на неї накину-
лися iншi водянi хижаки, що тут-таки вистрибнули з води, наче во-
ни тiльки й чекали цiєї митi.
- Поспiшайте, товаришу Ван, ми дуже турбуємося про вас,-
знову залунав у шоломi Ван Луна тривожний голос Галi Рижко.- Адже
ж вам може не вистачити кисню... поспiшайте!
Ван Лун поглянув на годинник. Кисню в резервуарах лишалося ще
на три години. Чи встигне вiн за цей час добратися до мiжгiр'я,
до корабля?..
Вiн кинув останнiй погляд на озеро, в якому, як i до того,
боролися за iснування великi й малi хижаки, i вирушив у дальший
шлях, намагаючись ступати якнайширше.
Iти стало легше. Мiсцевiсть пiдiймалася дедалi вище, грунт
сухiшав. Тут зростали тiльки великi старi цикадеї, якi створюва-
ли своїми кронами суцiльну червону стелю, в якiй не можна було
помiтити жодного просвiту. Напiвтемрява первiсного лiсу панувала
тут - i жодна рослина, крiм оранжевої папоротi, не могла витрима-
ти вiдсутностi свiтла. А папороть мало заважала Ван Луну, який
швидко йшов уперед i вперед, прислухаючись машинально до голосу
Галi. Три години дихання... тiльки три години. Чи вистачить їх
йому?
- Поспiшайте, поспiшайте, товаришу Ван! Ми нiчим бiльше не
можемо допомогти вам. Чи чуєте ви мене? Перевiряйте напрям, не
збивайтеся з шляху! - говорила i говорила Галя.
Дiвчина, мабуть, страшенно втомилася: адже вона ось уже
близько трьох годин безупинно викликає його. Близько трьох годин
вона веде Ван Луна крiзь джунглi Венери, повторюючи турботливим,
стривоженим голосом свої заклики. Ван Лун ясно уявив собi те, що
вiдбувається зараз в астропланi.
Микола Петрович i Вадим Сокiл, мабуть, вивчають щойно знайде-
не ультразолото, не кидають роботи анi на хвилину. Звичайно, це
не означає, що вони забули про свого товариша, викраденого крила-
тим хижаком. Вони радi були б зробити все можливе для того, щоб
допомогти йому. Проте вони безсилi, в їх розпорядженнi є тiльки
радiопередавач, бiля якого чергує Галя Рижко. I обидва вони з го-
ловою поринули в працю,- можливо, i для того також, щоб не такою
вже нестерпною була тривога за Ван Луна, щоб вiдвернути увагу вiд
важких думок, примусити себе не мучитися визнанням своєї безси-
лостi.
А Галя Рижко сидить бiля передавача i викликає, викликає...
Вона знає, що без її допомоги Ван Лун не зможе знайти дорогу до
друзiв. Дiвчино, дорога Галю, Ван Лун прекрасно розумiє, як тобi
важко, як це боляче - повторювати весь час одне й те ж саме, не
знаючи, чи чує той, кому ти прагнеш допомогти, чи ти даремно вит-
рачаєш сили!..
Ван Лун не помилився, гадаючи так. Галя Рижко й справдi не
вiдходила вiд апарата. Вона сидiла бiля нього, втомлена i блiда,
змiнюючи час вiд часу тiльки руку, на яку опиралася її голова. Не
зводячи очей з мiкрофона, вона повторювала:
- Пеленгуйте нас, товаришу Ван, пеленгуйте!.. Чи чуєте ви
мене? Ми дуже турбує- мося про вас, поспiшайте!
Якщо Ван Лун врятувався i почув її,- вона не мала права при-
пиняти сигнали анi на хвилину, iнакше вiн зiб'ється з шляху, за-
губить напрямок. I Галя кликала, кликала голосом, повним надiї...
Цей закличний голос весь час звучав у шоломi Ван Луна, який
прокладав собi шлях в оранжево-червоних нетрях джунглiв Венери.
Вiн звик уже швидкими й точними ударами кинджала перерубувати
товстi й липучi нитки павутиння, яке, наче навмисно, простягали
на його шляху величезнi кошлатi павуки, рiднi брати злобної iсто-
ти, вбитої ним ще першого дня їх перебування на Венерi. Вiн звик
за невловимими ознаками вiдшукувати непомiтнi проходи в оранже-
вих стiнах повзучих рослин, що переплiталися мiж собою. Звик
навiть не звертати уваги на безлiч змiй, якi з шипiнням вiдповза-
