Все це трапилося так блискавично, так несподiвано... Удар по
плечах, ривок угору - i все.
Ван Луна огорнула лють. Його, досвiдченого, бувалого ман-
дрiвника i мисливця, схопила гiгантська бабка, як хапає сова ма-
леньке мишеня! Та хай вона хоч яка величезна, все одно це тiльки
бабка, якась комаха! I вона несе зараз його кудись в повiтрi, ба-
жає ним поснiдати, чи що?.. Все це вiдбулося на очах товаришiв,
яких саме вiн, Ван Лун, зобов'язаний був оберiгати вiд
небезпеки... Уберiг, нема чого сказати! Ганьба! Що ж робити тепер?
Пересилюючи лють, опановуючи себе, вiн перевiрив зброю, яка
лишилася при ньому. З ним був кинджал, його улюблений короткий
кинджал у пiхвах. На поясi висiли двi атомiтнi гранати. I в ко-
бурi - невеличкий автоматичний пiстолет з розривними кулями. Не
дуже багато, особливо для такого випадку, але все ж таки...
Швидким рухом Ван Лун вийняв з кобури пiстолет. Перше, що
спало йому на думку, було - випустити кiлька куль у тiло бабки i
в її голову. Але тут-таки вiн збагнув, що це було б рiвнозначно
самогубству. Вбити бабку легко; якщо навiть не вбити, то при-
наймнi поранити, налякати пострiлами. Тодi вона, звичайно, випус-
тить його iз своїх цупких лап. Втiм...
Вiн подивився вниз. Пiд ним повiльно пропливали верхiвки ви-
соких дерев, непрохiднi заростi тропiчних рослин. Он з оранже-
во-червоного листя виглядає гостра скеля, ще, ще... можна подума-
ти, що такi гострокiнцевi скелi розкиданi всюди, по всiй поверхнi
Венери! Бабка летiла на височинi метрiв двiстi. Падати з такої
височини на верхiвки дерев, на скелi,- нi, на таке Ван Лун не
згодний!
Лють поступово вщухала, замiсть неї виникав холодний спокiй,
який завжди був властивий Ван Луну в хвилини серйозної небезпеки.
Розум його працював чiтко i ясно, автоматично вiдзначаючи най-
меншi змiни в станi тiла, найнепомiтнiшi рухи хижака.
Мисливець виразно вiдчував, як час вiд часу лапи гiгантської
бабки мiцнiше стискають його,- нiби хижак перевiряв, чи цiла йо-
го здобич. Нiчого не вдiєш, хай перевiряє. Лишається тiльки чека-
ти. Головне, щоб бабка не надто цiкавилася ним пiд час польоту,-
проте й не губила iнтересу зовсiм, не випустила його з лап. Адже
ж коли-небудь вона сяде! Тодi... о, тодi Ван Лун не упустить мож-
ливостi поговорити з нею як слiд. А поки що треба зберiгати
цiлковитий спокiй, не дратувати хижака, не опиратися жодним рухом.
Ван Лун зовсiм ослабив м'язи, дав вiльно повиснути i рукам, i
ногам. Вiн не ворушився. Вся його енергiя переключилася на робо-
ту мозку.
Хотiлося ще хоча б раз поглянути на астроплан, на товаришiв,
якi лишилися далеко внизу. Проте мiжпланетного корабля вже не бу-
ло видно, вiн зник за скелями. Тим бiльше не було видно людей.
Тiльки червона крапка прапора на жовтiй скелi ще виднiлася дале-
ко позаду.
Зате тепер Ван Лун дуже добре бачив все мiжгiр'я. Воно розки-
нулося неправильною дугою. Нагромадження високих скель закривало
вихiд з мiжгiр'я з одного боку. За ними яскравим срiблом виблис-
кувала широка рiчка -чи не її мандрiвники бачили здаля в день
першої вилазки?.. Ця рiчка протiкала майже поряд з мiжгiр'ям.
Далi, праворуч, вона впадала до величезного моря, береги якого
ледве вирiзнялися на обрiї. I до моря спускалися крутi схили
мiжгiр'я, що й справдi здавалося звiдси старим руслом рiчки, яка
чомусь змiнила свою течiю.
Цупкi лапи бабки знову мiцнiше стиснули тулуб Ван Луна,
пiдтягаючи його ближче до величезної голови. Ван Лун не опирався.
Вiн лише уважно стежив крiзь прозоре скло шолома, як повiльно по-
вертає- ться до нього голова бабки. Ось вiн побачив зцiпленi
твердi краї пащi хижака, широкi зуби, що кiлькома гострими леза-
ми оточували пащу. Голова хижака нахилилась. Бабка, очевидно, ба-
жала якнайкраще роздивитися свою незвичну здобич.
Її лапи присунули людину вперед, ще ближче до голови. Ван Лун
побачив, як повернулося до нього величезне зелене прозоре око.
Вiрнiше сказати, то це було не око, а безлiч маленьких опуклих
очок, блискучих i прозорих, у кожному з яких вiддзеркалювався йо-
го цилiндричний шолом. Усi цi маленькi оченята, розташованi мов
стiльниковi чашечки, i складали одне величезне вирячене око.
Бабка повертала голову направо, налiво, розглядаючи Ван Луна.
Можна було подумати, що вона вражена незвичним виглядом схопленої
нею поживи. Та й справдi,- хiба тримали колись її лапи людину, та
ще й зодягнену в скафандр з прозорим цилiндричним шоломом?..
"Дуже не подобаєшся менi,- подумав Ван Лун, холоднокровно
дивлячись прямо в очi хижака.- От, коли б i я тобi так! Тодi б ти
не торкнулася мене, певен!"
Проте цим i обмежилась його реакцiя на дiї бабки. Руки i но-
ги Ван Луна, як i ранiше, спокiйно й нерухомо звисали вниз. Вiн
вичiкував, твердо вирiшивши; нiякої боротьби в повiтрi, нiякого
опору, доки є ще надiя, що бабка не збирається шкодити йому. Ста-
ра приказка вiрно радила: "Не треба стрибати в воду, поки човен
ще не перекинувся!"
Величезнi сiтчастi крила хутко мелькали над ним. Бабка
збiльшувала швидкiсть польоту: мабуть, у неї були якiсь свої
мiркування.
Пiд Ван Луном все так само пропливали червоний лiс, оранжевi
густi заростi, де-не-де прорiзанi ручаями i невеличкими озерами.
Первiсна, незаймана природа встлала всю поверхню молодої планети
розкiшним килимом багатющої рослинностi. Тим незвичнiшою здалася
Ван Луну дивна темна пляма, яку вiн помiтив унизу. Серед густої
оранжево-червоної рослинностi Венери та коричнева, майже чорна
пляма була просто дивовижною, скидалася на згарище, випалену по-
жежею дiлянку лiсу. Як могла виникнути пожежа? Хiба що вiд блис-
кавки...
Проте, придивившись уважнiше, Ван Лун вiдмовився i вiд тако-
го припущення. Коли б темна пляма була згарищем, то вона була б
цiлком чорною, випаленою вщент. Тим часом зверху ясно було видно
темно-коричневi стовбури дерев, навiть гiлки. Втiм, на деревах не
було звичайного для рослинностi Венери червоного листя, вся
дiлянка тому, очевидно, i набула дивного темно-коричневого кольо-
ру. Чому дерева втратили листя - i лише на однiй цiй дiлянцi?
Ще одна незрозумiла пляма в яскравому оранжевому рослинному
килимi. Це вже щось подiбне до великої галявини. Дивно само по
собi: адже ж досi Ван Луну не доводилося бачити нiяких галявин,
уся поверхня планети була вкрита густими заростями,- крiм, ма-
буть, тiльки скелястих мiсць, усiяних гострим камiнням. А тут
виднiлася широка свiтло-оранжева галявина, немов вкрита високою
травою. Нi, не лише травою! На галявинi можна побачити якiсь ок-
ремi свiтлi плямки... наче на травi лежать купи великого кругло-
го камiння, що їх нiби навмисно зiбрала чиясь рука. Знову нез'я-
сована загадка, яку Ван Лун навiть не встиг обмiркувати, бо баб-
ка круто повернула вбiк, зробила над лiсом велике пiвколо - i по-
чала опускатися.
Ван Лун вiдчув, як мiцно, прискорено застугонiло його серце;
наближався час вирiшальної бiйки. Вiн обережно поклав праву руку
на пiстолет: чи не час? Проте через кiлька секунд вiн вирiшив:
"Бабка, навiть дуже велика, все одно комаха. Проб'ю їй кулею го-
лову: буде так само мiцно тримати мене лапами. Так, пам'ятаю: ла-
пами комах керує не голова. Вони мають нервовi центри десь у гру-
дях". Вiн не був певен цього, Ван Лун нiколи спецiально не вив-
чав комах, але десь у пам'ятi лишилися обривки давнiх, можливо,
ще шкiльних знань.
Вiн вийняв пiстолет i переклав його до лiвої руки - Ван Лун
стрiляв лiвою не гiрше, нiж правою. Так само обережно вiн вийняв
з пiхов свiй улюблений широкий кинджал.
Тим часом гiгантська бабка обрала для себе мiсце в лiсi. Її
дзижчання посилилося. Вона впевнено опускалася на верхiвку вели-
чезного старого дерева, що височiло над лiсом, наче гiгантська
свiчка. Тепер Ван Луна тримали тiльки двi переднi лапи хижака.
Двi заднi пари витяглися вниз, готовi ухопитися за дерево. Крила
майже нерухомо застигли в повiтрi, створюючи над Ван Луном прозо-
рий блискучий намет, на якому переливалися всi кольори райдуги.
Приготувавшись мов для стрибка, напружуючи всi м'язи, Ван Лун
чекав. Час ще не настав. Ясно, що хижак нiчого не зробить з ним,
доки не сяде.
I от бабка сiла на верхiвку дерева. Заднi
її лапи ухопилися за гiлки. Дерево захиталося пiд вагою величез-
ного хижака. Бабка переступила кiлька разiв лапами, вмощуючись
зручнiше. Верхiвка дерева все ще хиталася, але вже менше. Бабка
зручно i цупко трималася за гiлки.
її голова знову повернулася правим оком до Ван Луна. Хижак
нацiлювався на свою здобич. Зубаста паща повiльно роззявлялася.
Переднi лапи, що мiцно тримали тiло Ван Луна, повернули його
набiк i почали пiдiймати вгору, шоломом до роззявленої пащi.
Ван Лун побачив груди хижака, вкритi жовтим шаром хiтину.
Окремi сегменти i пластинки хiтину з'єднувалися вузенькими смуж-
ками шкiри, якi дозволяли їм вiльно рухатися. Пiд тонкою шкiрою
щось ритмiчно пульсувало, переливалося.
Шолом Ван Луна опинився вже пiд самою пащею бабки - i лапи
невблаганно пiдтягали його ближче й ближче.
- Час настав!
Вiдчайдушним рiзким ривком Ван Лун перевернувся в лапах хижа-
ка. Тепер вiн немовби лежав на спинi, повернувшись обличчям до
вкритого хiтином тiла. Бабка, здивована несподiвано рiзким рухом
своєї жертви, зiмкнула пащу, але зразу ж таки знову роззявила її
i знову потягла Ван Луна до себе.
Зморшкувата смужка шкiри мiж двома сегментами хiтину опинила-
ся перед очима Ван Луна. Не цiлячись, вiн мiцним ударом встромив
кинджал у цю смужку. Лезо легко проштрикнуло шкiру i увiйшло гли-
боко в тiло хижака. Ван Лун рвучко повернув кинджал i, не виймаю-
чи його з глибокої рани, одним крутим рухом розiтнув груди хижа-
ка вiд краю до краю.
Тiєї ж митi Ван Лун вiдчув, як здригнулися лапи гiгантської
бабки, що тримали його.
Очевидно, йому вдалося пошкодити нервовi центри. Крила бабки
шалено забилися в повiтрi, здiймаючи цiлий вихор, збиваючи листя
i ламаючи тонке гiлля. Бабка пiдстрибнула, намагаючись злетiти,
але не випускала людину з лап.
- Настав час!
Ван Лун пiдняв пiстолет i випустив пiдряд кiлька куль в хижа-
ка, в його розiтнутi груди. I кожен пострiл вiдповiдав йому ко-
ротким глухим вибухом: то розривалися в тiлi летючої потвори йо-
го кулi. Тепер Ван Лун уже нiчого не бачив. Скло його шолома бу-
ло залiплене густою масою, яка вилiтала з розiрваних грудей
гiгантської бабки пiсля кожного пострiлу. Проте лапи все ще цуп-
ко тримали його.
Втiм, ось вони знову здригнулись. Одна з них безсило повисла.
Тiло Ван Луна лишалося притиснутим до тулуба хижака тiльки од-
нiєю сухою лапою. Ще секунда - i так само безсило повисла, втра-
тивши силу, i вона. Перекидаючись в повiтрi, нiчого не бачачи,
але не випускаючи з рук зброї, Ван Лун падав униз, ударяючись об
гiлки дерева, якi м'яко нiби перекидали його одна на одну, нижче,
нижче...
Густий червоний морок поглинув його. Ван Лун чув трiск гiлок,
що ламалися пiд вагою його тiла, вiдчував, як ударяється об них,
але спинитися не мiг, не мiг нi за що ухопитися, бо в його руках
була зброя. Ще удари, вже значно м'якшi. Пролунав уже не трiск, а
соковите хрумтiння. I нарештi Ван Лун упав на грунт, на вологе
листя, що вкривало його.
Секунду чи двi вiн лежав, збираючись з силами. Потiм трохи
пiдвiвся на лiктях. Здається, все благополучно, немає нi пере-
ломiв, нi вивихiв, ноги й руки цiлi. Болiло тiльки плече - ма-
буть, внаслiдок удару об товсту гiлку.
Навпомацки Ван Лун вiдшукав i зiрвав якесь широке хрумке лис-
тя i протер ним скло шолома. Тепер вiн мiг бачити.
Невисокi густi заростi папоротi. М'який вологий грунт, укри-
тий опалим листям. Навкруги зводяться могутнi стовбури дерев,
