I Сокiл, бiдолашний, нiчого не вiдповiдав, а тiльки намагав-
ся якнайшвидше виконувати все, що вимагав вiд нього Ван Лун. Галi
було дуже шкода Вадима Сергiйовича, шкода любого Миколу Петрови-
ча - i, звичайно, Ван Лун мав рацiю, йому нiчого не можна запере-
чити...
Наполеглива, вперта боротьба за життя Миколи Петровича трива-
ла безконечно,- так здавалося Галi. Одна подушка з киснем замiня-
ла другу, Ван Лун розмiреними рухами пiдiймав i опускав безживнi
руки Риндiна, зрiдка долонею струшуючи пiт з свого чола. Всi мов-
чали. Галя боялася поворушитися. В неї завмирало серце, коли во-
на поглядала на посинiле блiде обличчя Миколи Петровича. I навiть
власний гострий бiль у стегнi вiдчувався менше, Галя забувала про
нього. Та й що там її бiль, коли перед нею без ознак життя лежав
сам Микола Петрович!
Галя пам'ятала ще, як раптом їй довелося напружити всi сили,
щоб стримати судорожне здригання губiв i не дати ринути потоковi
шалених слiз... Зате потiм! Як невтримно хотiлося дiвчинi стриба-
ти, танцювати й спiвати, коли з обличчя Миколи Петровича поступо-
во почала сходити зловiсна синява, коли вперше знову поворушили-
ся його напiввiдкритi губи, ледве помiтно затремтiли повiки...
Микола Петрович оживає, вiн житиме, житиме!
I нарештi - радiсна мить, коли Ван Лун полегшено зiтхнув i
коротко розпорядився:
- Досить кисню! Вистачить!
Вони напружено чекали кiлька хвилин. I от Микола Петрович
розплющив очi i заговорив! Вiн запитує, вiн говорить не про себе,
а про неї, про Галю! I знову сльози готовi були ринути з очей
дiвчини: вона завдавала стiльки тривоги i смутку Миколi Петрови-
чу, золотому, надзвичайному Миколi Петровичу!
На змарнiлому обличчi Риндiна грала щаслива стомлена усмiшка.
Все було гаразд! Всi живi, здоровi, всi знов зiбралися тут, у
центральнiй каютi астроплана. I головне - дiвчину врятовано...
- Ага, Ван,- сказав вiн раптом, наче згадавши,- чи знаєте
ви, що я майже задихнувся тут без вас? Звичайно, винуватити я мо-
жу тiльки самого себе: не треба було ризикувати i лишатися довго
поза кораблем без скафандра. Проте, як бачите, все обiйшлося...
Ван Лун через силу стримав посмiшку. "Майже задихнувся!" I це
каже людина, якiй мало не годину робили штучне дихання! Проте хай
Риндiн гадає зараз, що в нього була тiльки коротка непритомнiсть.
- Зате тепер, зауважу, все йде прекрасно, Миколо Петровичу,-
озвався вiн безтурботно. I спинився, замислившись: про що б це
поговорити з Риндiним, що не хвилювало б його, а навпаки, вiдвер-
нуло, примусило забути про пережитi небезпеки?
Ван Лун неуважливим жестом вийняв з кишенi свою улюблену
люльку, набив її тютюном i закурив. Дим здався йому зараз надзви-
чайно смачним i приємним. Втiм, чого ж тут дивуватися: адже вiн
дуже давно не курив. Спочатку було взагалi не до курiння, коли
зникла Галя; потiм - подорож в надра Венери, пригоди в примарно-
му свiтлi тих загадкових, сяючих блакитнуватим свiтлом
камiнцiв... Ага, ось вона, тема для розмови з Миколою Петровичем!
Напевне, вона його зацiкавить.
- Миколо Петровичу,- почав Ван Лун, з насолодою випускаючи
клуби ароматного диму,- є одна пригода. Хотiв би розповiсти, як-
що дозволите. Не знаю тiльки: думаю, чи не втомлю вас? I ще:
навiщо це я закурив? Адже ж...
- Нi, нi, Ван, курiть, будь ласка. Менi навiть приємно вди-
хати запах вашого тютюну, вiн такий ароматний.- Микола Петрович
знову всмiхнувся: справдi, в нього зараз напрочуд добрий настрiй,
якщо не зважати на втому. А Ван все-таки гасить люльку, бо-
їться пошкодити йому...- Ну, якщо не хочете курити, тодi роз-
повiдайте, що там у вас за пригода? Я охоче послухаю.
- Хотiв би знати вашу думку, Миколо Петровичу,- почав Ван
Лун, ховаючи люльку.- У надрах, у печерi виявилося зовсiм не тем-
но. Там своє освiтлення, не жартую.- Вiн iз задоволенням помiтив
вираз великої зацiкавленостi, що враз з'явилася на обличчi Рин-
дiна.- У стiнах, у склепiннi печери - всюди маленькi камiнцi. I
вони свiтяться. Гадав ранiше, що на пiвднi найяскравiшi свiтляки.
Нi, це камiння яскравiше. Можна добре бачити, коли воно свiтиться.
- Флуоресценцiя,- вставив Риндiн.- Таке явище вiдоме й на
Землi.
- Не думаю, Миколо Петровичу,- вiв далi Ван Лун. Спочатку
теж так вирiшив. Втiм, Галя помiтила iнше...
- Знову Галина Рижко робить вiдкриття,- весело озвався
Риндiн. Йому схотiлося побачити, як дiвчина знiяковiє,- i
справдi, Галя враз почервонiла, густо залилася рум'янцем.
- Вважаю, правда, вiдкриття,- серйозно пiдтвердив Ван Лун,
примусивши цим Риндiна знову уважно прислухатися.- Камiння це ду-
же чутливе.
- Що ви хочете сказати, Ван? Як це - чутливе камiння? - вже
зовсiм здивовано спитав Риндiн.- Ви чуєте, Вадимо? Це щось цiлком
нове в галузi мiнералогiї!
- Не розумiю,- вставив свою першу реплiку в розмову Сокiл,
який до того мовчав.- Мабуть, Ван пояснить, що саме вiн має на
увазi?
- Зараз поясню,- незворушно вiв далi Ван Лун.- Камiнцi весь
час трохи свiтяться...
- Флуоресцiюють,- повторив Риндiн.
- Гаразд, хай флуоресцiюють. Але коли ми говорили, камiнцi
чули. Одразу яскравiшали. Спалахували, так скажу.
- Камiння, що чує? - недовiрливо посмiхнувся Сокiл. Галя об-
ражено поглянула на нього, але промовила:
- Хай говорить Ван Лун!
- Так, пiдкреслюю, чує. Тiльки не голос, а радiохвилi,-
пояснив так само спокiйно Ван Лун.
- Ви забули, Вадиме, що вони обоє були в скафандрах,- додав
Риндiн.- Отож, в печерi голосiв не було чути, а випромiнювалися
радiохвилi.
Тепер промовчав Сокiл.
- Коли ми розмовляли,- розповiдав далi Ван Лун,- тодi
камiнцi свiтилися яскраво. Уздовж печери йшли свiтнi хвилi. Ми
говоримо - камiння свiтиться. Ми мовчимо - воно трошки мерехтить,
наче свiтляки. Не можна зрозумiти. Навiть Галя не пояснила, що це
таке,- закiнчив вiн як звичайно жартом.
- Правда, Миколо Петровичу, все було саме так! - пiдтверди-
ла Галя.- Ще одна загадка Венери, як ви кажете.
Риндiн зацiкавлено дивився на неї i на Ван Луна. Втiм, не
менше був зацiкавлений i Вадим Сокiл: подiбних явищ земна мiнера-
логiя дiйсно не знала!
- Ви кажете - яскравiше свiтилися пiд час розмови? - в роз-
думi перепитав Риндiн.- Так, це явище дуже незвичайне. Отже...
Вiн замислився. Камiнцi свiтилися iнтенсивнiше тодi, коли Ван
Лун i Галя розмовляли. Отож, камiнцi реагували на радiовипромiню-
вання, на радiохвилi. Проте потужнiсть радiохвилi не залежить вiд
того, чи несе вона на собi модуляцiю, чи нi. Значить, справа не в
потужностi. Так, так... Що ж тодi? Передавачi в скафандрах, та й
переносний також,- ультракороткохвильовi, вони дiють на час-
тотнiй модуляцiї. Передаючи звуки, цi передавачi весь час
змiнюють частоту коливань. Висновок один: загадковi камiнцi реа-
гують на ту чи iншу частоту коливань... навiть, правильнiше ска-
зати, на змiну частот. Саме так: вони реагують активним свiтло-
вим випромiнюванням на швидку змiну частот. Гм! Це щось зовсiм
нове. Радiоактивнiсть? Нi, треба ще помiркувати...
Риндiн неуважно обвiв поглядом каюту. Ага, а чому це Галя
весь час лежить в гамаку? Неймовiрно: при її експансивностi - во-
на жодного разу не встала. Що це може означати? Чи не занедужала
дiвчина внаслiдок своєї подорожi в надрах Венери? Та й вигляд у
неї якийсь кволий, незвичний.
- Галю, в чому рiч? Чого ви весь час лежите? Захворiли, чи
що? - спiвчутливо звернувся до неї Микола Петрович.
Ван Лун стривожено глянув на Галю, на Риндiна: ну от, i не
вийшла спокiйна бесiда! Микола Петрович не заспокоїться, доки не
довiдається про все. А тодi напевно буде хвилюватися. Що сказати
йому? Втiм, Галя заговорила сама. Нiчого, вона дасть собi раду!
- Трошки болить бiк,- сказала вона найбезтурботнiшим тоном,
нiби про щось не варте уваги,- не знаю, з якої причини. Шкiра
припухла i почервонiла, тiльки й того. Не турбуйтеся, це
дрiбницi,- додала вона самовiддано: насправдi ж лiва нога горiла
в неї наче у вогнi.
- Нi, ви скажiть точнiше,- наполягав Микола Петрович.- Ви,
мабуть, забилися пiд час падiння?
Ван Лун вирiшив втрутитися.
- Вважаю, не те, Миколо Петровичу,- сказав вiн.- Тодi був би,
скажу, синець або вивих. Гадаю, це iнше. Галю вкусив клiщ, пам'я-
таєте? Може, вiн був отруйний. Тепер отрута вiд укусу розiйшлася
по нозi. Яка ваша думка?
Не вiдповiдаючи йому, Риндiн перевiв погляд на Сокола.
-А як у вас, Вадиме? - спитав вiн.- Адже ж вас також укусив
клiщ. Як ви себе почуваєте? Чи є симптоми, схожi з тим, що вiдбу-
вається з Галею?
- Нi, Миколо Петровичу,- вiдповiв Сокiл.- Нiчого схожого.
Спочатку мiсце укусу свербiло. А тепер я й думати про це кинув.
Тут щось iнше, менi здається.
- Ви помиляєтесь,- серйозно звернувся Микола Петрович до Ван
Луна, який, вагаючись, розвiв руками.- Клiщ тут нi до чого. Див-
но, в чому ж тодi справа? Галю,- звернувся вiн до дiвчини,-
iдiть-но сюди. Молодi люди, ви можете зайнятися чимось, поки ми з
Галею побесiдуємо. Зрозумiло? Прошу вас пройти до навiгаторської
рубки, наприклад, i зачинити за собою дверi. Подiлитися там вра-
женнями вiд наших пригод. А ми з Галею займемося тут однiєю спра-
вою.
Коли Сокiл i Ван Лун вийшли, Риндiн лагiдно, проте наполегли-
во сказав:
- Згадаймо, Галиночко, давнiй звичай. Вiн стосується, прав-
да, морських кораблiв, але ж i ми з вами - на кораблi? I на ко-
раблi такого далекого плавання, яке й не снилося звичайним моря-
кам, чи не так? Ви, напевно, пам'ятаєте, що капiтан корабля в
разi потреби завжди виконує обов'язки лiкаря. Ану, покажiть
капiтановi мiжпланетного корабля, що i де саме у вас болить?
Галя ледве вилiзла з гамака i, шкутильгаючи, пiдiйшла до Рин-
дiна. Вона насилу стримувалася, щоб не застогнати: гострий бiль у
нозi розтiкався ширше й ширше, наче шкiру обпалювало розпечене
вугiлля.
Риндiн уважно й зосереджено оглянув її ногу. Справдi, шкiра
припухла i багрово почервонiла. Але, крiм тiєї припухлостi i по-
червонiння, не можна було встановити нiчого.
- Болить тiльки зовнi, Миколо Петровичу,- поскаржилася
Галя.- Всерединi я не вiдчуваю нiякого болю.
- Так, нiби свiжий опiк. I чималий,- похитав занепокоєно го-
ловою академiк.- Чи добре ви пам'ятаєте, друже мiй, що не забили-
ся, падаючи? Особливо - цим мiсцем ноги?
- Не забилася, Миколо Петровичу, дуже добре пам'ятаю.
- А куди вкусив вас клiщ?
- Ось,- указала Галя. На мiсцi укусу бiля колiна лишалася
тiльки маленька червона крапка з затвердiлим струпиком. Не
можна було й думати про зв'язок цiєї крихiтної невинної крапки з
великим червоним опухом, що був значно вище на нозi, з зовнiшньо-
го її боку. Що то за дивне запалення - i таке сильне?
- Ван! - покликав Риндiн, коли Галя одяглася i, припадаючи
на лiву ногу, добралася нарештi до свого гамака.- Iдiтьно сюди!
- Слухаю, Миколо Петровичу,- вiдгукнувся Ван Лун, входячи до
каюти.
- Може, Галя забула? Скажiть, чи не пам'ятаєте ви якогось
удару, який вона, можливо, зазнала там, у печерi?
- Нi, Миколо Петровичу.- Ван Лун бачив, який стурбований
Риндiн, i це було йому дуже не до вподоби: академiковi потрiбний
зараз цiлковитий спокiй. Тому вiн вирiшив ще раз спробувати
вiдвернути його увагу: - Галя взагалi, пiдкреслюю, поводилася
надзвичайно. Дуже мужня дiвчина. Таких бачив рiдко. Може бути
справжнiм вiдважним мандрiвником. Навiть, скажу, дослiдником.
- Товаришу Ван, не треба,- сказала знiяковiло Галя.
- Чому не треба? Дуже треба,- впевнено вiдповiв той.- Вона,
Миколо Петровичу, поводилася як справжнiй вчений. Небезпечно,
страшно, а Галя тим часом зiбрала для вас принаймнi з десяток тих
свiтних камiнцiв. Принесла сюди. Коли йшли назад, шкутильгала,
