будете чути мене далi. Грунт може гасити сигнали. Втiм, не тур-
буйтеся. Все буде гаразд. Пiдтвердiть, що чули мене, прошу!
Наступної ж таки митi вiн почув короткий хрипкий звук. Один,
другий... Так, Риндiн i Сокiл вiдповiдають йому.
Ван Лун знав, з якою тривогою чекають його повiдомлення
Риндiн i Сокiл, якi лишилися в астропланi. Яка шкода, що радiоус-
тановка корабля зiпсувалася пiд час падiння астроплана i струсiв,
яких завдала ця проклята тварина, коли вона нападала на корабель!
I не було часу полагодити пошкодження, тому вiн i не може почути
голоси товаришiв. Добре, що хоч в них працює радiоприймач, який
приймає його сигнали. А передавач може надсилати йому у вiдповiдь
тiльки оцi хрипкi звуки. Так, у путь!
Ван Лун прив'язав надiйним вузлом до найближчої стрункої ци-
кадеї мiцний капроновий канатик з вплетеними до нього дерев'яни-
ми перекладинками i опустив його кiнець в провалля. Канатика
цiлком вистачило до самого дна. Увiмкнувши нагрудний прожектор,
Ван Лун почав спускатися.
Ось воно, пухке, вкрите опалим листям i уламками гiлок дно.
Ось округла ямка в ньому. А чи немає ще слiдiв? Яскраве промiння
прожектора освiтлювало кожну заглибину, кожен камiнець. Слiди, де
ж слiди Галi, якщо це справдi вiдбиток її тiла?..
Є! Ось вони!
У пухкому грунтi виднiлися слiди гумових чобiт з їх характер-
ними металевими пiдкiвками. Дiвчина пiшла в широкий пiдземний
хiд, вона йшла легко, вiльними кроками: значить, обидва падiння
не завдали
їй шкоди. Гаразд, але навiщо вона вирушила в цей тунель, чому не
залишилася на днi провалля чекати допомоги?
Пiдземний хiд не заглиблювався далеко. Мабуть, вiн тягнувся
весь час метрiв за п'ять-шiсть пiд поверхнею Венери, не глибше.
Про це свiдчив i пухкий вологий грунт, i численне корiння дерев,
що звисало зверху i з стiн тунелю.
Слiди Галi було виразно видно протягом метрiв двохсот, до
мiсця, де тунель розгалужувався. Тут вони одразу зникали. Дарем-
но Ван Лун намагався вiдшукати бодай один вiдбиток гумового чобо-
та: все було немов заметено широкими смугами, наче величезна
мiтла пройшлася пiдземним ходом. Ця мiтла знищила всi дрiбнi
слiди. Ван Лун зазирнув у одне розгалуження, в друге... Його
спостережливе око вiдзначало всi особливостi, усi деталi. I вiн
немовби бачив на власнi очi те, що тут вiдбувалося.
Галя швидко йшла тунелем до його розгалуження. Тут вона зупи-
нилася в роздумi - мабуть, мiркувала, куди саме їй iти далi.
Пiшла вона нiби налiво,- сюди скерований останнiй вiдбиток чобо-
та. А з правого вiдгалуження виповзла якась велика тварина, яка
важко тягла свiй тулуб пухким грунтом. Тому слiдiв Галi бiльше не
видно, тварина повзла тим самим ходом.
Усе це зрозумiло. Неясно одне: чи пощастило дiвчинi уникнути
зустрiчi з твариною, чи вона зiткнулася з нею? Чи, може, вона
тiкала, а тварина наздоганяла її? Знову тривожнi, невтiшнi догад-
ки, що аж нiяк не радують... Втiм, вiдповiдь на це можна дiстати
тiльки в тому разi, якщо йти далi слiдами цього пiдземного велет-
ня, який плазував уздовж тунелю. Так, а що ж, до речi, являє со-
бою цей тунель? Очевидно, вiн також не може бути природним.
"Вважаю, нора крупної тварини,- знову подумав Ван Лун.- Чи не
тiєї, про яку розповiдав Микола Петрович?.."
Вiн iшов уздовж пiдземного ходу швидкими, хоча й зовсiм нек-
вапними, розмiреними кроками. Це була звична хода досвiдченого
мандрiвника, який давно оволодiв майстернiстю багато ходити, не
витрачаючи при цьому анi крихiтки зайвої енергiї. Якщо б хтось
iнший спробував iти поруч з Ван Луном, то дуже швидко вiдстав би
вiд нього або змушений був би раз у раз переходити на прискоре-
ний крок. Спокiйна, розмiрена хода Ван Луна не заважала йому в
той же час уважно розглядати все на своєму шляху, помiчати най-
меншi подробицi, якi випали б з уваги iншої людини.
Ось вiн на секунду спинився i пiдiйшов до товстелезного об-
ривка кореня, що звисав зi стiни. Корiнь був розсотаний, перетер-
тий, наче жорнами, хоча сягав упоперек чвертi метра. Ван Лун нес-
хвальне похитав головою:
- Втiм, у цiєї тваринки досить мiцнi щелепи. Такого звiра
треба зустрiчати обережно.
За кiлька хвилин Ван Лун знову спинився. Його увагу приверну-
ли дивнi свiтнi камiнцi в стiнах пiдземного ходу. Вiн виключив
прожектор i присiв бiля тих камiнцiв, пильно їх розглядаючи.
- Еге, дуже цiкавi свiтляки. Подумав був, що живi. Нi,
камiнчики. Таких досi не бачив.
Але вiн не мав часу для роздумiв про свiтнi камiнцi. I, вклю-
чивши знову прожектор, Ван Лун рушив далi.
Його насторожений слух вiдзначив би навiть найслабшi, далекi
звуки. Але чуйний мiкрофон на його шоломi не мiг спiймати нiчого,
крiм шуму крокiв самого мандрiвника.
Найбiльше непокоїла Ван Луна вiдсутнiсть слiдiв Галi. Припус-
тимо, що дiвчина тiкала вiд тварини, яка переслiдувала її. Але,
тiкаючи, вона бодай час вiд часу мусила наближатися до стiн, за-
лишати бiля них слiди. I Ван Лун тодi помiтив би їх: адже ж вiн
дуже добре бачив вiдбитки своїх нiг на пухкому грунтi. Одне з
двох: або тварина була такою великою i широкою, що буквально про-
тискувалася в пiдземному ходi i справдi стирала своїм важким
тiлом всi слiди на грунтi i навiть на стiнах, або... або вона
наздогнала таки дiвчину, схопила її i потягла з собою. I знову
Ван Лун зусиллям волi вiдiгнав вiд себе це сумне припущення.
Хiд здавався безконечний. Уже двiчi Ван Лун поглядав на го-
динник. Подорож пiд поверхнею Венери тривала понад годину, проте
виявити нiчого нового не пощастило.
Тi самi стiни i склепiння з пухкого грунту, що осипався вiд
найменшого дотику; у них повкраплюванi у великiй кiлькостi свiтнi
камiнцi. Таке саме корiння дерев, що переплiтається iнодi в прим-
хливе мереживо. I нiяких слiдiв, крiм тих якi залишила гiган-
тська тварина, що недавно повзла пiдземним ходом туди ж, куди йде
Ван Лун. Двiчi йому траплялися розгалуження, i щоразу мандрiвник
обирав той хiд, яким ранiше проплазувала тварина: на превеликий
жаль Ван Луна, в жодному з розгалужень йому не пощастило помiти-
ти слiдiв дiвчини...
Раптом Ван Лун зупинився i прислухався. Його увагу приверну-
ли неяснi, тихi звуки. Немов хтось далеко пересипав грунт безпе-
рервною шиплячою цiвкою. Ось упало кiлька каменiв, вони покотили-
ся, вдаряючись один об один. Кожен звук окремо був би дивним i
незрозумiлим, але, доповнюючись взаємно, всi вони разом малювали
в уявi Ван Луна цiлком певну картину. Ван Лун мiркував:
"Гадаю, по норi десь попереду мене повзе невiдома iстота. Це
не та величезна тварина, яка прийшла ранiше, бо повзе вона дуже
тихо й обережно. Невiдомо, куди вона рухається, вiд мене чи до
мене: звуки чомусь не слабiшають, проте й не посилюються. Втiм,
не може ж вона повзти, лишаючись на одному мiсцi? I все ж таки,
судячи по звуках, так воно й виходить. Дивно..."
Ван Лун вимкнув прожектор i, користуючись тiльки слабеньким
освiтленням, яке створювали загадковi свiтнi камiнцi, ще обереж-
нiше вирушив уперед, тримаючи гвинтiвку напоготовi. Мандрiвник
наче забув одразу про свою звичну манеру ходити швидкими розмiре-
ними кроками. Вiн повiльно пробирався бiля стiни, затримуючись
перед кожним поворотом i пильно вдивляючись у темряву. Втiм, у
такiй пильностi не було нiчого дивного: Ван Лун зобов'язаний був
знайти i врятувати Галю Рижко - i тому йому доводилося бути гра-
нично обережним i не припускати непотрiбного риску.
Крок за кроком вiн просувався вперед. Загадковi звуки все так
само не зникали, але й не посилювалися, вони стали, мабуть,
тiльки значно яснiшi i виразнiшi, бо мандрiвник, безсумнiвно,
пiдiйшов до мiсця їх виникнення. Незрозумiла тварина i справдi
немовби лишалася на одному мiсцi - та й характер звукiв, якi во-
на видавала, не змiнювався. Ось ще раз чути, як упали i покотили-
ся кiлька каменiв. I знову пересипається земля... Та що ж це таке?
Ще один поворот пiдземного ходу - i Ван Лун, нарештi, помiтив
попереду якесь велике тiло, що перетинало тунель. Вiн зупинився.
Вказiвний палець його правої руки легко торкався спуска гвин-
тiвки. Примруженi очi вивчали iстоту холодним спокiйним поглядом.
її округле темне тiло безнастанно ворушилося. Вже здаля мож-
на було розрiзнити на ньому окремi опуклi кiльця, якi створювали
враження темних i свiтлих поперечних смуг. Цi смуги зближувалися
i вiддалялися, безперервно рухаючись. Все тiло було схоже на об-
рубок грубезної колоди, вкопаної в стiни поперек пiдземного ходу.
Проте цей обрубок весь час рухався, вiн був живий, вiн невтомно
вiбрував своїми темними i свiтлими кiльцями. I вiд цього руху зi
стiни тунелю зривалися i падали дрiбнi i великi каменi, осипався
грунт.
Погляд Ван Луна не вiдривався вiд дивної iстоти. Що вона ро-
бить? Що то за дивовижне положення - впоперек пiдземного ходу?
Мандрiвник ступив ще кiлька крокiв, трохи наближаючись до живої
загадки. Тепер йому здавалося, що свiтлi i темнi кiльця висували-
ся одне слiдом за одним з правої стiни тунелю i так само повiльно
входили в лiву стiну. Втiм, може, це тiльки своєрiдна iлюзiя?
Проте мандрiвник помiтив на боцi незрозумiлої iстоти невелич-
ку чорну пляму. Та пляма повiльно просувалася справа налiво. Ось
вона пiдiйшла до лiвої стiни, мов торкнулася її - i зникла, схо-
валася в стiнi. Вп ходить, не iлюзiя, не омана зору! Ван Лун ба-
чив перед собою лише частину довгої, немов гiгантська змiя, iсто-
ти, що переповзала тунель, вилiзаючи з одної його стiни i зникаю-
чи в другiй. Кiльчасте тiло було дуже довге, кiльця з'являлися i
зникали, з'являлися i зникали, але тунель все ще був перегородже-
ний.
Ван Лун опустив дуло гвинтiвки i ввiмкнув прожектор. Слiпуче
бiле свiтло залляло дивовижну iстоту, а точнiше - ту її частину,
яка цiєї митi проповзала крiзь тунель. Ось вони, поперечнi
кiльця, їх тепер виразно видно, вони темнi на червонувато-корич-
невому тлi цiлого тiла. Але темнi не вони самi.
Очевидно, нiякої небезпеки ця змiевидна iстота не являла, до
неї можна було пiдiйти ближче. Ван Лун зацiкавлено розглядав
зблизька те, що здавалося таким загадковим здаля.
М'яке напiвпрозоре, червонуватого забарвлення тiло. Воно без-
настанно пульсувало, пересуваючись, з помiтними зусиллями пiдтя-
гало свої кiльця. А всерединi того тiла, у зворотному напрямi,
рухалася якась темна маса. Чи нi, та маса не рухалася, вона не-
мовби лишилася на тому самому мiсцi, а напiвпрозоре тiло пересу-
валося по нiй, нiби сковзалося уздовж темного стержня, на який
було натягнуте.
Ван Лун торкнувся дулом гвинтiвки до одного з кiлець. Воно
здригнулося, червонуватим тiлом пробiгла пульсуюча хвиля - i
кiльця одне за одним почали хуткiше, квапливiше з'являтися з пра-
вої стiни i зникати в лiвiй. Ван Лун вiдступив на крок, мiркуючи.
Справдi, фауна Венери щогодини пiдносила мандрiвникам новi й
новi несподiванки, нерозв'язанi загадки. Досi їм не пощастило
здибати жодної тварини, вид якої можна було б одразу i безпомил-
ково визначити. Комахи i павуки не беруться до уваги, хоча вони i
набули на Венерi незвичних, фантасмагоричних форм. А крупнiшi
тварини, цi потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами...
всi вони явно не мали нiякого вiдношення до фауни земного юрсько-
го перiоду. Тепер ось iще ця жива напiвпрозора колода з її
кiльчастим пульсуючим безконечним тiлом - завдовжки, очевидно,
десятки метрiв - адже ж їй не видно нi кiнця нi краю, вона тяг-
неться справа налiво ось уже скiльки часу!
I раптом Ван Лун задоволене присвиснув. Вiн збагнув, що це за
iстота! Легким дотиком вiн ще раз торкнувся червонуватого тiла
стволом гвинтiвки. I знову вздовж нього пробiгла неспокiйна хви-
ля, кiльця почали рухатися швидше, iстота наче намагалася ухили-
