ки каблукiв - менше. Чому вона йшла спиною вперед? - Ван Лун ви-
мовляв цi короткi уривчастi фрази, немов думаючи вголос. Його
зiркi очi промацували кожну рослину.- Тепер вона вже побiгла.
Вiдбитки нiг на бiльшiй вiдстанi. Глибоко вдавленi. Вона бiгла.
Ясно: грунт м'який, видно добре. Чому бiгла вiд астроплана, а не
до нього? От сюди, за кущi бiгла... Стривайте, а це що?
Ван Лун спинився вражений. Не менш здивований був i Сокiл,
який iшов за ним.
Слiди Галi привели їх до невеличкої галявини, зарослої папо-
роттю. Тут усе було розчавлене, поламане, знищене. Нiби важкий
трактор пройшов по галявинi, ламаючи i нищачи все на своєму шля-
ху. Слiди Галi, досi яснi i виразнi, зникли пiд покалiченими,
розчавленими рослинами, втоптаними в сирий грунт.
Одна й та сама думка промайнула водночас у обох мандрiвникiв:
це був слiд потвори, яка нападала на мiжпланетний корабель! Зля-
кана вибухами, якими вiдiгнав її вiд астроплана Риндiн, вона про-
биралася тут, ламаючи i давлячи рослини своїм важким тiлом. I в
цьому ж таки мiсцi закiнчувалися i слiди Галi Рижко: їх не можна
було розшукати нi з одного, нi з другого краю галявини.
Сокiл мовчки дивився на грунт, вкритий знiвеченими, поламани-
ми рослинами. Вузькi енергiйнi очi Ван Луна недобре виблискували,
вiн мiцнiше стискав свою автоматичну гвинтiвку. О, коли б йому
довелося бути тут тодi, як Галя Рижко зiткнулася з розлютованою
твариною, дiло закiнчилося б зовсiм поiншому! Але Галя була тодi
сама. I що сталося з нею?
Вадим Сокiл боявся висловити те, що мучило його. Вiн перево-
див нерiшучий погляд з покалiчених рослин на товариша, знову ог-
лядався на всi боки - i не наважувався заговорити. Невже,
невже?.. Ван Лун труснув головою, наче вiдганяючи якусь думку. А
може й вiн думає те ж саме? Сокiл не витримав :
- Ван, дорогий, адже ви не...
I вiн знову спинився: надто жахливою здавалася йому така до-
гадка, вiн не насмiлювався її навiть висловити! Проте Ван Лун по-
дивився йому прямо у вiчi i суворо сказав:
- I я теж вважав так. Думав, тварина могла схопити Галю.
Значить, вона забрала дiвчину? Iнакше - куди б вона зникла? Тодi
чому тут нiчого не залишилося? Наприклад, гвинтiвка. Або що-не-
будь iнше. Втiм, нiчого немає. Виходить, теж щось не так. Щось ще.
- Що ж саме, Ван?
- Не знаю.
- Але ви все ж таки щось припускаєте?
- Щоб припускати, треба щось знати. Поки нiчого не знаю.
Треба, вважаю, ще дивитися, ще шукати. Може, не Галю, тодi гвин-
тiвку чи якусь ще рiч. Будемо шукати.
Вони оглянули ще раз галявину, обiйшли
її з усiх бокiв. Нi, вiд неї уздовж узгiр'я тягнувся широкий слiд
невiдомої тварини. Анi найменшого слiду Галi Рижко виявити не по-
щастило.
Ван Лун зупинився i сперся на гвинтiвку. Вiн глянув угору, на
хмарне непроникне небо, начебто обмiрковував щось.
- Що, Ван? - нетерпляче спитав Сокiл.
- Нiчого не дають розшуки. Треба повертатися до Миколи Пет-
ровича. Вирiшити, як бути далi. Вiн хвилюється.
- Хiба ж ми заспокоїмо його тим, що повернемося з порожнiми
руками?
- Нi, не заспокоїмо. Проте вирiшимо. Не можна iти далi, доки
Микола Петрович не знає. I ввiмкнути передавач. Ходiмо!
Розмова з Риндiним дала небагато. У вiдповiдь на запитання
Ван Луна Микола Петрович мiг розповiсти тiльки, яка була тварина,
як поквапливо тiкала вона вiд астроплана, злякавшись вибухiв, як
тягла пошкоджену задню лапу. Ван Лун мовчки слухав, не вставляю-
чи жодного слова. Коли ж Микола Петрович закiнчив розповiдь, Ван
Лун сказав упевнено й твердо:
- Не припускаю, щоб тварина схопила Галю. Вона тiкала сама.
Якщо злякана тварина бiжить, їй нема коли думати про те, щоб схо-
пити кого-небудь. Вона тiльки ряту-
ється, розумiєте?
- Проте ж потвора, крiм того, була дуже розлючена?
- Значить, вона могла вбити дiвчину на мiсцi. Якщо Галя зава-
жала їй. Але не забрати з собою. Таке неможливо. Зляканi тварини
так не роблять.
- Тодi де ж Галя, якщо ця проклята тварина не потягла її з
собою? - наполягав збуджений i нетерплячий Сокiл.
- Не знаю. Знаю тiльки, де вона впала. Знаю також, там немає
слiдiв кровi, немає нiяких залишкiв, нiяких речей. Галя сама
пiшла з того мiсця. Вона задкувала, потiм побiгла.
- I що ж далi?
- Далi слiди знову зникли. Все розчавлено твариною. Втiм,
речей також немає. Кровi теж немає.
- Але ж не можемо ми припустити, що це страховище...- Сокiл
знову спинився. Ван Лун пiдвiв на нього холодний погляд:
- Припустити, що тварина зжерла Галю? Чому боїтеся говорити,
Вадиме? Треба говорити все, iнакше трудно думати, вирiшувати.
Припустити таке можна, погодитися з цим не можна. Думав, вирiшив
вiдкинути.
- Чому? - В Сокола перехопило подих.
- Бо запах скафандра - не запах живої iстоти. Тигр не буде
жерти гуму, для нього вона погано пахне. I для iнших тварин та-
кож. Навiть дуже голодних.
Можна було тiльки здивуватися, як спокiйно Ван Лун говорив
це: наче йшлося про щось зовсiм стороннє, а не про славну, жит-
тєрадiсну Галю Рижко, яку всi вони встигли так щиро полюбити!
Втiм, кожен розумiв, що тут справа полягає зовсiм не в черствостi
чи байдужостi: Ван Лун, мiркуючи i обдумуючи, перетворювався не-
мов на точний, безпомилково працюючий механiзм, який не мiг
вiдхилятися на емоцiйнi переживання, бо вони тiльки заважали б
йому i його бездоганнiй логiцi, його точним висновкам. А саме в
них i полягало зараз найголовнiше!
Ван Лун вiв далi так само спокiйно:
- Припускаю, мiг помилитися. Припустимо, тварина могла зжер-
ти Галю. Тодi там залишилося б що-небудь. Речi, кров. Втiм, не
знайшли нiчого. Отже, таке припущення треба вiдкинути.
- Але що ж тодi можна припустити?
- Можу тiльки одне, Галя жива i неушкоджена. Де - не знаю.
Нiхто поки не знає. Треба знайти, допомогти, виручити. Миколо
Петровичу, Галя пiшла у вашому скафандрi, так?
- Так, Ван.
- Ви перезаряджували цилiндр з оксилiтом ?
- Звичайно. Щойно повернувся разом з вами, зразу ж таки й
перезарядив. Це ви вiдносно того, наскiльки їй вистачить ок-
силiту? Повний, повний заряд! Ви ходили щось iз...
- Двi з половиною години,- пiдказав Сокiл.
- З того часу минуло ще близько пiвгодини. Значить, Галi
вистачить заряду ще годин на вiсiм-дев'ять,- зробив висновок Ми-
кола Петрович.- Проте...- i вiн спинився.
- Що, Миколо Петровичу? - стрепенувся Ван Лун.
- Нiчого, нiчого, Ван. Я подумав про iнше. Iдiть, друзi мої,
на розшуки! Iдiть, не гайте часу!
Сокiл i Ван Лун закрiпили шоломи i вийшли. Риндiн глянув їм
услiд i занепокоєно похитав головою. Звичайно, розрахунки були
правильнi, заряду оксилiту в резервуарах скафандра повинно виста-
чити Галi ще годин на вiсiм-дев'ять. Проте... проте в академiка
було все те ж саме побоювання, яке вiн не хотiв висловлювати то-
варишам. Навiщо? Якщо так, тодi анi вони, анi вiн сам нiчим уже
не могли допомогти. Адже ж якщо Галя Рижко пiд час падiння пошко-
дила шолом, тодi... тодi справа дуже погана. Це побоювання виник-
ло в Риндiна одразу, коли вiн уперше почув розповiдь Сокола про
те, що трапилося з Галею. Тепер лишалося тiльки чекати.
Микола Петрович хотiв вiдвернутися вiд тривожних думок робо-
тою, але все валилося в нього з рук. Мила, славна дiвчина, така
весела, така завжди життєрадiсна! Вiн ходив по каютi, неуважно
поглядаючи на прилади. Його погляд весь час спинявся на великому
циферблатi хронометра: як обурливо повiльно, неможливо повiльно
тягнеться час!
Хвилинна стрiлка ще не встигла перейти на друге коло, як
Риндiн почув, що вiдчиня-
ється зовнiшнiй шлюзовий люк. Вiн кинувся до дверей:
- Ну? Що? Знайшли?..
Дверi повiльно вiдчинились. I на порозi з'явилися знову
тiльки Ван Лун i Сокiл. Вони повернулися без Галi.
Сокiл обережно поставив на стiл принесений ним невеличкий
прилад. Риндiн упiзнав його одразу: це був переносний радiопере-
давач, який Галя взяла з собою, виходячи з астроплана в розвiдку.
Передавач, за допомогою якого дiвчина обiцяла розповiдати Миколi
Петровичу про все побачене нею. Але це означає...
Риндiн боявся запитувати. Вiн мовчки виразно дивився на това-
ришiв. До його горла пiдступав клубок, щось заважало дихати...
Ван Лун повiльно знiмав шолом. Потiм вiн повернувся до Мико-
ли Петровича. I знову одвернувся - йому також трудно було говори-
ти. Вiн вийняв з кишенi люльку, тютюн. I, вже набиваючи її, про-
мовив крiзь зцiпленi зуби, важко й утруднено:
- Це все, що нам пощастило знайти. Передавач лежав на краю
глибокої печери. Нi, не печери, а скорiше провалля. Там кiнчали-
ся i зникли слiди тварини. Ременi передавача вiдiрванi!
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ,
в якому Галя Рижко, рятуючись вiд потвори,
що гналася зо нею, опиняється в глибокiй
пiдземнiй печерi iз загадковими свiтними
камiнцями.
Але що ж сталося з Галею Рижко?
Спiткнувшись об вузлувате корiння, вона справдi втратила
рiвновагу, впала i покотилася вниз схилом мiжгiр'я. Вона летiла
повз пальми i папороть, перекидаючись i даремно намагаючись ухо-
питися за якусь рослину, щоб затриматися. Все мигтiло перед нею:
папороть, скелi, пальми. Але ось Галя сильно вдарилася об грунт -
i все навколо спинилося.
Вона лежала на зiм'ятому, поламаному папоротневому листi. Над
дiвчиною схилялося широке мережане листя, ховаючи її пiд собою.
Ледве зводячи дух, Галя Рижко спробувала поворушити рукою, ногою.
Нi, наче все цiле, вона нiчого не пошкодила! Щоправда, нила i
щемiла лiва нога,- мабуть, на нiй садно. Проте це, звiсно, зовсiм
не важливо.
- Де ж це я опинилася? - сама до себе озвалася Галя.
Мабуть, вона скотилася пiд кручу, випередивши в такий спосiб
товаришiв. Треба скорiше вiдшукати їх, щоб вони не турбувалися, i
поспiшити до астроплана. Адже всi чули сигнальнi вибухи, з Мико-
лою Петровичем щось трапилося, йому потрiбна допомога.
Галя трохи пiдвелася, потiм стала на рiвнi ноги, ступила
кiлька крокiв убiк, але тiєї ж хвилини знову сховалася пiд широ-
ким листям оранжевої папоротi, її вразили дивнi звуки, що немов
наближалися до неї. Було чути гучне сопiння, сухо трiщали гiлки
дерев, нiби хтось iз силою ламав їх. Цi звуки посилювалися, наб-
лижалися. Причаївшись пiд кущами папоротi, дiвчина визирнула з-за
них - i завмерла вiд несподiванки.
Метрiв за сто од себе вона побачила величезну коричневу тва-
рину, яка хутко пiдповзала, плазувала сюди. Тварина квапилася,
вона люто розкидала в обидва боки рослини, що ламалися пiд її ва-
гою. Широкi її лапи, наче потворнi гребiнцi, розчiсували хрустку
папороть. Довгi тонкi вуса звивалися в повiтрi, нi до чого не
торкаючись. Тварина плазувала прямо на дiвчину, але нiбито не ба-
чила її. А може, бачила i тому саме прямувала сюди?
Галя здригнулася: потворне страховище було надто гидке. Руки
дiвчини стиснули гвинтiвку. Стрiляти? Проте що могла вдiяти гвин-
тiвка проти величезної потвори? Хiба що тiльки бiльш розлютити!
Треба вiдiйти з дороги убiк, убiк! Галя швидко пробiгла кiлька
крокiв праворуч. I - який жах! - тварина також змiнила напрям у
той самий бiк, немовби зрозумiвши її маневр.
Тодi треба виграти час, бiгти, вiдступати i знову спробувати
сховатися за деревами або чагарником! А може, i потвора сама
зверне кудись, якщо вона не помiчає її.
Галя побiгла вздовж мiжгiр'я. Озирнувшись, вона побачила, що
величезна тварина раптом спинилася. Нi, не спинилася, почала пов-
зти повiльнiше, їй у цьому мiсцi заважала група молодих бене-
титiв, крiзь якi потворi було важко пробиратися. Страховище неза-
доволено загарчало: очевидно, перепона дратувала його. Треба ви-
користати час, мерщiй, мерщiй геть! Галя круто повернула й рвону-
