рини тупо дивилися в iлюмiнатор. Не видно було анi носа, анi чо-
гось iншого,- крiм отих очей та ще зморшкуватого великого рота,
оточеного твердими наростами. Блакитнувате свiтло розливалося са-
ме вiд цього рота. Широко розмикалися i змикалися кривi зубчастi
щелепи, схожi на вигнутi шаблi.
Це тривало всього кiлька секунд. Потiм усе зникло.
Невiдома гiгантська тварина наче розчинилась у фiолетових
сутiнках за iлюмiнатором,- сутiнках, що ховали в собi таємницi
загадкового свiту Венери.
РОЗДIЛ ДРУГИЙ,
де мова йде про радянський прапор на Вене-
рi, першу вилазку академiка Риндiна i про-
фесора Ван Луна на поверхню дивної плане-
ти, а також про те, як у каютi астроплана
з'явились клiщi-кровососи.
Двоє людей в скафандрах з закругленими зверху прозорими
цилiндричними шоломами вийшли iз зовнiшнього люка астроплана.
Слiдом за ними висунулась легка пересувна металева драбинка - i
люк одразу зачинився. Люди в скафандрах установили драбинку так,
що її нижнiй кiнець уперся в грунт, i спустилися з астроплана. Це
були Риндiн i Ван Лун; перший нiс якусь довгасту, загорнену в
тканину рiч, другий тримав у руцi коротку автоматичну гвинтiвку.
Микола Петрович перший зiскочив з драбинки на грунт - грунт
Венери, на який ще не ступала нiколи нога людини. Вiн оглянувся.
Дивний, незвичний ранок зустрiчав їх на чужiй планетi. Вони
стояли в мiжгiр'ї. Гостроверхi скелi, величезнi брили бурого
камiння здiймалися праворуч i лiворуч з густої оранжево-червоної
рослинностi. Високо над скелями повiльно пливли важкi сiрi хмари,
одна за одною, одна за одною. Сонце, мабуть, нiколи не пробивало
своїм промiнням щiльний хмарний покров планети. Але свiтла було
багато навiть у глибокому мiжгiр'ї, де лежав астроплан.
Ван Лун уважно оглядав скелi. Пiсля нiчної пригоди з невiдо-
мою гiгантською твариною вiн не довiряв Венерi. Хто знає, чи не
висунеться з-за першоi-лiпшоi скелi якесь страховище? Треба бути
готовому до всього. Автоматична гвинтiвка на зводi, в нiй трид-
цять надiйних розривних куль; електричний, вже не тренувальний, а
бойовий пiстолет при боцi, пiд лiвою рукою; двi атомiтнi гранати
на поясi; запаснi обойми з патронами для гвинтiвки - в кишенi. Що
ж, Ван Лун готовий до якої завгодно зустрiчi!
Риндiн дивився на верхiв'я скель, на хмари, що повiльно плив-
ли в небi. Ван Лун почув його схвильований голос:
- Здрастуй, невiдома плането! - Урочисто мовив академiк,
простягши вперед руки.- Здрастуй, Венеро, загадкова плането
таємниць i несподiванок, на яку досi ще не ступала нога людини!
Ми прийшли сюди - i ми вiдкриємо твої таємницi, хоча б як негос-
тинно ти зустрiла нас!
Вiн обернувся. Його сиву голову було напрочуд добре видно в
прозорому шоломi: часом здавалося, що й шолома взагалi нiякого
немає, а тiльки навколо голови переливаються сяючi блiки.
- Так, я схвильований, Ван,- промовив Риндiн, побачивши, як
уважно дивиться на нього Ван Лун.- Схвильований цiєю хвилиною,
якої ми так довго чекали, до якої ми так наполегливо, незважаючи
нi на що, готувалися роками. Ми з вами - першi люди на Венерi!
Ван, та скажiть же що-небудь! Зараз ваша прославлена стриманiсть
просто нестерпна. Ну, Ван!
Ван Лун розвiв руками:
- Не вмiю, Миколо Петровичу,- вiдверто признався вiн.- Все-
рединi дуже багато. Зовнi нiчого немає. Всерединi кипить, зовнi
спокiйно. Така погана вдача, Миколо Петровичу,- засмiявся Ван
Лун,- навiть батьки так казали. Але нiчого, ви хвилюйтеся, я бу-
ду спокiйний. Разом складемо, подiлимо на два, стане якраз, га-
разд?
- Добре, добре, Ван,- також смiючись, вiдповiв Риндiн.-Вже з
вашого незвично довгого монолога бачу, що й ви зараз не такий
спокiйний, як здається з першого погляду. Гаразд, ходiмо, друже
мiй. Он та висока скеля, по-моєму, краще вiд iнших пiдходить для
нашої мети.
Швидко, легко Микола Петрович вирушив до скелi, на яку вка-
зав. Ван Лун iшов за ним слiдом, уважний i весь зiбраний. Вiн
зiрко оглядався на всi боки, не пропускаючи жодного пiдозрiлого
мiсця. Академiк Риндiн перебував пiд надiйним захистом!
Вадим Сокiл i Галя Рижко стежили за обома дослiдниками в бо-
ковий iлюмiнатор каюти. Вони щиро заздрили Риндiну i Ван Луну,
особливо Галя: дiвчинi так хотiлося скорiше вийти з мiжпланетно-
го корабля i опинитися на Венерi, самiй стати на її грунт. Проте
вона розумiла, що саме Миколi Петровичу Риндiну, керiвниковi ек-
спедицiї, належить честь першому розпочати вивчення планети. А
Ван Лун зобов'язаний був супроводжувати Риндiна в першiй вилазцi
i охороняти його.
Певна рiч, на астропланi був ще один вiльний скафандр,- з
трьох, що лишилися непошкодженими. Втiм, i тут Галя розумiла,- ще
один учасник першого виходу до невiдомого свiту Венери був би
зайвим тягарем для Ван Луна, якому довелося б думати не тiльки
про Миколу Петровича, а одразу про двох пiдопiчних. Тут нiчого не
вдiєш! Лишалося тiльки терпляче ждати своєї черги, тим бiльше, що
Риндiн перед виходом з корабля сказав пiдбадьорююче:
- Ви самi розумiєте, друзi, що корабель не можна залишати
всiм, навiть коли б у нас було i чотири справних скафандри. Зате
обiцяю вам, що наступного разу в астропланi зостануся я сам, а ви
всi пiдете в колективну розвiдку.
Це було сказано так тепло, так по-дружньому, що i Галя, i
Сокiл примирилися з своєю долею. I тепер вони, не вiдриваючи
очей, стежили за Риндiним i Ван Луном, якi пiдiймалися схилом
мiжгiр'я.
Микола Петрович раптом спинився. Вiн нахиливсь i глянув собi
пiд ноги.
- Чи доводилось вам бачити щось подiбне, Ван? - спитав вiн
голосом, в якому був явний подив.
- Нi,- коротко вiдповiв Ван Лун, вiдступивши на крок.
Частина схилу перед ними була вкрита мiрiадами комах. Iстоти
найрiзноманiтнiших форм - довгi, короткi, круглi, плескатi, з
шiстьма, десятьма i сотнями нiг, рiзнi завбiльшки, розмiром з му-
ху i величезнi, мов гiгантськi жуки-рогачi,- комахи рушили одним
суцiльним потоком вздовж улоговини, на краю якої опинилися ман-
дрiвники. Цей живий потiк спускався з одного схилу, перетинав
улоговину i потiм пiдiймався на другий схил. Комахи рухалися
кiлькома шарами, один над одним; вони квапилися, переганяли одна
одну, немов хтось їх гнав. I жодна з iстот не ухилялася вбiк, усi
трималися в одному рiчищi, наповненому до країв.
Ван Лун обережно опустив ногу в гумовому чоботi скафандра в
цей живий потiк. Вiн вiдчув, як пiд його пiдошвою хрумкотять
сотнi комах. Але потiк не спинявся, вiн обтiкав ногу i продовжу-
вав свiй рух.
- Дуже дивне явище, мушу сказати,- огидливо процiдив Ван
Лун.- Однак можна йти далi, Миколо Петровичу.
I вiн кiлькома кроками перейшов через живу рiчку, занурюю-
чись майже по колiно. Риндiн iшов слiдом за ним.
Група високих дерев, що нагадували пальми з широкими вiялами
довгастого червоного листя, перетинала їм шлях. Микола Петрович
указав на неї Ван Луну:
- Як бачите, Ван, Сокiл мав рацiю, коли запевняв нас, що на
Венерi ми зустрiнемо рослиннiсть, схожу з флорою нашого земного
юрського перiоду. Цi дерева немов i справдi схожi на рослиннiсть
юрського перiоду.
- Щодо рослин - сперечатися не можу, хоча вони й оранже-
во-червоного кольору,- озвався Ван Лун,- зате тварини тут, заува-
жу, iншi. Не такi, як красномовно описував Вадим. Ось, зверну ва-
шу увагу, чудовий зразок!
Рука Ван Луна вказувала кудись мiж стовбурами дерев. Тепер їх
побачив i Риндiн. На грубезних блискучих нитках величезного паву-
тиння, яке густою сiткою простягалося мiж двома високими дерева-
ми, сидiв великий ситий кошлатий павук. Вiн був завбiльшки з го-
лову людини або навiть бiльший. Павук уже помiтив людей, що
пiдходили, його маленькi оченята люто втупилися в них, довгi
кривi лапи збуджено рухалися по павутинню. I не можна було зро-
зумiти, чи хоче вiн утекти, зляканий незвичними пришельцями, чи,
навпаки, готовий кинутися на них.
- Як вiн вам подобається? - спитав Ван Лун Риндiна, звiвши
на всякий випадок вгору гвинтiвку.
- Досить огидна iстота,- пробурмотiв Микола Петрович.- Про-
те, Ван, зустрiч з цим, як ви висловилися, "чудовим зразком" аж
нiяк не спростовує припущень Вадима. Цiлком можливо, що павуки
iснували i серед земних юрських тварин. Нашi зустрiчi ще не роз-
бивають теорiї Вадима, знаєте...
- Дозволю собi спитати: а як з тiєю тваринкою, що заглядала
вночi до iлюмiнатора? - скромно, але досить iронiчно спитав Ван
Лун.
- Так, це поки що лишається загадкою,- визнав Риндiн.
Справдi, нiчний вiдвiдувач нiчим не нагадував iстот земного юр-
ського перiоду, навiть сам Сокiл змушений був погодитися з цим.
- А ось iще приємна компанiя! - вигукнув Ван Лун, оглядаю-
чись.- Нi, Миколо Петровичу, тут iнша фауна!
З-за великої скелi назустрiч їм вилетiла цiла хмара крилатих
iстот. Великi, розмiром з долоню комахи пронизливо дзижчали, об-
лiплюючи шоломи й скафандри мандрiвникiв. Ван Лун бачив, як вони
звивалися, чiпляючись за складки скафандра i намагаючись ужалити
товсте скло шоломiв; бачив, як згиналися гострi жала, ковзаючи по
склу, як виступали з жал маленькi краплинки каламутної жовтуватої
рiдини. На щастя, навiть цi гострi жала не здатнi були пошкодити
скафандри, вкритi поверх гумової тканини ще й густою металевою
сiткою.
Вiдмахуючись вiд настирливих комах вiльною рукою i гвин-
тiвкою, Ван Лун вийшов з тiнi, яку кидала скеля, на свiтло. I
вiдразу комахи зникли, вiдлетiли од нього. Зацiкавлений Ван Лун
знов увiйшов в тiнь скелi - i комахи знову люто накинулися на
нього.
- Миколо Петровичу,- крикнув Ван Лун Риндiну, який усе ще
вiдганяв невгамовних крилатих ворогiв,- iдiть сюди, прошу! Вони
не люблять свiтла. Нападають тiльки в тiнi!
Вiн продемонстрував Риндiну ще раз, як хижi комахи об-
лiплюють його в тiнi i як негайно зникають, вiдлiтаючи з освiтле-
ного мiсця.
- Цiкавий приклад свiтлобоязнi в комах,- зауважив Микола
Петрович, стоячи на свiтлi.- Гаразд, Ван, усе це дуже добре...
- Дозволю собi не погодитися,- заперечив Ван Лун.- Менi не
дуже подобається. Не дуже добре - цi комахи.
- Так, так, це я сказав машинально, що, мовляв, добре,- по-
годився Риндiн.- Скорiше, зовсiм недобре, ви маєте рацiю, Ван.
Проте все ж таки, як нам рушити далi? Тут, у проходi мiж скелями,
цi лютi комахи. Там, мiж деревами, той павук. Iншої стежки вгору
я не бачу. А, Ван?
- Цiлком просто, Миколо Петровичу. Можна йти куди завгодно.
Комахи тiльки дзижчать, але не шкодять. Не страшно. Можемо не
звертати уваги, вони не пошкодять. Скафандри досить мiцнi. Але
мiж деревами ближче. Вважаю, знiму павука, i пiдемо далi.
I, не вiдкладаючи дiла на безрiк, Ван Лун пiдвiв автоматичну
гвинтiвку. Втiм, Риндiн спинив його.
- Заждiть хвилинку, Ван,- сказав вiн.- Це поки що дуже
рiдкiсний екземпляр. Якщо вже знiмати, як ви сказали, то краще
спочатку знiму його я, а вже потiм ви, гаразд?
Вiн вийняв свiй малесенький фотоапарат i сфотографував вели-
чезного павука, який все ще неспокiйно перебирав лапами.
- Тепер дiло за вами, Ван!
Сухий пострiл розiрвав повiтря. Павук пiдскочив i впав на во-
логий грунт. Власне кажучи, впав уже не павук, а тiльки шматки
його кошлатого тiла. Ван Лун забув, що його гвинтiвку заряджено
розривними кулями. Струс повiтря розiрвав павутиння, яке звисало
тепер клоччям з дерев, вiдкриваючи прохiд.
Шлях був вiльний. Мандрiвники пройшли мiж деревами i опинили-
ся бiля пiднiжжя скелi, до якої вони простували. Ще кiлька хви-
лин - i обидва мандрiвники стояли на
її вершинi. Звiдси вiдкривалася значно ширша панорама, нiж знизу.
Мiжпланетний корабель лежав у вузькому мiжгiр'ї серед скель.
