розмахом смiливої фантазiї Жюля Верна. Але...
- Ви що, хочете нагадати про науковi неточностi Жюля Верна?
- поцiкавився Микола Петрович.
- Зовсiм нi. Якщо пригадати, що цей роман написано ще в
дев'ятнадцятому столiттi, то, навпаки, можна дивуватися, як Жюль
Верн спромiгся припустити так мало неточностей. Адже тодi навiть
нiхто i не думав ще розроблювати питання про мiжпланетнi подорожi
з науковою метою. Нi, я не про те, Миколо Петровичу. От що я маю
на увазi: чому герої Жюля Верна полетiли на Мiсяць? Та просто то-
му, що артилерiйському клубовi, членами якого вони були, стало
нiчого робити пiсля закiнчення вiйни мiж Пiвднем i Пiвнiччю Аме-
рики. А коли нема чого робити,- давай, мовляв, вигадувати занят-
тя! I вигадали: збудуємо велетенську гармату, з якої i надiшлемо
на Мiсяць ядро. От i все. Не було чого робити, ну й полетiли, чи
не так?
- Правда,- змушенi були погодитись ми.
- Вiзьмемо iнший роман, "Першi люди на Мiсяцi" Герберта Уел-
лса. Чому його герой Кевор полетiв на Мiсяць? Та лише тому, що
йому спало на думку саме так використати винайдений ним непроник-
ливий для земного тяжiння матерiал (я зараз нiчого не кажу про
неможливiсть такого матерiалу з наукового погляду, зараз не в
цьому рiч). Теж не мали чого робити, так?
- Справдi, мети не було,- ствердив Микола Петрович.
- I в жодному науково-фантастичному романi минулого менi не
пощастило знайти такої мети, такої потреби, причини, завдання,
якi б довели менi: так, мiжпланетна подорож необхiдна. Я не хочу
перераховувати iншi романи. Але мене дивує: чому автори науко-
во-фантастичних романiв про мiжпланетнi подорожi завжди уникали
наводити реальнi, переконливi причини i завдання таких подорожей?
Адже це неправильно. Ми з вами летимо на Венеру, це нiяка не фан-
тастика,- i ми летимо, маючи серйознi завдання нашої Батькiвщини,
нашого радянського народу. А там - знiчев'я, без будь-якої мети i
причини. Ось що я хотiв сказати,- закiнчив Сокiл свою несподiва-
ну для нас розмову.
- Менi здається, Вадиме, що ви самi вже вiдповiли собi на
ваше запитання,- вимовив м'яко Микола Петрович.
- Як? Коли? - щиро здивувався Вадим Сергiйович.
- У тi роки, коли писалися згаданi вами романи, мiжпланетна
подорож була не реальнiстю, а тiльки красивою мрiєю.
- Так що з того?
- А те, що мiжпланетну подорож у тi роки не могли здiйснити,
як ви знаєте, бо до цього наука i технiка ще не доросли. Не було
анi розрахункiв, анi теорiї, анi матерiалiв, анi потрiбного пали-
ва.
- Не розумiю, Миколо Петровичу.
- Ви вважаєте, що в тi роки можна було здiйснити мiжпланет-
ну подорож?
- Нi, звичайно, не можна було. Але я не розумiю, яке це має
вiдношення до мого запитання?
- Пряме, Вадимо. Кожен винахiд чи вiдкриття - i вам слiд
було б про це пам'ятати! - виникає не випадково. Вони завжди обу-
мовленi розвитком суспiльства, його соцiальних сил, його науки i
технiки. Мрiя може iснувати в усякi часи; але її здiйснення може
вiдбутися тiльки тодi, коли для цього будуть певнi умови в роз-
витку суспiльства i його сил. Тодi мрiя стає реальнiстю. Хiба
можна уявити собi швидкiсний лiтак, навiть не сучасний ракетний,
а старий, з мотором i пропелером, до того часу, як наука i тех-
нiка розробили двигуни внутрiшнього згоряння? Певна рiч, нi. Хiба
могли б ми здiйснити нашу подорож, коли б наука не оволодiла
атомною енергiєю, коли б ученi не створили для нашого корабля
атомiт? Також нi. Але розвиток суспiльства, його науки i технiки
водночас iдуть в усiх напрямках. I виникають тi самi причини i
завдання, про якi ви казали. Вони пiдштовхують науку i технiку
далi й далi. Розвиток науки про атом дозволив нам розширити таб-
лицю Менделєєва - i ми задумалися про ультразолото. Це примусило
нас думати i про шукання його на Венерi. Життя висунуло реальну
iдею про потребу нашої мiжпланетної подорожi i примусило науку
посилено шукати шляхiв i засобiв її здiйснення. Все пов'язане,
все обумовлене, все переплiтається у взаємнiй залежностi. I це
називається, як ви знаєте,- дiалектикою. Так, Вадимо? Я думаю, що
ви й без моєї допомоги могли б отак помiркувати, чи не правда?
- Мiг, Миколо Петровичу,- вже нiяково вiдповiв Сокiл.
- А доки немає умов, мрiя лишається тiльки мрiєю. От тому
автори романiв, про якi ви казали, просто позбавленi були можли-
востi знайти реальнi причини для сво-
їх фантастичних мiжпланетних подорожей, що про них вони мрiяли.
Тепер у великому нашому Радянському Союзi створено такi умови. I
мрiя стала реальнiстю. Доказом чого i е наша з вами розмова в
мiжпланетному астропланi, друзi мої! Ну, а тепер - спати, спати
негайно. Ми й так надто забалакалися. Завтра - чимало роботи, як
i завжди. Спати! - рiшуче закiнчив Микола Петрович.
Але я ще довго не могла заснути. Я думала далi й далi, уявля-
ла собi, як розвиватимуться наука i технiка в майбутньому i яка
мрiя тодi здiйсниться. Проте я нiчого не придумала. Мабуть, тому,
що в мене ще немає достатнiх знань, як каже Микола Петрович...
Мама теж твердила, що менi ще багато треба працювати над собою.
Доведеться...
...Знову я дуже довго не бралася за щоденник. Мабуть, це то-
му, що нiчого особливо цiкавого не траплялось. Всi були зайнятi
своїми звичайними справами. I тiльки сьогоднi вранцi все змiнило-
ся. Ось як це було.
Рано-вранцi (звичайно, тiльки за годинником, адже в нас i ра-
нок, i день, i вечiр, i нiч - умовнi) ми почули веселий голос Ми-
коли Петровича, який, як це частенько трапляється, пiднявся ранiш
за всiх.
- Досить спати, друзi мої! Вставайте, мерщiй, мерщiй! Ось во-
на, наша красуня Венера! Сьогоднi вона вiдкрила нам своє обличчя.
Можете по черзi пiдходити до телескопа, знайомитися з нею. Я
ввiмкнув панорамний радiолокатор,- i вiн дiє. Не дуже добре чо-
мусь, але все-таки дiє. Можна побачити величезний океан на
Венерi. А кому не терпиться,- дивiться прямо в iлюмiнатор у
навiгаторськiй рубцi. Аргонавти Всесвiту, перший етап нашої подо-
рожi закiнчується!
Аргонавти (це значить - ми!) хутко одяглися. Певна рiч, ранiш
за всiх встиг Вадим Сергiйович; вiн i захопив першим екран пано-
рамного радiолокатора. А ми з Ван Луном пiшли до навiгаторської
рубки, до iлюмiнатора.
Велетенська Венера була перед нами за прозорим склом. Майже
третина її диска, що закривав геть-чисто iлюмiнатор, сяяла яскра-
вим бiлим свiтлом, наче вкрита суцiльною снiжною завiсою. Так бу-
ло з лiвого боку. А двi третини диска Венери мали зовсiм iнший
вигляд. Тут пливли непроникливi темнi хмари, неосвiтленi Сонцем,
похмурi, важкi i безрадiснi. Що ховається пiд ними? Якi нес-
подiванки готує нам планета, на яку нам доведеться опускатися?
Микола Петрович покликав мене:
- Галю, ваша черга до екрана локатора!
Признаюсь, я була розчарована, коли подивилася на екранi Ду-
мала, що панорамний радiолокатор одразу вiдкриє менi всi захованi
таємницi Венери. А насправдi було зовсiм не так.
Правда, я майже зразу ж таки знайшла на екранi той великий
океан, про який говорив Микола Петрович. Але це була просто вели-
чезна темна пляма неправильної форми. Видно було й iншi плями,
меншого розмiру. I бiльше нiчого я не могла розгледiти. Та й над
плямами також пливли хмари, звичайно, вже не такi щiльнi, як це
здавалося неозброєному оку, але досить густi, наче сiрий туман.
Так ось вiн, океан Венери! От зазирнути б ближче, глибше, розди-
витися, що в цьому океанi! Або на суходолi, по берегах океану...
Але це було неможливо, наш панорамний радiолокатор з якоїсь
невiдомої причини працював погано. Тим часом, мабуть, i тепер пiд
цим сiрим туманом блукають якiсь тварини, незнанi нами потвори.
Вони i не пiдозрiвають, що до них наближаються люди з далекої
Землi... Якi вони, цi потвори...
I мимоволi перед моїми очима виникали химернi силуети дивних
потвор доiсторичних часiв, про якi менi розповiдав ще на Землi
Вадим Сергiйович,- про яких ми стiльки говорили вже тут, в ас-
тропланi. Iгуанодони, бронтозаври, птеродактилi...
археоптерикси... Ах, до чого ж хочеться бодай на хвилинку зазир-
нути туди, на Венеру, хоча б одним оком подивитися, що чекає нас
там!
Але панорамний радiолокатор допомагає мало. Суцiльною завiсою
пливуть над загадковою поверхнею Венери густi хмари, не лишаючи
нiде навiть найменшого просвiту. I даремно ми намагаємось розди-
витися щось на екранi локатора. Нiчого, крiм тих самих темних
плям, розпливчастих, неправильної форми... Наш астроплан, як i
ранiше, лине вперед. Скiльки ж часу нам ще летiти до Венери?..
Микола Петрович покликав Ван Луна до навiгаторської рубки.
Вони пробули там досить довго, щось обчислювали i записували, пе-
ревiряючи за приладами i записами. А потiм Микола Петрович уро-
чисто оголосив:
- Починається новий етап польоту, друзi мої! Ми вже в зонi
реального притягання Венери!
Притягання - отож, буде й вага?.. Навiть дивно, що дове-
деться знову вiдчувати її. Не можна буде перелетiти одним махом з
одного кiнця до iншого, доведеться робити зусилля, щоб пiдняти
важку рiч, просити кого-небудь допомогти...
Микола Петрович наказав:
- По гамаках, друзi! Ви, Галю лягайте в мiй, я буду в крiслi
навiгаторської рубки. I не забудьте добре закрiпити запобiжнi ре-
менi!
Наче я сама не розумiю... навiть образливо!
Ми залишили навiгаторську рубку. Я виходила останньою i,
озирнувшись, побачила, як Микола Петрович поклав руки на пульт
керування. Вiн сидiв у крiслi впевнено i спокiйно, i тiльки сиве
волосся видавало, що перед пультом керування сидить не молода лю-
дина, а лiтнiй вчений.
I я мимоволi позаздрила його самовладанню, його спокоєвi. Яка
вiн надзвичайна людина, наш Микола Петрович! Ми троє були зараз
тiльки пасажирами мiжпланетного корабля. Нам лишалось тiльки че-
кати, доки астроплан опиниться на Венерi. А вiн, Микола Петрович,
вiв корабель. В його руках була доля i наша, i цiлої експедицiї.
Я знала, що в разi потреби за пульт керування могли б сiсти i
Сокiл, i Ван Лун: вони спецiально навчалися керувати астропланом.
Проте, я думаю, навряд чи хтось з них мiг би залишитися таким
спокiйним i стриманим бiля пульта мiжпланетного корабля пiд час
наближення до Венери, наближення часу посадки, одного з найнебез-
печнiших етапiв нашої подорожi. Так, навряд чи в цьому я була
певна...
Микола Петрович тримав у своїх спокiйних руках, що лежали на
пультi, нашу долю. Починався спуск на Венеру!
РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ,
що описує круговий полiт мiжпланетного ко-
рабля навколо Венери i великi труднощi.
якi виникли перед астронавтами пiд час
спуску на вкриту непроникливою завiсою
хмар планету.
Якщо б хтось мiг збоку спостерiгати наближення мiжпланетного
корабля до Венери, вiн побачив би своєрiдну, дивовижну картину.
Холодний, прозорий, наче кришталь, простiр. Порожнеча без
кiнця i краю. Тiльки простiр, тiльки безмежний простiр в усiх
напрямах, який сягає в безконечну чорну глибину, у далеке чорне
тло, на якому розкиданi незчисленнi яскравi дiаманти, багато-
барвнi самоцвiти Всесвiту, зiрки.
Буйно розливає своє слiпуче промiння гiгантське Сонце - i не
можна зрозумiти, чи стоїть на мiсцi ця вiбруюча вогняна куля, чи
мчить кудись у невiдомому просторi.
А в потоках гарячого сонячного промiння з вражаючою швид-
кiстю мчить у просторi друга, ще бiльша, як здається звiдси, ку-
ля. Але вона темна, обгорнута в щiльнi хмари, наче в непроникли-
вий одяг. Куля повiльно обертається навколо своєї осi i мчить у
невiдомiсть, мчить безнастанно, пролiтаючи кожної секунди близько
тридцяти п'яти кiлометрiв. Це - Венера. Загадкова планета, що
сховала свої таємницi пiд густою пеленою хмар.
