Хмари наближались. Астроплан падав на них кормою вниз.
Академiк Риндiн увiмкнув автомат бокових двигунiв. Вiн пода-
вав до камер згоряння невеличкi заряди атомiту, вибухи вiдбували-
ся один за одним, слабшi, але частiшi. Цi вибухи затримували
падiння корабля, нейтралiзували тяжiння Венери: астроплан сков-
зався вниз з невеличкою вiдносною швидкiстю. Хмари ближче, ближ-
че... I раптом екран перископа став сiрий: корабель занурився в
щiльнi хмари, прорiзаючи їх по вертикалi вниз.
Тепер усе залежало вiд того, яка поверхня Венери, що на неї
впаде астроплан. Риндiн розумiв це, але бiльше вiн нiчого зроби-
ти не мiг. Панорамний радiолокатор не дiяв, знижуватися на гори-
зонтальному польотi вiн не мiг. Лишалося тiльки гальмувати верти-
кальне падiння, гальмувати всiма засобами... Що внизу?
I раптом екран перископа прояснився. Астроплан пролетiв крiзь
товстий шар хмар, лишивши їх вгорi за собою. Вигук здивування ви-
хопився у Галини Рижко. Ось воно, те червоне, яке вона на мить
побачила в просвiтi мiж хмарами ще тодi, пiд час кругового польо-
ту!
Яскраво-червона ковдра буйної рослинностi вкривала поверхню
Венери. Звiдси, з висоти понад кiлометр, не можна було одразу
зрозумiти, трава, чи чагарник, чи хащi химерно забарвлених пер-
вiсних лiсiв виднiлися пiд астропланом. Але червона ковдра засти-
лала собою все, всю нерiвну горбкувату поверхню, скiльки сягало
око. Он срiблiв вода. I скелi, гострi скелi пiдносять вгору свої
верхiвки з густої оранжево-червоної рослинностi. Але як швидко
все це наближається, зростає. Астроплан падає надто стрiмливо!
Микола Петрович вирiшив запустити водночас i центральний дви-
гун. Це було дуже ризиковано. Навiть малi заряди атомiту в цен-
тральному двигунi могли своїми вибухами нахилити корпус астропла-
на, тодi гальмування взагалi стане неможливим... Втiм, на все це
треба було зважитися. Три вибухи в центральному двигунi примуси-
ли астроплан майже пiдстрибнути вгору. I знову почалося стрiмли-
ве зниження. Пружинна стальна спiраль висунулася з кормової час-
тини корабля. Вона була готова прийняти на себе перший удар об
поверхню планети. I все ж таки швидкiсть падiння надто небезпеч-
на...
Гострi верхiвки скель унизу наче летiли назустрiч кораблю,
готовi простромити його корпус. Астроплан здригався вiд вибухiв
атомiту в камерах згоряння, гальмував своє падiння,- i нiчого не
допомагало. Корабель падав.
Микола Петрович вiдкинувся на спинку крiсла. Вiн вiдчув ней-
мовiрну втому. Тепер уже навiть вiн не мiг нiчим допомогти
справi. Ще лишилася пружна стальна спiраль. Думки перебивали од-
на одну. Спiраль допоможе, якщо корабель упаде кормою вниз. А як-
що пiд кутом?.. I якщо корпус врiжеться в скелi?.. Треба чекати.
Зроблено все, що було в його можливостях. Все чисто!
Рiзкий, мiцний поштовх струсонув корабель. Все всерединi зад-
звенiло й загуло. В каютi упало щось скляне, розбилося. Гамак, в
якому лежала Галя, прогнувся вниз i знову мiцно, рвучко пiдштов-
хнув її вгору. Астроплан упав на поверхню Венери,- на щастя, не
на скелi, а в гущавину первiсного лiсу. Стальна спiраль прийняла
на себе частину удару, стислася, наче пружинна ресора, трохи
пiдкинула корабель угору. Вiн хитнувся - i з розмаху звалився бо-
ком на високi гiллястi дереза.
Тi дерева ламалися пiд його вагою, наче тонесенькi палички,
астроплан своїм корпусом приминав їх; немов жива iстота, вiн
хотiв умоститися серед них, зупинитися в своє- му русi. Але опiр
дерев був надто слабкий, щоб затримати величезний корабель, який
упав на пологий схил.
Ламаючи далi й далi дерева, астроплан спочатку сковзався вниз
тим схилом, а потiм i зовсiм покотився пiд укiс. Тепер уже в цен-
тральнiй каютi не можна було зрозумiти нiчого.
На екранi перископа все стрибало, крутилося, миготiло.
Астроплан котився кудись униз, перекидаючись i зрiдка вдаряючись
об камiння. Гуркiт i дзвiн, глухий гул не припинялися.
Все переплуталося, перемiшалося у свiдомостi Галi Рижко. Не
було вже анi верху, анi низу; пiдлога, стеля i стiни каюти крути-
лися навколо неї. Гамак то вiдкидав тiло
її вiд себе, то глибоко прогинався пiд ним. На екранi перископа
мелькало небо, грунт, вкритий химерним мережаним чагарником, чер-
вонi дерева, скелi - все мчало в скаженiй гонитвi. Галя почула,
як скрикнув Сокiл. I ось астроплан наче рвучко спинився, вiбрую-
чи всiм корпусом. Вiд цiєї вiбрацiї гостро дзвенiло в головi, на
свiдомiсть навалювалася якась невиразна, нездоланна втома,
важкiсть, немовби все навколо обгорталося в сiру непроникливу
ковдру.
Бiльше Галя Рижко не пам'ятала нiчого...
ЧАСТИНА ДРУГА
П Е Р Ш I Л Ю Д И Н А В Е Н Е Р I
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ,
що розповiдає про дивовижного дракона,
який заглядав у iлюмiнатор корабля, про
сумнiви Вадима Сокола i про те, чому манд-
рiвники можуть виходити з астроплана на
Венерi тiльки в скафандрах з приладами для
дихання.
Блiде фiолетове свiтло пробивалося крiзь товсте скло iлюмiна-
тора центральної каюти астроплана. У напiвтемрявi перед очима Га-
лi повiльно пропливали химернi голубi, червонi i зеленi неспокiй-
нi хвилi. Страшенно болiла голова.
Що трапилось? Чому так темно?
Галя Рижко напружено пригадувала. Так, здається, вона тодi
знепритомнiла. Був гуркiт, пронизливе рипiння, все гуло вiд
ударiв. Але ж пiсля того вона ще щось бачила? Значить, свiдомiсть
поверталась до неї? Чи це тiльки марилось, як буває в кошмарному
снi?
Нi, вона добре пам'ятає, надто добре. Було так: вона розплю-
щила очi, i дивна тиша, дивний пiсля гулу i гуркоту, пiсля ударiв
i штовханiв спокiй вразили її. Здається, в каютi тодi було
свiтлiше... Так, адже ж Галя ще подивилась: як почувають себе то-
варишi? Але вона не встигла побачити нiкого.
її погляд упав на великий екран перископа. А на ньому...
Екран був освiтлений, на ньому погойдувались червонi вер-
хiвки дивовижних величезних рослин, схожих на пальми,- нiби вiтер
гойдав їх. Пальми на Венерi? Проте Галя не встигла вiдповiсти на
це запитання,
її очi широко розплющилися вiд здивування, i вона застигла, вче-
пившись за гамак.
З-за густого оранжево-червоного листя небачених рослин з'яви-
лась голова якоїсь потвори. Наче величезний казковий дракон пла-
зував хащею, пiдводячи над верхiвками дерев свою вугласту хижу
голову. Круглi i застиглi тупi очi вдивлялися чи то в Галю, чи то
кудись ще повз неї. Гiгантськi вигнутi щелепи рухалися пiд цими
тьмяними очима, змикалися i розмикалися, мов широкi кривi шаблi.
Потвора пiдповзла до корабля, пiдминаючи дерева своїм блискучим
жовто-коричневим тiлом. I раптом - вона немов кинулася вбiк. Усе
зникло, тiльки великi червонолистi дерева гойдалися на екранi.
А може, нiчого i не зникало, може, це Галя сама опустила
втомлену голову, ховаючись вiд страшного видiння? Приснилось?
Адже зараз на екранi перископа немає зовсiм нiчого, навiть черво-
них дерев. Усе затягнуте фiолетовою напiвтемрявою, дивною i неп-
риродною, наче вiд штучного освiтлення. I на екранi, як i ранiше,
пробiгають темнi i свiтлi хвилi, розпливчастi смуги.
Чи бачила Галя справдi цю потвору, чи то тiльки примарилось
їй вiд збудження i втоми? Дiвчина пiдвела руку - i її вразило
незвичне вiдчуття ваги. Рука немовби налита свинцем, її прямо
тягло вниз. Ага, значить все приходить в норму, i насамперед ва-
га. Будемо знову звикати до неї! Цiкаво!
Вона слабко всмiхнулась, але зразу ж таки спiймала себе на
тому, що її голова весь час повертається до екрана перископа: а
чи не з'явиться раптом знову та потвора? Нi, екран порожнiй,
тiльки темнi i свiтлi смуги, як i ранiше, пробiгають по ньому. I
це теж дивно: що то за смуги?
У тишi Галя ясно почула далекий стогiн. Вона швидко сiла,
прислухалась. Хто це стогне? Та як же вона зразу не згадала, не
подумала про товаришiв? Може, кому-небудь з них погано?
В сутiнках вона розгледiла постатi Сокола i Ван Луна. Обидва
лежали в своїх гамаках. Сплять? I стогiн долинав звiдкись здаля,
а не звiдси. Отже...
Невже Микола Петрович? Ой, не може бути, не можна, щоб з Ми-
колою Петровичем трапилось щось лихе!
Дiвчина хутко розстебнула пряжки запобiжних ременiв, що прик-
рiплювали її до гамака, i зiскочила на пiдлогу. Як трудно вiдра-
зу звикати до ваги! Вона iз зусиллям, непевно, переступала з но-
ги на ногу: тiло, яке звикло за час довгої мiжпланетної подорожi
до невагомостi, до вражаючої легкостi рухiв, тепер було неслухня-
не, важке, незграбне. Але все це дрiбницi! Мерщiй, мерщiй до Ми-
коли Петровича!
Тут, у навiгаторськiй рубцi, було трохи свiтлiше. I Галя Риж-
ко з жахом побачила, що Микола Петрович лежить на боцi, перегнув-
шись через пульт керування. Руки його безвiльно звисли. I час од
часу Микола Петрович тихо стогнав.
Галя зблiдла. В неї затремтiли руки й ноги. Нещастя, яке не-
щастя!
- Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? - ледве
чутно сказала вона, обережно торкаючись плеча Риндiна.
Академiк тихо простогнав:
- Води... Дивно, але, почувши голос Миколи Петровича, Галя
миттю опанувала себе: адже ж треба було негайно дiяти, допо-
магати дорогому, надзвичайному, любимому Миколi Петровичу!
Дуже обережно, напружуючи всi сили, вона трохи пiдняла важко-
го, ослабленого Риндiна i посадила його в крiсло. Голова Миколи
Петровича безсило вiдкинулась на м'яку спинку. На високому чолi
закипiла кров, глибокий порiз перетинав його злiва направо. Галя
тривожно вдивлялася в блiде лице Риндiна. Але ось його очi трохи
розплющились. Непевний погляд спинився на дiвчинi. Губи поворуши-
лись.
- Води, Галю...- знов почула дiвчина.
Вона кинулась до центральної каюти, налила чашку води i при-
несла її Риндiну. Микола Петрович припав до чашки губами i
жадiбно осушив її. Тепер вiн дихав рiвнiше i не стогнав. З
радiстю Галя побачила, як Микола Петрович потроху оживає. Вiн
напружено дивився на неї i, здається, хотiв щось запитати. Але
говорити йому було ще важко. Проте Галя зрозумiла, що турбувало
Миколу Петровича, як тiльки вiн почав:
- А як...
- Нiбито все гаразд, Миколо Петровичу,- швидко вiдповiла
дiвчина.- Зараз я вам все розкажу. Всi живi i здоровi. Тiльки
мiцно сплять. Зараз, зараз, я за одну мить!
Вона знову побiгла до центральної каюти. Уже в дверях Галя
побачила, що Ван Лун вилiз з гамака i стоїть посеред каюти, роз-
минаючи руки.
- Товаришу Ван Лун,- вигукнула Галя.- З Миколою Петровичем
не гаразд. Його поранено. I вiн запитує, що з вами i Вадимом Сер-
гiйовичем.
- Зi мною все гаразд,- почула вона голос Сокола.- Ось тiльки
дуже ослаб, ледве рухаюсь.
- Гадаю, нема коли розмовляти,- перебив його Ван Лун.- Тре-
ба дiяти. Ходiмо до Миколи Петровича!
Через кiлька хвилин все з'ясувалося. Ще слабким, але вже
рiвним голосом Риндiн розповiв товаришам, що сталося з ним.
Академiк анi на мить не кидав свого поста бiля пульта керу-
вання кораблем. В один з моментiв, коли астроплан котився вниз,
ударяючись об дерева i ламаючи їх, Риндiна викинуло з крiсла i
жбурнуло на пульт, на важелi. Вдарившись об пульт, Микола Петро-
вич поранив голову. Кров залила обличчя, але про це думати було
нiколи. Навпомацки Риндiн вимкнув головний рубильник електросис-
теми, щоб випадкове замикання, випадкове натиснення на важiль чи
кнопку пульта не наробило лиха. Астроплан в цей час жорстоко ки-
дало з боку на бiк. Потiм, вiдчувши, що корабель перестав котити-
ся i спинився, що вiн лежить нерухомо, Риндiн хотiв пiдвестися,
стати на рiвнi ноги. Але не змiг. Його охопило нездоланне
зацiпенiння. Здається, потiм вiн знепритомнiв, вiн не пам'ятає.
