рами, усипаними крупною лускою. Прямо з стовбурiв цикадей пишни-
ми розкидистими волоттями в усi боки розходилося довге пiрчасте
червоне листя, переплiтаючись з сусiднiм, ледве вiдшукуючи собi
серед нього хоч скiлькинебудь вiльне мiсце. Через якийсь час
звиклий погляд мандрiвникiв вже почав розрiзняти цикадеї вiд їх
сусiдiв - доiсторичних бенетитiв, проте з листям iнодi пiрчастим,
як у самих цикадей, iнодi прямим i рiвним.
Ще нижче, пiд широкими пiрчастими волоттями цикадей, у густо-
му вологому присмерку розросталися хащi оранжевої папоротi най-
рiзноманiтнiших форм. Це був нижнiй поверх рослинностi Венери:
пiд широким узорчатим листям папоротi не росло вже нiчого, бо во-
но вiдкидало на грунт глибоку темну тiнь, не пропускаючи, здава-
лося, анi найменших залишкiв розсiяного сонячного свiтла, яке ли-
лося з хмарного неба.
Проте й тут, у глибокому присмерку, кипiло буйне i жорстоке
життя. Мiрiади рiзних комах метушилися, кидалися одна на одну,
пожирали одна одну. Галя Рижко з задоволенням подивилася на мiцнi
гумовi чоботи свого скафандра, вкритi густою металевою сiткою, на
щiльнi непроникливi рукавички, на весь надiйний скафандр. Так,
без нього тут не можна було б i кроку ступити! Тiльки вiн захи-
щав людину вiд бридких, як на її погляд, ненажерливих комах, що
ними були переповненi й чагарник, i листя дерев, i всi звивини i
заглиблення грунту, i навiть саме повiтря. Навiть увi снi Галi не
доводилося бачити щось схоже з цим перенаселеним царством комах.
Але ось нетрi, якими пробиралися мандрiвники, стали зовсiм
непролазнi. Ван Лун дедалi частiше вживав своєрiдний електронiж,
який вiн передбачливо взяв з собою в похiд. Це був держак з плас-
тмаси, який рогдвоювався на кiнцi. I там була натягнута груба
дротина, крiзь яку Ван Лун, натискуючи пальцем на кнопку, пропус-
кав електричний струм. Дротина розжарювалась вмить до бiлого i,
немов найгострiший нiж, розрiзала те, до чого доторкувалась,
навiть цiлi стовбури тонких дерев. Ван Лун наче пiдсiкав тим
електроножем повiтряне корiння дерев, що переплiталося мiж собою,
прокладаючи вузеньку стежку, якою слiдом за ним пробиралися Сокiл
i Галя Рижко.
- Так ми далеко не пiдемо, якщо кожен крок доводиться брати
з бою,- поскаржилася, нарештi, дiвчина.
Ван Лун обернувся до неї:
- Незабаром, гадаю, кiнець цьому скрабу. Нiчого!
- Якому скрабу? Що це означає?
- Пробачте, забув, що ви не знаєте цього. Поясню. Такi неп-
рохiднi хащi бачив колись в Австралiї,- охоче розповiв Ван Лун.-
Щоправда, рослини там iншi, однак iти так само важко. Дуже дикi
хащi, густий чагарник. Називається в Австралiї - скраб. Новаковi
самому ходити до скрабу не можна. Обов'язково заблукає.
Голос Ван Луна лунав цiлком природно - i навiть трудно було
уявити собi, що, цей знайомий до найменшої iнтонацiї голос спо-
чатку мiнiатюрна радiоустановка скафандра перетворювала на елек-
тромагнiтнi коливання, а потiм його приймала така сама установка
в скафандрi Галi. Здавалося, що вiн долинає прямо вiд Ван Луна,
наче й не було на ньому нiякого непроникливого шолома.
- А незабаром кiнець, тому що кiнчає- ться схил. Далi,
пам'ятаю, кам'янисте плато. Бачив, коли ходив з Миколою Петрови-
чем,- закiнчив Ван Лун свiй незвично довгий монолог.
Справдi, зарослi порiдшали, щойно закiнчився положистий схил,
яким пiдiймалися мандрiвники. Вони вийшли на скелястий майданчик
i полегшено зiтхнули.
Не далi нiж у кiлометрi вiд них лiворуч починався знову гус-
тий лiс - мабуть, ще бiльш непрохiдний порiвняно з зарослями, якi
вони тiльки-но пройшли. Цей лiс тягнувся суцiльною оранжево-чер-
воною смугою вiд одного краю обрiю до другого. Праворуч iшло вниз
мiжгiр'я, а за ним - знову лiс, такий самий могутнiй, такий са-
мий первiсний. Чи ж не вкрита лiсами i вся поверхня Венери?..
Зарослi звiдси, вiд кам'янистого майданчика, спускалися схи-
лом униз, до дна мiжгiр'я, де лежав мiжпланетний корабель. Тепер
згори можна було переконатися, що мiжгiр'я дiйсно являло собою
рiчище рiчки, яка зникла. З одного боку воно круто вигиналося,
наче обходячи мiцну перепону з гiгантських скель. Зате з другого
боку, куди був скерований гострий нiс мiжпланетного корабля,
мiжгiр'я розширювалося i вже не робило поворотiв. Зi схилiв
мiжгiр'я над астропланом нависали великi скелi, що висовували
свої поламанi верхiвки з червоного моря густих зарослей, якi ото-
чували їх. I що нижче спускалися схили мiжгiр'я, то менше залиша-
лося на них дерев. Унизу цикадеї створювали тiльки окремi неве-
личкi групи: дно мiжгiря, вогке й темне, вкривала сама густа па-
пороть. Астроплан, мабуть, упав на один iз схилiв i вже потiм
скотився вниз, ламаючи на своєму шляху дерева. Слiди цього було
виразно видно: поламанi пальми, кiлька розщеплених кипарисiв - i
маса розчавленої папоротi, яка тiльки тепер починала знов
пiдiймати вгору своє оранжеве узорчате, освiжене зливою листя.
Мiжпланетний корабель лежав затиснутий двома скелями на само-
му днi мiжгiр'я. Двi масивнi скелi височiли там, нахиленi пiд ку-
том одна до одної,- i астроплан наче навмисно втиснувся мiж ними
своєю кормовою частиною. На його корпусi, що потьмянiв вiд наг-
рiвання в атмосферi Венери, були ясно помiтнi блискучi подряпини
- слiди ударiв пiд час падiння.
- Так, здорово застряли,- сказав Вадим Сокiл, засмучено по-
хитуючи головою.- I трудно навiть уявити собi, як нам доведеться
вибиратися...
Ван Лун промовчав, не зводячи погляду з астроплана, який зда-
вався звiдси, з висоти бiля кiлометра, зовсiм iграшковим. Звичай-
но, становище було незавидне.
- Важкувато буде,- вiв далi Вадим Сокiл.- Єдиний, на мою
думку, вихiд - це висадити в повiтря скелi... не одразу, звiсно,
а частинами. Проте i тодi невiдомо, що робити далi. Мiжгiр'я гли-
боко завалене камiнням, наше колiсне шасi не допоможе... От зада-
ча!
Вiн машинально зробив такий жест, наче хотiв за звичкою ску-
йовдити своє кучеряве волосся,- i вiдсмикнув руку, натрапивши на
товсте скло цилiндричного шолома.
I раптом Галя Рижко радiсно вигукнула:
- Товаришi! Що я вам скажу! Обидва її супутники запитливо
глянули на неї: що вона ще вигадала, ця експансивна дiвчина?
Але Галя вже вела далi:
- Можна iнакше, не висаджувати скелi! I взагалi, навiть без
утруднень стартувати звiдси!
- Новий винахiд, Галиночко? Що ж, послухаємо,- недовiрливо
озвався Сокiл.
- I нiякий не винахiд,- палко заперечила ображена його не-
довiр'ям дiвчина.- Погляньте самi: куди скеровано нiс астроплана?
I в якому вiн станi?
Два прозорi шоломи повернулися в бiк астроплана. Нижня части-
на його корми лежала мiж скелями. Нiс мiжпланетного корабля стир-
чав угору... Ну, так що ж з того? Що надумала Галя Рижко?
Але дiвчина не чекала вiдповiдi на свої палкi запитання. Во-
на вже говорила далi - пристрастно й переконливо:
- Хiба це не нагадує вам трамплiн? Ну от, звичайний
трамплiн, якi бувають у гiмнастичних залах. Скiльки разiв я стри-
бала з нього! Та ви просто не хочете помiркувати, слово честi! А
це так легко уявити собi. Адже ж астроплан всiм своїм корпусом
скерований пiд кутом угору, вздовж мiжгiр'я. I нiчого бiльше не
треба. Якщо Микола Петрович дасть iз ракетних двигунiв вибухи
потрiбної сили, пiдряд кiлька вибухiв,- тодi наш корабель поле-
тить уперед i вгору. Адже скель прямо перед ним немає, так? А по
дотичнiй лiнiї, скерованiй туди, куди дивиться нiс астроплана,
вiн вилетить угору, i схили мiжгiр'я йому не завадять. По до-
тичнiй, все одно немов по естакадi!
Бачачи серйознi погляди товаришiв, бачачи їх роздум, Галя
знiяковiла, її збудження раптом згасло: що, як все, що вона за-
раз наговорила,- дурницi? А коли це неможливо?..
Ван Лун i Сокiл ще раз подивилися на астроплан, потiм переве-
ли погляд на схили вздовж мiжгiр'я, наче перевiряючи можливий
полiт астроплана по дотичнiй.
- Та скажiть уже нарештi, що ви про це думаєте,- жалiсно
промовила розгублена Галя.
Ван Лун поклав їй руку на плече:
- Думаю, дiвчино, у вас добра голова. Не знаю, як буде з пе-
ревантаженням. Втiм, думка вiрна. Визнаю: радiю, що ви опинилися
в нашому кораблi.
- Так, Галиночко, це цiкава думка,- жваво озвався i Вадим
Сокiл.- Звичайно, потрiбнi будуть ще складнi розрахунки вiдносно
перевантаження: адже початковий поштовх мусить бути дуже сильним.
Але в основi iдея правильна.
От тепер Галя Рижко по-справжньому розгубилася. Вона вiдчула,
як рум'янець заливає все її обличчя. А шолом як на зло такий про-
зорий, зразу видасть її збентеження!..
Проте коли хто з товаришiв i помiтив щось, все одно нiчого не
сказав з цього приводу.
- Ходiмо далi,- коротко запропонував Ван Лун.
- Звичайно,- в один голос вiдгукнулися Сокiл i Галя.
Одне за одним вони вирушили до лiсу мiж вогкими ще вiд учо-
рашньої зливи скелями. Кам'янисте плато майже одразу поступилося
мiсцем долинi, вкритiй низькою папороттю. Галя здивовано вiдзна-
чила про себе: як раптово, протягом всього кiлькох сотень метрiв
змiнюється характер грунту на Венерi, та й рослиннiсть також!
Щойно був сухий кам'янистий грунт,- i ось уже її гумовi чоботи
ступають по соковитому оранжевому листi густої папоротi i навiть
час од часу загрузають у товстому шарi вiдмерлих рослин, який ус-
тилав вогкий i м'який грунт.
- Хотiв би показати вам, як рухається рiчка з комах,- промо-
вив засмучено Ван Лун.- Але тепер нiде такого немає.
- Нiчого, Ван, немає живої рiчки, зате комах узагалi досить
i тут,- вiдiзвався Сокiл.
Мабуть, навiть за умов Венери живий потiк комах, який бачили
пiд час першої вилазки Риндiн i Ван Лун, був не частим явищем.
Можливо, комахи переселялися перед зливою? Хто знає: нашi ман-
дрiвники лише починали своє ознайомлення з природою невiдомої
планети. Проте Сокiл не помилявся: комах було досить усюди - i
навiть значно бiльше нiж досить. Вони повзали, бiгали i лiтали
цiлими хмарами. I часом їх дзижчання, свистiння, скрекiт i безлiч
iнших пронизливих звукiв, якi давало своєрiдне населення Венери,
буквально оглушали.
Попереду, як i ранiше, швидкою i розмiреною ходою iшов Ван
Лун. I так само, як i ранiше, вiн тримав напоготовi автоматичну
гвинтiвку i уважно оглядався на всi боки. Ван Лун вибирав шлях
мiж рiдким чагарником, iнодi вiдламував гiлки i складав їх хрес-
том. Галя розумiла, що вiн робить це для того, щоб легше було
знайти шлях назад. Вона почула голос Ван Луна, який звертався до
Сокола:
- Не знаю, чому не зустрiчається нiяких iнших тварин юрсько-
го перiоду? Що скажете, друже? Якщо палеонтологи на Землi мали
рацiю... не кажучи вже про вас самого, мiж iншим,- тодi нам дав-
но вже час зустрiти ваших страховищ. Iгуанодонiв i мегалозаврiв,
наприклад. Втiм, їх немає. Лише комахи, павуки, клiщi. Не можна
зрозумiти чому.
Дивно: в його тонi Галя Рижко не помiчала звичайних iронiчних
ноток. Та й Сокiл вiдповiдав йому так само серйозно:
- Рiшуче нiчого не можу сказати, Ван. Я подумав ось про що.
Можливо, великi тварини на Венерi не люблять денного свiтла, як
отi хижi комахи, про яких ви розповiдали, i з'являються тiльки
вночi? Проте - навряд чи це так... Як ви гадаєте, Ван?
Вiдповiдi вiн не почув, бо Ван Лун раптом спинився i пiдвiв
гвинтiвку. Вiн прислухався, як i решта.
Десь далеко пролунав низький дивний гул. Вiн нагадував гул
лiтака - такий самий розмiрений, рiвний, на дуже низьких нотах.
Цей гул ставав дедалi гучнiший,- i потiм так само поступово по-
чав стихати. Ось вiн майже завмер - i зник зовсiм. Трудно було
позбутися враження, нiби десь поблизу пролетiв великий багатомо-
торний лiтак. Ван Лун запитально поглянув на супутникiв :
