Венери, як можна було з'ясувати за час першого походу, майже та-
ка сама, яка була на Землi в цей геологiчний перiод, якщо не зва-
жити на її фантастичний колiр. Що ж до фауни, до тваринного свiту
- тут справа дещо iнакша. Земна палеонтологiя не має даних про
такий неймовiрний розвиток свiту комах пiд час юрського перiоду
на Землi. Хоча, з iншого боку, вiдсутнiсть даних ще нiколи не
правила за доказ того, що такого явища взагалi не могло бути.
Данi могли й не зберегтися протягом мiльйонiв рокiв.
- Так чи iнакше,- мiркував Риндiн уголос,- тут, на Венерi,
комах аж надто багато. Чи можна припустити, що надмiр вуглекисло-
ти в атмосферi планет вiдбивається i на розвитковi тваринного
свiту? Безумовно, можна. Тварини дихають тим повiтрям. Отож, їх
органiзми, пристосовуючись до нього протягом тисячолiть, мусили в
якiйсь мiрi видозмiнитися. I як наслiдок цього вони набули форм,
вiдмiнних вiд земних. Хiба не є доказом цього вигляд того нiчно-
го дракона, який заглядав в iлюмiнатор астроплана? Здається, вiн
був дикий, аж безглуздо потворний з земної точки зору. I це ж
тiльки один якийсь вид з багатьох i багатьох, якi живуть на Ве-
нерi,- iнакше-бо й не може бути...
Втiм, що це? Невже природа Венери вирiшила познайомити його
ще з одним зразком своєї химерної, божевiльної фауни?.. Академiк
Риндiн мимоволi одсахнувся вiд iлюмiнатора.
Розсуваючи гiлля дерев, безжалiсно ламаючи на своєму шляху
оранжеву папороть i низенькi пальми, схилом мiжгiр'я посувалася
величезна дивовижна тварина. Передня
її половина, коричнева i глянсувата, нагадувала величезного рака.
Довгi тонкi вуса-щупальцi неспокiйно звивалися в повiтрi. Блис-
кучi чорнi очi озиралися на всi боки. Вони сидiли у заглибленнях
твердого панцира, який вкривав голову i всю передню частину тулу-
ба тварини. Панцерник з головою рака - ось на що була схожа ця
дивна iстота!
Широкi переднi лапи, наче потворнi гребiнцi, намагалися про-
чесати чагарник, вони вивертались кожна в свiй бiк, глибоко бо-
рознячи грунт i вириваючи з нього рослини. Заднi лапи були знач-
но меншими, їх було ледве видно пiд довгастим грубезним тулубом.
Потвора рушила прямо вниз, до астроплана.
Схопившись руками за краї стола, Риндiн напружено стежив за
рухами тварини. Вона була вдвоє бiльшою, нiж найбiльший слон.
- Метрiв дванадцять завдовжки,- вiдзначив Риндiн машинально.
Потвора пiдповзла. Вона безумовно шукала чогось, її довгi ву-
са-щупальцi не припиняли хитких рухiв i крутилися в повiтрi, не-
мов тонкi гнучкi гадюки. Торкнувшись чогось, вони зразу ж таки
вiдсувалися вiд речi - i знову звивалися, шукаючи. Ось одне з щу-
пальцiв торкнулося корпусу астроплана - i вiдсахнулося. Тварина
одразу змiнила напрям, метнулася вправо. Ще секунда - i вона
зникла з поля зору, яке вiдкривалося в iлюмiнаторi.
Риндiн перебiг до пульта керування i ввiмкнув екран периско-
па. I тiльки вiн устиг зробити це, як мiцний поштовх жбурнув йо-
го вбiк. Корабель здригнувся, рiзко похитнувся пiд тим важким
ударом, вiд якого загула металева оболонка. Потiм удари пiшли вже
один за одним. I пiсля кожного такого удару нiс астроплана опус-
кався нижче й нижче.
Вiдкинутий вбiк Риндiн бачив на екранi перископа, як роздра-
тована чимсь тварина била лапами по хвостовiй частинi корабля. Що
робити? Потвора може пошкодити кормове оперення, зiгнути або
навiть i зламати стабiлiзатори...
Риндiн заспокоювався. Ледве утримуючись на ногах, хапаючись
за шкiрянi петлi в стiнi навiгаторської рубки, вiн знову добрав-
ся до пульта керування. Кiлька швидких рухiв, поворотiв
рукояток... Увiмкнено електросiтку, подано маленькi заряди
атомiту до бокових ракет. Ще мить - i два вибухи один за одним
стрясли корабель. I зразу стало тихо.
Риндiн пильно подивився на екран.
Потвора була вже далеко вiд астроплана. Перелякана, мабуть,
вибухами, вона квапливо пiдiймалася схилом, намагаючись утекти
подалi вiд металевої сигари, яка викидала з себе вогонь. Одна iз
заднiх лап тварини безпорадно волочилася по грунту, правий бiк її
глянсуватого коричневого тулуба почорнiв. Полум'я i розпеченi га-
зи, якi вихопилися з сопел астроплана, обпалили тварину i порани-
ли її. Ще кiлька секунд - i потворна тварина зникла в заростях
папоротей i пальм. Тiльки поламанi молодi дерева вказували нап-
рям, в якому вона втекла.
Микола Петрович полегшено зiтхнув. Вiн оглядiвся: чи не пош-
кодили важкi удари чогось у каютi? Тiльки тепер Риндiн помiтив,
що мiжпланетний корабель змiнив своє положення. Ранiше його нiс
стирчав угору, а корма була опущена. Тепер стало навпаки: корма
трохи пiднялася, а нiс опустився. Пiдлога каюти була нахилена
вперед, i ходити по нiй стало труднiше. Удари, яких завдавала ас-
троплану роздратована чимсь потвора, були причиною цiєї змiни.
- Так,- пробурмотiв Риндiн.- Здивуються ж товаришi, коли по-
вернуться на корабель... але надто мало приємного зможу я роз-
повiсти їм, надто мало...
I раптом вiн спинився. Адже ж цими двома вибухами вiн викли-
кав товаришiв назад! Два вибухи один за одним - сигнал небезпеки,
так вони умовилися перед вилазкою. А що, коли його молодi друзi,
поспiшаючи назад, зiткнуться по дорозi до астроплана з розлютова-
ним страховищем? Звичайно, з ними Ван Лун, вiн зможе захистити
товаришiв. Та й ця дiвчина, Галя, також, здається, не дасть себе
скривдити. Крiм того, слiд звикати до зустрiчей з досить непри-
вабливими мешканцями Венери... Що ж, поки мандрiвники повер-
нуться, вiн встигне перевiрити, чи не пошкодила тварина механiзм
астроплана.
Проте Риндiн не встиг нiчого перевiрити. Вiн почув, як вiдчи-
няються шлюзовi люки.
Незабаром широко розчинилися внутрiшнi дверi, i до каюти
ввiйшли розвiдники.
Але чому їх тiльки двоє? А де ж Галя Рижко? Ван Лун щось
швидко говорив - це було видно крiзь прозорий шолом.
- Та не кажiть поки що нiчого, Ван,- спинив його Риндiн.- Ви
знову забули, що я все одно нiчого не почую, поки ви не знiмете
шолом. Ви чуєте мене добре, чи не так? Ну звичайно, адже в вашо-
му шоломi є зовнiшнiй мiкрофон. А у мене зовнiшнього репродукто-
ра на ньому, як ви знаєте, немає. Отже, не трудiться, послухайте
краще мене. Нiчого страшного не сталося. На астроплан накинулася
якась потвора. Нi, не така, як ми бачили ранiше, а iншого виду,
проте аж нiяк не привабливiшого. Через те, що тварина намагалася
пошкодити корабель, менi довелося вжити своїх заходiв, зробити
два вибухи, щоб одiгнати її. Але я не врахував, що тими ж таки
вибухами я викличу вас. Менi й на думку цього не спало. А де ж
Галя? Чому вона лишилася зовнi?
Ван Лун i Сокiл перезирнулися. А тодi Ван Лун щось сказав.
Сокiл кивнув головою i почав знiмати шолом. Мiж тим Ван Лун, не
гаючи нi хвилини, повернувся i вийшов з каюти, старанно зачинив-
ши за собою дверi.
- Та що ж трапилося? - вже стурбовано спитав знову Риндiн.-
Де Галя? Вадимо, в чому рiч? I куди пiшов Ван Лун?
Сокiл зняв, нарештi, шолом. Його кучеряве волосся було ску-
йовджене i мокре. Вiн протер окуляри, дещо розгублено кашлянув i
нервово пригладив чуба.
- Досить приготувань, Вадимо! Що сталося? - наполегливо зажа-
дав пояснень Риндiн.
- Миколо Петровичу, ми дуже поспiшали, почувши ваш виклик.
Звiсно, ми найменшого уявлення не мали, що тут трапилося, думали,
що ви в небезпецi.- Очевидно, Соколу було трудно сказати найго-
ловнiше, вiн м'явся i надто докладно пояснював.- Бiгли дуже швид-
ко. Там, знаєте, скелi, велике камiння, i корiння переплелося,
чiпляється за ноги... i де-не-де слизько бувало вiд тi-
єї зливи...
- Та не тягнiть, Вадиме! Говорiть коротко й ясно!
- Схил був дуже крутий, Миколо Петровичу. Галя бiгла слiдом
за Ван Луном, передо мною. I зненацька вона впала,- мабуть,
спiткнулася. Саме на цьому крутому мiсцi. I покотилася прямо
вниз, до астроплана. Я бачив, як вона впала i покотилася... а ко-
ли ми з Ван Луном збiгли вниз, то її вже там не було... Ми
вирiшили спочатку довiдатися, що трапилося з вами, чи не пот-
рiбна вам негайна допомога... адже ми чули вашi тривожнi сигнали,
Миколо Петровичу, ми не знали, що цi вибухи сталися з iншої при-
чини! А зараз Ван Лун пiшов шукати Галю. Вiн знайде її, Миколо
Петровичу, ви не турбуйтеся, все буде гаразд! Просто, ми надто
поспiшали сюди. Можливо, Галя, впавши, трохи забилася i знепри-
томнiла... i я сам тепер хочу пiти допомогти Ван Луну розшукува-
ти її. Ми так з ним i домовилися, що я розповiм вам i пiду.
Микола Петрович не став бiльше затримувати Сокола. Та й про
що ще можна було запитувати? Вадим помiтно хвилювався й сам.
Надiваючи знову шолом, вiн нервував, робив невiрнi рухи...
здається, геолог був стурбований за Галю не тiльки як за товари-
ша... Риндiн спiвчутливо похитав головою: молодiсть, що вдiєш!..
Вадим Сокiл поквапливо вийшов. Микола Петрович, лишившись
наодинцi, спробував розiбратися в тому, що трапилося. Певна рiч,
треба було поспiшати. Якщо дiвчина пiд час падiння пошкодила шо-
лом, якщо в органiчному склi утворився отвiр, щiлина або
трiщина,- це могло закiнчитися погано. Галi доведеться дихати
повiтрям Венери, перенасиченим вуглекислотою... адже кисень з шо-
лома виходитиме назовнi... i через п'ятнадцять-двадцять хвилин -
асфiксiя!
Риндiн важко сiв у крiсло. Вiн вiдчув досадну кволiсть.
Скiльки неприємностей за такий короткий час! Кожна година перебу-
вання на Венерi приносила новi й новi ускладнення,- починаючи з
самого спуску на
її поверхню. Треба берегтися на кожному кроцi, життя на чужiй
планетi сповнене несподiваних небезпек, якi не можна передбачити.
Вадим Сокiл, тiльки вийшовши з корабля, за його екрануючi ме-
талевi стiнки, почув голос Ван Луна, що повторював:
- Галю! Де ви? Вiдгукнiться! Галю!..
Але все навколо мовчало. Було чути лише, як шелестiло черво-
не листя на деревах та дзижчали, посвистували i стрекотiли мiрiа-
ди комах. Чому мовчить Галя Рижко?
- Галю! Вiдгукнiться! - лунав у шоломi Сокола голос Ван Лу-
на. Здавалося, вiн долинав злiва. Вадим ступив кiлька крокiв у
цьому напрямi - i зразу ж таки збагнув: та не можна ж орiєнтува-
тися в такий спосiб! Адже ж вiн чує голос Ван Луна з репродукто-
ра гучномовного телефону. Куди б вiн не повернув, голос буде чут-
ний так само добре. Тому Сокiл гукнув:
- Ван, я вийшов! Де знайти вас?
- Не мене, Галю треба шукати,- пролунала вiдповiдь.- Мене не
треба знаходити, я тут.
Справдi, з-за великої папоротi з'явилася висока постать Ван
Луна.
- Не знайшли ще? - коротко спитав Сокiл.
- Нi,- похмуро вiдповiв Ван Лун.- Будемо шукати всюди. Тепер
удвох. Вважаю, вже знаю мiсце, де вона впала.
- Яким чином?
- Поламана папороть,- усе так само коротко пояснив Ван Лун.-
Iдiть, побачите самi.
Це мiсце було всього за кiлька десяткiв крокiв. Поламане i
зiм'яте листя папоротi стверджувало припущення Ван Луна: Галя ко-
тилася вниз схилом мiжгiр'я, потiм звалившись з плескатої скелi,
важко впала на папороть. Густе листя пом'якшило удар. Проте де ж
вона? Чому її нiде не видно?
- Якщо вона впала тут, забилася, знепритомнiла, тодi, гадаю,
лишалася б лежати,- мiркував уголос Ван Лун.- Але її тут немає...
Значить, вважаю, вона не забилася, не знепритомнiла. Вона пiдве-
лася i кудись пiшла. Куди? Чому не до астроплана? Чому в iнший
бiк?
Вiн уважно оглядав поламанi i прим'ятi рослини, якi красно-
мовно розповiдали досвiдченому мисливцевi про те, що вiдбувалося
тут.
- Галя пiшла сюди!
Ван Лун рушив уздовж схилу, пильно вдивляючись у найменшi
слiди i не обминаючи жодного сантиметра без вивчення.
- Тут Галя вiдступала спиною вперед... бачите, слiди? Вони
наче оберненi до нас. Втiм, слiди носкiв глибше вдавленi. Вiдбит-
