лася лiворуч, до густих заростей цикадей.
- Ой! - скрикнула вона, знову втративши рiвновагу. Здавало-
ся, перед нею i пiд нею вiдкрилася безодня, грунт зник з-пiд нiг,
вона послизнулася. Дiвчина вдарилася спиною об камiння i по-
летiла вниз, у темряву. Щось трiснуло в неї за спиною, наче
обiрвалося. Що саме, Галя не знала, та й думати про це було нiко-
ли. Вона летiла вниз дедалi швидше й швидше. Свiтле небо, густа
оранжево-червона рослиннiсть, жовтi скелi - все лишилося позаду,
нагорi. Галя стрiмливо падала вниз i вниз, судорожне стискаючи
гвинтiвку.
М'який удар спинив її падiння. Похиле дно безоднi було вкри-
те товстим шаром пухкого грунту - дiвчина майже загрузла в ньому,
потiм прокотилася кiлька метрiв i зупинилася. Галя навiть не
вiдчула болю, лише скрикнула вiд несподiваного поштовху: вона
впала начебто на м'який похилий матрац з пухкого грунту. Тепер
вона лежала на цьому грунтi, не знаючи, де вона i куди попала.
Непроникна темрява оточувала її. Тiльки далеко вгорi вид-
нiвся маленький свiтлий отвiр: очевидно, звiдти вона i звалилася
вниз. Так. А що ж робити далi?.. Галя обережно пiдвелася трохи й
сiла. Гвинтiвка з нею, ось вона. Шолом... чи не пошкоджено його?
Нi, немовби все гаразд. Слово честi, пощастило! Природна жит-
тєрадiснiсть дiвчини взяла верх над побоюваннями. Галя, всмiхаю-
чись, подумала: "Мабуть, я починаю вже звикати до того, щоб пада-
ти i не розбиватися. Це ж тiльки сказати комусь: два рази за
кiлька хвилин зiрватися вниз, пролетiти, перекидаючись, добрий
десяток метрiв - i щоб усе було гаразд! Ну й Галинка, ну й щас-
тить тобi! Буде що записати до щоденника... коли виберуся звiдси
i повернуся до товаришiв, звичайно. А от як звiдси вибратися - це
завдання. До печери я попала, чи що?"
Вона пiдвелася на ноги, обмацала стiни навколо себе. Вони
оточували її з трьох бокiв. Знову нахилилася i спробувала, який
пiд нею грунт. Пухка, трохи волога земля, кiлька камiнцiв. Певна
рiч, печера! От тiльки надто темно. Може, ввiмкнути нагрудний
прожектор? Втiм, заждемо. Чомусь стало трохи свiтлiше, мов темря-
ва стає не такою вже непроникливою. Можливо, це очi звикиють до
мороку? Хтозна, але вона й справдi бачить значно краще, чимало
розрiзняє навколо себе. Дивна рiч!
Вражена Галя оглянулася. Справдi, чому вона тепер бачить так,
як це буває в сутiнках? Що сталося? Звiдки взялося це блакитнува-
те освiтлення, дивне примарне сяйво, що наповнює печеру?
Нерiвнi землянi стiни пiдносилися круто вгору з трьох сторiн.
На похилому грунтi перед нею - уламки гiлок, опале листя: все це,
мабуть, звалилося згори, можливо, разом з нею самою. А прямо пе-
ред Галею - широкий прохiд у землi, схожий на круглий тунель, що
веде кудись у надра Венери. Блакитнувате сяйво розливалося вiд
стiн тунелю. Здавалося, що це сяйво ллється вiд камiнцiв,
де-не-де повкраплюваних у стiни i грунт. Вони мерехтiли, мов
свiтляки. Якесь казкове, незрозумiле освiтлення...
Галя Рижко ще раз подивилася вгору. Не можна було й думати
про те, щоб повернутися на поверхню Венери тим шляхом, яким вона
попала сюди! Крутi стiни сходилися вгорi; колодязь, в який вона
впала, розширювався донизу. Значить, лишається тiльки одне - iти
уздовж тунелю, куди б вiн не привiв.
Обережно, легко ступаючи, дiвчина рушила вперед. Прожектора
вона не вмикала - в цьому не було потреби: чи то її очi цiлком
освоїлися з тьмяним освiтленням пiдземелля, чи то загадкове бла-
китнувате сяйво ще бiльше посилилося, але бачила Галя перед со-
бою досить добре.
Тунель iшов майже прямо, без помiтних поворотiв. Вiн лишався
все такий же широкий, як i ранiше, спочатку; тiльки в окремих
мiсцях його стiни сходилися трохи ближче, проте i в таких мiсцях
ширини вистачало б на те, щоб тунелем мiг проїхати маленький лег-
ковий автомобiль.
- Хто викопав його, цей тунель? - мiркувала Галя Рижко.-
Адже ж не мiг такий широкий пiдземний хiд виникнути сам по собi.
I грунт тут пухкий, легко осипається. А може, я йду норою чи
пiдземним ходом якоїсь величезної тварини. Ох, чи не попаду я так
прямо до її барлога!..
На якусь мить вона навiть зупинилася, стискаючи гвинтiвку.
Втiм - iншого шляху не було, лишалося тiльки йти вперед i вперед.
I гаяти час також не можна: заряд оксилiту в резервуарах на спинi
скафандра повiльно, але невблаганно зменшувався.
Тунель повернув убiк - i тут-таки, за поворотом, роздвоївся.
Одне його колiно йшло праворуч i вниз, друге - лiворуч i помiтно
угору. Куди йти? Галя розмiрковувала недовго, їй треба було виби-
ратися на поверхню, вивчення надр Венери зараз аж нiяк не цiкави-
ло її. Значить - треба лiворуч i вгору!
Тепер тунель значно частiше повертав убiк. I кожного разу вiн
обходив твердi скелястi перепони, вiдступав вiд кам'янистих порiд
i заглиблювався в пухкий грунт. Проте ширина його лишалася нез-
мiнною; i таким самим незмiнним було блакитнувате сяйво, що на-
повнювало його. I Галя вже остаточно зрозумiла: так, це справдi
свiтилися невеличкi камiнцi, часто вкрапленi в стiни, склепiння i
грунт пiдземелля.
Не спиняючись, дiвчина вийняла з пухкої, крихкої стiни кiлька
таких камiнцiв i зацiкавлено оглянула їх. Нiчого особливого, хiба
що свiтяться яскравiше, нiж звичайна гнилушка. Гаразд, потiм роз-
дивимося, покажемо Вадимовi Сергiйовичу, Миколi Петровичу... як-
що пощастить вибратися з цього пiдземного ходу, звичайно! Галя
поклала камiнцi в похiдну сумку, яка висiла в неї при боцi. I
зразу ж таки її обпекла тривожна думка: чому вона не вiдчуває ва-
ги переносного радiопередавача, який був прикрiплений ремiнцями
за спиною? Похололою рукою Галя спробувала намацати його ззаду.
Передавача не було.
Тiльки тепер Галя по-справжньому злякалася, по-справжньому
вiдчула небезпеку свого становища. Адже ж без передавача вона не
зможе зв'язатися з товаришами, покликати їх на допомогу. I друга
думка, ще досаднiша: чому вона зразу ж таки, впавши у це провал-
ля, не скористалася з передавача? Так просто було: покликати на
допомогу, розповiсти про те, що трапилося... Ван Лун, напевно,
вiдразу ж таки знайшов би провалля, спустив униз мотузку чи щось
ще, можна було б вибратися нагору... i нiкуди не треба було йти з
провалля, треба було сидiти там, викликати допомогу по радiо! А
вона вирушила в непотрiбну мандрiвку, невiдомо куди, невiдомо
навiщо... I тепер Галя десь пiд поверхнею Венери, товаришi, ма-
буть, шукають її там, нагорi, а передавач лежить у проваллi, i
вона нiчого не може сповiстити про себе... Яка дурниця, яка нео-
бачнiсть!
Ну що ж, ще не пiзно. Треба якнайшвидше повертатися назад, до
передавача. Вiн лежить у проваллi, вiн зiрвався пiд час падiння.
Ясно, вона не могла загубити його в тунелi, вона вiдчула б, як
передавач падає. Вiн там, там, у тому мiсцi, звiдки почалася її
мандрiвка тунелем! Назад, Галинко, мерщiй! Дорогу вона пам'ятає,
тунель роздвоювався тiльки один раз, заблукати не можна, це ж бо
зовсiм не лабiринт якийсь.
Але цiєї митi тишу, яка досi панувала в тунелi, порушили да-
лекi загрозливi звуки. Вони долинали звiдти, звiдки прийшла Галя
Рижко. Дiвчина тривожно прислухалася. Так, сумнiвiв бути не мог-
ло! Вона чула люте сопiння потвори, вiд якої тiкала там, на по-
верхнi. Цi звуки долинали поки що здаля, але з кожною хвилиною
ставали гучнiшими. Тварина наближалася сюди! Шлях до радiопереда-
вача був вiдрiзаний! I залишатися тут також не можна, в тунелi
немає де сховатися. Треба тiкати. Куди? Чи не все одно? Головне -
уникнути зустрiчi з потворою!
Галя кинулася бiгти вздовж тунелю. Вона спотикалася об
камiння i корiння, що виступало з грунту, кiлька разiв майже па-
дала. Проте дiвчина бiгла далi й далi, на мить зупиняючись тiльки
для того, щоб прислухатися, чи не доганяє її потвора з лапа-
ми-гребiнцями.
I щоразу вона чула тi ж самi звуки - тепер вони не наближали-
ся, хоча й не вiддалялися. Вiдстань мiж нею i твариною не змiню-
валася. Потвора не вiдставала, хоч Галя тiкала вiд неї що було
сили. Може, тварина чула її здаля? Може, вона переслiдувала
дiвчину? А може,- i це також було цiлком можливим! - просто пос-
пiшала норою до свого лiгва? Хто мiг знати це? Галi лишалося
тiльки бiгти й бiгти: можливо, що десь трапиться вузьке вiдгалу-
ження чи бокова печера, тодi можна буде сховатися, а потвора
проскочить повз неї... чи лягти за крупним камiнням, якщо воно
попадеться по дорозi... а якщо заритися в пухкий грунт?.. Нi, во-
на не встигне, не встигне!
Тисячi думок мелькали в головi Галi, одна фантастичнiша за
одну: проте всi цi думки були нездiйсненними. Сховатися, причаї-
тися в тунелi не було де; рятуватися без кiнця, тiкаючи, дiвчина
також не могла, в неї вже пiдломлювалися ноги вiд утоми, вона
прискорено дихала широко вiдкритим ротом. Уже кiлька разiв Галя
спинялася i вiдпочивала, притулившись до стiни. I кожного разу
вона з жахом помiчала, що вiдстань, яка вiддiляла її вiд потвори,
зменшувалася: хрипле сопiння тварини стало гучнiшим. Галя кидала-
ся знову бiгти, але сил залишалося дедалi менше й менше. Автома-
тична гвинтiвка в її руцi помiтно поважчала, її вже тяжко було
нести. Але хiба ж можна було кинути її, єдиний захист? Звiсно,
нi. I, стискаючи гвинтiвку, дiвчина бiгла далi, вже нерiвними
кроками, раз у раз спотикаючись.
Сяючi камiнцi пробiгали повз неї назад, то зливаючись у довгi
свiтлi смужки, коли Галя, напружуючи останнi сили, прискорювала
бiг, то блимаючи нерухомими свiтляками, коли вона, знеможена,
ледве пересувала ноги. Тунель весь час робив повороти - можливо,
тiльки це й рятувало дiвчину, бо цi крутi повороти затримували
тварину, яка переслiдувала її. I зненацька тунель цiлком нес-
подiвано обiрвався.
З усього розгону Галя вбiгла до великої печери, яка вiдкрила-
ся перед нею за останнiм поворотом. Ця печера була розташована
нижче тунелю i спочатку здалася Галi глибоким проваллям. Тут па-
нувало таке ж саме тьмяне освiтлення, так само розливалося од
стiн блакитнувате сяйво. Що ближче до середини печери, то важче
було щось роздивитися. А в центрi печери було, здавалося, вже й
зовсiм темно. I все-таки широко розкритi очi дiвчини розрiзняли
там якийсь рух. Немов у центрi печери хтось ворушився, вовтузив-
ся... нi, навiть не один хтось, кiлька невеличких темних тварин.
А ззаду, чи не за тим останнiм поворотом тунелю, вже чути бу-
ло те саме хрипке сопiння: потвора поспiшала до печери...
Мiркувати не було часу. Галя побiгла лiворуч, уздовж стiни
печери. Велике камiння i купи пухкого, наче щойно скопаного грун-
ту, заважали їй. Бiгти було вже неможливо, ноги майже по колiно
вгрузали в цей пухкий грунт. Насилу переставляючи ноги, Галя по-
сувалася далi й далi, вона пригиналась i намагалася ховатися за
камiнням i купами грунту. Важливо встигнути якнайдалi вiдiйти вiд
виходу з тунелю! Ось велика плеската скеля. За нею можна добре
сховатися, якщо спритно примоститися на землi. Сюди, сюди!
I щойно Галя встигла втиснутися в пухкий вологий грунт за
плескатою скелею, як гучне ревiння пролунало пiд склепiнням пече-
ри: потвора, яка переслiдувала її, вилiзла з тунелю. А у
вiдповiдь на її гучне ревiння пролунало тонке гавкаюче скавчання
невеличких тварин, що вовтузилися в центрi печери.
Галя вiдчувала, що їй бракує повiтря, що серце б'ється кон-
вульсивними поштовхами, кожен з яких голосно вiддається в її ву-
хах. Але все це - тiльки вiд швидкого бiгу, вiд утоми. Незабаром
неприємнi явища зникнуть. Зате думки дiвчини пропливали тепер
значно спокiйнiше, вона хвилювалася менше.
Обережно, щоб не виказати себе, Галя визирнула з-за скелi:
вона ж повинна була знати, що робиться в печерi. Як це не дивно,
проте зараз Галя почувала себе певнiше, вона поступово опановува-
