вiн був першою людиною, яка дихала на повнi груди, хоча й трохи
утруднено, ароматним повiтрям Венери!
Сокiл i Риндiн обiйшли навколо астроплана. Висновки Миколи
Петровича були правильнi, на жаль. Корабель майже занурився но-
сом у скелястий грунт, пiдвiвши корму. Сопла дивилися пiд кутом у
небо. I неможливо було уявити собi зараз, яким чином мандрiвни-
кам пощастить вирiвняти астроплан.
Вадим Сокiл уважно стежив за рухами Риндiна: вiн був помiтно
занепокоєний. Минуло вже двадцять хвилин, а Микола Петрович усе
ще не виявляв намiру повертатися до астроплана. Проте Риндiн нiби
не помiчав занепокоєння свого супутника. Вiн пiдiйшов ближче до
корпусу корабля i погладив рукою глибокi подряпини на супертита-
новiй його оболонцi:
- Якщо це не слiди ударiв об скелi, Вадиме, то доводиться
визнати, що в тiєї тварини досить мiцнi пазури,- сказав вiн.- Та
досить вам тривожно поглядати на мене! Зараз будемо повертатися.
А що це за цiкава порода? Вiдбийте вашою киркою шматок для зраз-
ка. В каютi роздивимося.
Риндiн указував на велику скелю, яка нависала над корпусом
астроплана. Мiж кораблем i скелею лишався тiльки вузький прохiд.
Сокiл слухняно вдарив по краю скелi киркою i пiдняв з грунту
скалку, що грала на зламi рiзнокольоровими блискiтками.
- Так, цiкавий зразок,- повторив Риндiн, розглядаючи
скалку.- Не знаєте, що це таке, Вадиме, а? I ще кажуть, що ви
досвiдчений геолог! Ну, ховайте цей уламок, i ходiмо вже до ас-
троплана. Менi справдi стало важкувато. Стисло груди, руки поваж-
чали... нi, досить, повертаємося!
I вiн рiшуче протиснувся мiж скелею i корпусом астроплана.
Сокiл перечекав, доки Риндiн звiльнить прохiд, щоб iти слiдом за
ним,- i почув вражений, майже зляканий вигук Миколи Петровича:
- Що це за чудисько? Вадиме, сюди!
Сокiл кинувся в прохiд. Його кирка, зачепившись за виступ
скелi, впала, i геолог не встиг пiдiбрати її. Вiн глянув туди,
куди дивився Риндiн, i також не стримався:
- Яка огидна iстота!
На металевому щаблi, що вiв з грунту до шлюзового люка ас-
троплана, сидiло невидане страховище, схоже на гiгантського паву-
ка. Воно було завбiльшки з велику вiвцю. Округле кошлате його
тiло було вкрите чорною жорсткою шерстю, крiзь яку проступали
бiлi й жовтi смуги. Скерована вперед кошлата голова страховища не
зводила з мандрiвникiв насторожених лютих очей. Щось подiбне на
два кривi дзьоби, що злилися в одну хижу пащу, прикрашало нижню
частину голови. Ця паща загрозливо ощерювалася, трохи вiдкриваю-
чи свої зубчастi краї. Величезний чорний павук мiцно сидiв на
драбинцi, тримаючись за її перекладини п'ятьма парами кривих тов-
стих лап. Так, ця iстота була павуком, неймовiрно великою,
страхiтливою подобою павука! Вiн люто дивився на людей. Його
товстi лапи переступали з перекладини на перекладину. Здавалося,
вiн першої-лiпшої митi готовий був кинутися на мандрiвникiв.
- Бридка iстота... i менi погано...- почув Сокiл голос Рин-
дiна, слабiючий i уривчастий.
Микола Петрович ледве знаходив у собi сили, щоб говорити. Вiн
задихався: отруєне вуглекислотою повiтря Венери, впливу якого вiн
довго не помiчав, тепер гостро давалося взнаки. Академiк хитався.
Його обличчя, перед тим розчервонiле, набуло зловiсного синювато-
го вiдтiнку. Сокiл розумiв: Риндiну нема чим дихати, вiн от-
руюється вуглекислотою. Потрiбне хороше, багате киснем повiтря!
Проте що ж робити? Прокляття, знову винний вiн, Сокiл! Адже ж вiн
порушив сувору i обгрунтовану вимогу Ван Луна - i вийшов з ас-
троплана, забувши взяти з собою зброю!.. Коли б у нього був бо-
дай пiстолет, не кажучи вже про гвинтiвку!
Риндiн, напружуючи останнi сили, промовив:
- Вадимо... женiть його геть... цього павука... проте обереж-
но... вiн може бути отруйний...
Навiть у цю мить, задихаючись, Микола Петрович думав про то-
вариша!
Сокiл розгублено дивився на павука, який все ще сидiв нерухо-
мо на драбинцi, втупившись у людину в скафандрi, мов вивчаючи си-
ли противника. Але ось його кривi ноги напружилися i мiцнiше вче-
пилися в перекладини драбинки. Подвiйний дзьоб загрозливо розту-
лився. Голова глибше втяглася в тулуб. Павук приймав свою зас-
трашливу бойову позу, вирiшивши, мабуть, що перед ним якась чер-
гова пожива, ще незнайома йому, але все-таки пожива.
"Треба спробувати його налякати,- подумав Сокiл.- Адже ж нам
тiльки й треба, щоб вiн покинув драбинку".
Не зводячи очей з павука, щоб не бути захопленим зненацька,
бо страховище осьось могло само кинутися вперед, Сокiл ступив
крок назад, до проходу мiж скелею i корпусом астроплана. На щас-
тя, йому вдалося зразу ж таки намацати позаду себе кирку, яку вiн
упустив перед тим. Це була зараз його єдина зброя. Чекати допомо-
ги вiн не мiг нi вiд кого, треба було дiяти, iнакше загине, за-
дихнеться Микола Петрович.
Зiбравши всi сили, Сокiл з несамовитим вигуком кинувся до
драбинки, замахуючись киркою: геолог забув, що павук все одно не
почує його.
А проте чудовисько вiдступило, присiло нижче на товстi лапи.
Але воно не зсунулося з мiсця, продовжуючи вперто сидiти на дра-
бинцi. З роззявленого подвiйного дзьоба пролунало загрозливе
шипiння. Довга чорна шерсть на тулубi здибилася. Павук не здавав
позицiй, вiн готувався до бiйки.
Сокiл оглянувся на Риндiна. Академiк насилу стояв, спершися
об скелю, i судорожно хапав повiтря широко вiдкритим ротом. Очi
його безсило приплющилися, груди важко пiдiймалися i опускалися.
На лобi виблискували великi краплини поту. Вiн знемагав.
Не пам'ятаючи себе вiд лютi, Сокiл схопив з землi великий
гострий камiнь i з силою жбурнув його в павука. Камiнь влучив у
голову потвори вище дзьобiв, вiдскочив i впав. Над дзьобами вис-
тупила краплина густої бiлої рiдини. Чудисько було поранене.
Стиснувши похололими руками кирку, Сокiл бачив, як павук заг-
розливо пiдвiв пару переднiх лап i на останнiх чотирьох парах по-
чав спускатися драбинкою. Кривi, вкритi рiдкою шерстю лапи з гос-
трими кiгтями на кiнцях мелькали в повiтрi, готуючись схопити
противника i пiдтягти його до роззявленої пащi.
Сокiл забув про страх. Проте потвора була такою гидкою, що
вiн проти волi вiдступив на крок. Вiн вiдчув, як його лоб вкри-
вається потом, як пальцi рук стають вологими й липучими. А павук,
розраховуючи кожен рух, сунув уперед, тримаючи переднi лапи напо-
готовi.
Слабкий стогiн долинув до Вадима Сокола. Микола Петрович
упав. Мабуть, павук теж почув цей стогiн: вiн рвучко повернувся
до Риндiна, заносячи вже над ним, над його безсилим тiлом свої
кiгтистi лапи.
Тодi Сокiл забув i про огиду, яку викликав у нього величез-
ний павук. Вигукуючи щось безладне, зцiпивши зуби, вiн кинувся на
страховище, замахуючись киркою. Павук зупинився. Кривi лапи прос-
тягнулися знову до геолога, намагаючись схопити його. Дзьобо-
подiбна паща клацнула, по її краях з'явилися тьмянi жовтуватi
згустки.
"Мабуть, отрута,- встиг подумати Сокiл.- Ну й дiдько з нею!"
Що було сили вiн ударив павука киркою по головi. I тiєї ж
митi вiдчув, як кривi переднi лапи чудиська ухопили його тiло з
обох бокiв нижче грудної клiтки, потягнули до себе. Сокiл спробу-
вав висмикнути кирку, щоб ударити ще раз. Але вона застряла i не
пiддавалася. Лапи павука стискали тiло Вадима i повiльно, проте
наполегливо пiдтягували його до дзьобiв роззявленої пащi.
Сокiл вiдчув, як його ноги вiдриваються вiд грунту. Вiн висiв
у повiтрi, затиснутий лапами страховища. I все-таки вiн не випус-
тив рукоятки кирки i намагався витягти
її. Перед його очима, вiддiлений вiд них тiльки прозорим склом
шолома, майнув гострий дзьоб. Павуку вдалося пiдтягти геолога до
пащi. Дзьоби роззявилися ще ширше i охопили шолом. Пролунало
скреготiння. Гострi краї дзьобiв сковзалися по рiвнiй, гладкiй
поверхнi товстого скла.
- Тiльки б витримало скло, тiльки б воно витримало,- ше-
потiли побiлiлi губи Сокола.
Скреготiння посилилося. Павук намагався розгризти шолом.
Жовтi цiвки густої рiдини поповзли склом: мабуть, це й справдi
була отрута, яку випускали iз дзьобiв отруйнi залози чудиська.
Тепер Вадим опинився в iще гiршому становищi: вiн нiчого не
бачив крiзь забруднене скло шолома. Ще раз вiн спробував витягти
кирку. Але зусилля були марнi.
I раптом скреготiння припинилося. З трiском дзьоб врiзався в
тканину. У нiздрi Сокола вдарив огидний сморiд,- такий гострий,
що вiд нього засльозилися очi.
"Розiрвалися трубки кисневого приладу!" - з одчаєм вирiшив
Сокiл. Зiбравши всi сили, вiн ще раз шарпнув рукоятку кирки. О
радiсть! Вона пiддалася. Ще одне шалене зусилля - i вiн висмик-
нув кирку. Тодi, вигинаючись у мiцних лапах павука, Сокiл почав
бити киркою навмання, майже нiчого не бачачи перед собою i тiльки
мимоволi вiдзначаючи, що кожного разу кирка впивалася в м'яке
тiло потвори.
Скiльки ударiв вiн завдав, Сокiл не пам'ятав. Але ось лапи
павука враз ослабли. Секунда, друга - i Сокiл вiдчув, що упав на
вологий грунт, на сите листя папоротi. Геолог сидiв на грунтi i
протирав скло шолома рукою в рукавичцi. Блискучими вiд радостi
очима вiн бачив, як павук повiльно вiдповзає вбiк, вiддаляється
вiд астроплана. Вiн припадав на кривi лапи, з численних ран на
його кошлатому тулубi витiкала густа бiла рiдина.
"А Микола Петрович?" - згадав зразу ж таки Сокiл.
Риндiн лежав бiля скелi. Вiн не ворушився. Синi його губи
безсило напiввiдкрилися, груди не пiдiймалися. Вiн був або непри-
томний, або...
Сокiл скочив на ноги. Гострий бiль у боцi примусив його
вiдразу зiгнутися. Проте що там бiль, треба рятувати Миколу Пет-
ровича! Пересилюючи цей гострий, пекучий бiль, вiн обхопив тiло
Риндiна впоперек тулуба, пiдняв його i понiс до драбинки. Тiльки
тут Сокiл знову похитнувся: наче розпечене залiзо вп'ялося йому в
бiк. Втiм, вiн втягнув Риндiна драбинкою до люка, вiдчинив його i
важко звалився разом iз своєю ношею всередину шлюзової камери.
Пiдвестися у нього вже не вистачило сил. Вiн дотягнувся до
кнопки керування люком, натиснув її: люк за ним зачинився. Тодi
Сокiл поплазував на боцi до внутрiшнiх дверей, тягнучи за собою
непритомного Риндiна. Сантиметр за сантиметром вiн просувався
вперед, доки не добрався до внутрiшнiх дверей, якi вели до цен-
тральної каюти. Останнiм вiдчайдушним зусиллям Сокiл вiдчинив цi
дверi, вповз до каюти i втягнув за собою Миколу Петровича.
Дверi з м'яким шумом автоматично зачинилися за ним.
Тремтячими руками Сокiл вiдкинув шолом з голови. Не знiмаючи
скафандра - чи ж до цього було йому зараз?..- вiн нахилився над
Риндiним, що лежав на пiдлозi.
У нерухомому тiлi Миколи Петровича не можна було помiтити анi
найменшої ознаки життя. Вiн не дихав. Анi кровинки не залишилося
на його блiдому, знеможеному обличчi. Посинiле i враз змарнiле,
воно байдуже дивилося в стелю своїми напiввiдкритими затуманени-
ми очима.
- Миколо Петровичу!.. Миколо Петровичу!..- в одчаї торсаючи
Риндiна, кликав Сокiл.
Мовчання.
- Миколо Петровичу!..- ще раз скрикнув Сокiл, пiднiмаючи го-
лову академiка i з останньою надiєю заглядаючи в його безживнi
очi.
Риндiн нерухомо лежав на пiдлозi, не вiдповiдаючи Вадиму Со-
колу анi жестом, анi словом, анi диханням.
РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ,
що розповiдає про дальшi подiї в печерi,
де опинилися Галя Рижко i Ван Лун, який
все-таки не може нi розв'язати загадку
свiтних камiнцiв, нi з'ясувати причини
дивної хвороби Галi.
Галя ясно вiдчувала, як в її лiвiй скронi поквапливо сту-
котiв малесенький гострий молоточок: тук-тук-тук...
тук-тук-тук... Вкрите потом чоло торкалося холодного скла шолома.
