Дiвчина знала: ось iще секунда - i кiнець. Грiзне рикання навис-
ло над нею. I пiднята лапа з широкими зубцями... та невже ж це -
останнє, що їй доводиться почути i побачити в її короткому
життi?..
Наче розiрванi шматки довгої кiнострiчки пробiгали, мелькали
перед її очима. Уривки цi на мить зупинялися, затримувалися, спа-
лахували яскравими образами - i потiм знову зникали, поступаю-
чись мiсцем для iнших. Скiльки людина може згадати протягом лiче-
них секунд, коли над нею нависла страшна, неминуча небезпека, ко-
ли, здається, прийшов усьому край? Протягом цих кiлькох секунд
Галя встигла згадати чи не все своє життя, побачити його з сторо-
ни так виразно, нiби воно стояло прямо перед її очима.
Ось вона, Галинка, зовсiм маленька, залiзла до старої шафи,
де зберiгалися завiтнi i пам'ятнi для всiєї родини релiквiї, що
лишилися вiд сивого дiдуся, якого Галя знала лише за вигорiлими
фотографiями, її прадiда, учасника далекої, овiяної легендами
громадянської вiйни, Нiхто не помiтив, як це трапилося, але, на
здивування всiх, Галинка раптом з'явилася перед рiдними у ви-
сокiй будьонiвцi з великою червоною зiркою; через плече в неї бу-
ла надiта шабля, яка тягнулася слiдом за дiвчинкою по пiдлозi. I
як гiрко плакала Галя, коли в неї безжалiсно вiдiбрали цi надзви-
чайнi речi!
А ось iспити в школi. Галина - вiдмiнниця, вона завжди дуже
добре вчилася, i мама пишалася нею. I от, вiдповiдаючи на iспи-
тах, вона раптом забула... найпростiшу формулу води! Смiшно, без-
глуздо, проте забула зовсiм, остаточно, немов нiколи й не знала.
I не могла згадати, ковтала сльози, доки вчитель, зрозумiвши хви-
лювання дiвчини, не сказав: "Пiдiть заспокойтеся, Рижко!" А че-
рез хвилину-двi Галина знову вiдповiдала - i блискуче довела свої
глибокi знання.
Школа... iнститут... лекцiї Вадима Сергi йовича... все-таки,
напевно, вiн любить її, милий Вадим Сергiйович з вiчно скуйовдже-
ним волоссям. Хоча за весь час подорожi вiн не сказав їй про це
жодного слова, зовсiм не так, як було це там, на далекiй Землi...
Всього кiлька секунд - i як багато спогадiв, думок про мину-
ле, дороге, близьке! Воно зникало назавжди, це безповоротне миле
минуле, воно тонуло в страшному ревiннi розлюченої потвори, яка
зараз настигне її.
I раптом крiзь це ревiння прорiзався сухий трiск. Що це,
пострiл? Нi, не може бути, звiдки?
Втiм, слiдом за тим уже зовсiм близько, чи не над самою голо-
вою дiвчини пролунав другий пострiл, гучнiший, розкотистий, схо-
жий на вибух. I страшна тварина оглушливо завила.
"Допомога? Звiдки? Хто?"
Галя поривчасто пiдвела голову, але туттаки й опустила її,
почувши твердий, наполегливий голос Ван Луна:
- Дiвчино, лежати, не ворушитися! Нiяких рухiв, прошу.
Стрiляю розривними кулями. Можуть пошкодити. Не заважайте менi.
Ван Лун стояв на виступi скелi, яка звисала з верхньої части-
ни печери, поблизу отвору пiдземного ходу. В його руцi була авто-
матична гвинтiвка, з дула якої тягнулася тоненька цiвка диму,
помiтна в промiннi нагрудного прожектора, що прорiзувало темряву
печери. Ван Лун вглядався в те, що освiтлював на днi печери його
прожектор.
Величезне страховище, яке вже занесло було над Галею широку
зубчасту лапу, тепер шалено розмахувало нею в повiтрi. Влучний
пострiл Ван Луна, який протягом долi секунди встиг прицiлитися й
вистрiлити, розтрощив цю лапу. Твердий панцир лапи луснув, наче
яєчна шкаралупа, м'ясо в мiсцi розриву розлетiлося на шмаття - i
лапа трималася тепер тiльки на вцiлiлих сухожиллях. Тварина вже
не ревiла, а дико вила, повiльно й незграбно повертаючись назад.
Вона нiби тупо мiркувала: ось тiльки що ворог, який стрiляв, ле-
жав перед нею, вiн був приречений - i зненацька звуки пострiлiв
лунають з iншого боку. Тварина оглядалася, шукаючи другого про-
тивника. Довгi
її вуса промацували повiтря. Потвора забула про Галю. Саме цього
i хотiв Ван Лун.
- Дивись сюди, будь ласка,- бурмотiв вiн, тримаючи голову
тварини на прицiлi.- Чекаю на тебе отут. Пiдходь ближче, прошу.
Дуже прошу!
Легким рухом вiн скерував промiння нагрудного прожектора пря-
мо в очi тваринi. Вона шалено заревiла i, остаточно забувши про
Галю, рвонулася на промiння, що дратувало її. Проте рухатися пот-
вора могла тiльки повiльно, їй заважали пораненi лапи. Втупивши в
яскраве промiння дурнi очi, тварина повзла на нього, тягнучи по
землi важкий, неповороткий тулуб.
- Правильно, сюди,- нiби заохочував її Ван Лун.- Галю, вва-
жаю, вам не треба бiльше боятися. Можете пiдвестися, якщо хочете.
Як почуваєте себе? - Вiн говорив таким спокiйним тоном, нiби нiя-
кої небезпеки взагалi не iснувало, нiби не до нього пiдповзала
розлючена тварина. I його напружений стан видавала хiба що особ-
лива уповiльненiсть, розмiренiсть мови. Здавалося, Ван Лун ста-
ранно пiдбирав кожне слово i надто вже чiтко вимовляв його.
Галя пiдвела голову. Вона побачила яскравий, гострий, наче
нiж, промiнь прожектора, що прорiзав морок печери. Цей слiпучий
промiнь з'єднував темну постать людини в скафандрi на високому
виступi скелi i гiгантське страховище, яке з ревiнням плазувало
до неї.
- Чому не вiдповiдаєте, Галю? - як i ранiше, спокiйно й роз-
мiрено вiв далi Ван Лун.- Як почуваєте себе, питаю? Надто довго
мовчали, а? Побоююся, розучилися говорити, так?
Слово честi, це було надзвичайно! Галя з захопленням дивила-
ся на темний силует на скелi: до Ван Луна пiдповзає ця страшна
потвора, вона ось зараз кинеться на нього,- а вiн ще жартує!
- Все в порядку, товаришу Ван,- обiзвалася дiвчина, якомо-
га веселiше, найбадьорiшим тоном, на який тiльки вона була здат-
на, їй страшенно хотiлося й самiй говорити так безтурботно, як
звертався до неї Ван Лун.- Трошки втомилася. Надто вже пристава-
ла до мене ця тварина.
- Втiм, нiчого. Ми зараз поставимо на нiй крапку.
- Тiльки ви обережнiше, товаришу Ван! Вона може зненацька
кинутися. I потiм вона панцирна. Кулi її не беруть, адже я бага-
то стрiляла.
- Це яка куля, думаю... Дуже повiльно повзеш ти!
Останнi слова Ван Луна стосувалися, зрозумiло, тварини, яка
доповзла до стiни i наче в нерiшучостi спинилася. Де ворог? Вис-
туп скелi закривав вiд неї постать людини в скафандрi. Вуса пот-
вори вперто шукали в повiтрi противника, обмацували стiну,
пiднiжжя скелi. Мабуть, тварина чула, що ворог десь нагорi. Вона
з силою шкрябала стiну, вириваючи з неї велике камiння i вiдки-
даючи його вбiк. Страховисько наче збиралося пiдвестися на заднi
лапи i лiзти вгору.
- Е нi, так незручно,- процiдив Ван Лун, з поля зору якого
також зникла голова тварини. Вiн пересунувся ближче до краю вис-
тупу.- Отак, вважаю, буде краще.- З цими словами вiн звiв гвин-
тiвку i, майже не прицiлюючись, натиснув на спуск. Знову пролу-
нав сухий пострiл, що вiдгукнувся луною в печерi. Проте значно
гучнiше, нiж луна, струсонув повiтря короткий вибух: це розiрва-
лася в тiлi тварини куля.
її було б досить для того, щоб покласти на мiсцi першо-
го-лiпшого великого звiра на Землi. Але потвори Венери були влаш-
тованi iнакше. Заревiвши вiд болю, величезна тварина кинулася
вгору, чiпляючись лапами i щелепами за виступи скелi i дряпаю-
чись туди, звiдки стрiляв Ван Лун. Шалене ревiння наповнило пече-
ру, часом воно переходило з пронизливе виття - i тодi було чути,
як унизу, всерединi печери несамовито верещали її переляканi ди-
тинчата.
Галя зблiдла. А що, коли потвора встигне кинутися на Ван Лу-
на?.. Але тут-таки вона побачила, як Ван Лун спокiйно вiдклав
убiк гвинтiвку, зняв з пояса одну з атомiтних гранат, повернув на
нiй запобiжник i замахнувся.
- Галю, сховайтеся, кидаю! - почула дiвчина його застережли-
вий голос.
Рука мисливця майнула в повiтрi. I тiєї ж митi вiн зник за
виступом скелi. А граната, мов маленький камiнець, полетiла вниз.
Галя припала до скелi.
Великий сiрий клубок диму, прорiзаний гострими язиками слiпу-
чого полум'я, виник над головою тварини. Люте ревiння раптом по-
тонуло в оглушливому гуркотi вибуху. Зверху, з склепiння печери
посипалися каменi, збитi повiтряною хвилею, яка вiдчутно штовхну-
ла i Галю.
За кiлька секунд голова Ван Луна показалась над виступом
скелi. Вiн уважно дивився вниз.
Гiгантський тулуб його ворога важко осiв на грунт пiд скелею.
Широкi лапи судорожно сiпалися. Два довгi вiдростки на кiнцi ту-
луба розсувалися i знову сходилися, наче леза величезних ножиць.
Ось тулуб завмер - i лише час вiд часу уздовж нього пробiгали
конвульсiї, якi трохи пiдiймали то одну, то другу частину панци-
ра. Хмари сiрого диму розходилися широкими клубами пiд склепiнням
печери. Вони розпливалися в повiтрi i осiдали на стiни й грунт.
- Втiм, крапку ми все-таки поставили, так, Галю? - промовив
Ван Лун.- Як вважаєте?
Так, Галя бачила жахливi наслiдки дiї атомiтної гранати. Там,
де щойно височiла грiзна панцирна голова потвори,- тепер були
безформнi скалки грубезного панцира, розворочене м'ясо, якась пе-
ремiшана каша. Потвора перестала бути небезпечною.
- Нiколи не думала, що атомiтна граната така сильна,- чесно
призналася Галя.- Наче снаряд!
- Так, сила є,- незворушно погодився Ван Лун.- Вважаю, те-
пер треба повертатися додому, до товаришiв. Вони дуже турбуються,
майте на увазi. Мало знають про вас. Втiм, тепер i про мене теж,
так. А як вам перебратися до мене? Дуже далеко ви забiгли вiд ту-
нелю... Ага. Ось так, заждiть трохи.
Вiн зручнiше влаштувався на своєму виступi скелi i зняв мо-
ток капронового канатика, перекинутий через плече. Досвiдченим
поглядом Ван Лун змiрив вiдстань, яка вiддаляла його вiд дiвчини,
i спритним, вмiлим кидком жбурнув моток в її бiк. Розгортуючись у
повiтрi, моток пролетiв над нерухомою твариною до Галi.
- Ловiть!
Проте ловити не довелося. Решта мотка м'яко впала на плеска-
ту скелю перед Галею - i їй лишилося тiльки простягнути руку, щоб
узяти канатик. Тонкий канатик з'єднував тепер її з Ван Луном,
який тримав у руцi другий кiнець.
- Дуже добре,- задоволено промовив мандрiвник, побачивши, як
Галя взяла кiнець каната.- Тепер обв'яжiть себе, як поясом. Тре-
ба крiпко, мiцним вузлом. Вмiєте?
- Ще б пак! - радiсно вiдгукнулася дiвчина, зав'язуючи кана-
тик потрiйним вузлом.
- Дуже добре,- повторив Ван Лун.- А як тi, iншi тварини, во-
ни небезпечнi? Дуже багато верещать. Це дитинчата?
- Так, товаришу Ван. Менi здається, вони не можуть зашкоди-
ти. Схожi на ведмежат, тiльки крупнiшi. А що менi тепер робити?
- Iти сюди. Тримайтеся за канат.
Ван Лун хутко перебирав руками, пiдтягуючи до себе канатиком
Галю, яка широкими кроками майже бiгла до нього, балансуючи рука-
ми; в однiй з них вони тримала свою гвинтiвку. На ходу дiвчина
спитала професора:
- Товаришу Ван, чи помiтили ви, як вiдповiдають нам, коли ми
говоримо, оцi дивнi камiнцi? Тiльки щось скажеш, вони одразу
свiтяться. Та ви подивiться самi. От вимкнiть на хвилинку прожек-
тор i побачите.
- Спочатку вiдзначу, з вами все гаразд. Дуже добре йдете.
Значить, нiчого не пошкодили, правда?
- Так, так, товаришу Ван, зi мною все гаразд!
- Тодi можна говорити також i про камiнцi. Як ви сказали,
вони вiдповiдають на розмову? Втiм, цiкаво...
Вiн виключив прожектор. Печеру наповнювала блакитнувата
пiвтемрява.
- Дивiться,- голосно сказала Галя, заздалегiдь насолоджую-
чись ефектом, який мусив викликати її вигук.
I справдi,- вкрапленi в стiни камiнцi слухняно вiдповiли їй
яскравим блакитнуватим сяйвом, яке переливалося неспокiйними хви-
лями.
- Дуже-дуже цiкаво,- озвався Ван Лун, оглядаючись по сторо-
нах.- I кожного разу так? Менi не було видно через свiтло прожек-
тора, мабуть?
