Кожна його фраза викликала новi й новi хвилi блакитного
свiтла, що починалися бiля нього i котилися далi, в глиб печери,
i завмирали там.
- Так, красиво,- пiдтвердив Ван Лун.- Втiм, зараз мало часу
розважатися. Iдiть мерщiй, Галю, треба повертатись.
Ближче до середини печери iти Галi стало труднiше, їй перети-
нали дорогу купи вогкого грунту i велике камiння, мiж якими
дiвчина пробиралася вже значно повiльнiше. А далi на її шляху ко-
пирсалися схожi на ведмежат кошлатi тварини. Мабуть, вони також
помiтили наближення Галi Рижко, бо злякано заверещали i почали
задкувати вiд неї. Дiвчина замахнулась на них гвинтiвкою - i ди-
тинчата потвори слухняно поповзли вбiк. Вони не вiдзначалися та-
кою войовничiстю, як їхня мати.
- Гаразд, женiть їх,- схвалив Ван Лун, який зiрко стежив зго-
ри за рухами Галi.- А от далi вам буде складнiше, зауважу.
Мiж дiвчиною i високою скелею, на якiй чекав її Ван Лун, ле-
жало величезне тiло тварини. У свiтлi прожекторного промiння, що
освiтлювало Галi дорогу, було видно, що життя ще не покинуло це
потворне тiло. Воно все ще час вiд часу здригалося i повiльно во-
рушило вцiлiлими лапами. Галя розгублено зупинилася, не знаючи,
як бути далi. Проте Ван Лун твердо сказав:
- На обходи немає часу, Галю. Прямо по тiлу пiдiймайтеся.
Воно не пошкодить. Звичайно, треба подалi вiд лап. Щоб випадково
не зачепили. Буду пiдтримувати вас. Смiливiше!
Справдi, iншого виходу не лишалося, обходити було б надто да-
леко. Тiло тварини являло собою зараз немовби крутий схил високої
скелi. Не вагаючись, зiбравши всю рiшучiсть, дiвчина стрибнула на
тiло потвори.
їй здалося, що воно здригнулося пiд її ногами. Проте Ван Лун вже
енергiйно пiдтягував Галю до себе, допомагаючи їй пiдiйматися по
кошлатому тiлу. Ноги її сковзалися i плуталися в густiй шерстi,
що покривала тварину. Але Галя йшла, зцiпивши зуби i думаючи
тiльки про одне - щоб не ухилитися вбiк i не опинитися в небез-
печнiй близькостi вiд величезних широких лап, якi все ще воруши-
лися.
- Добре, добре Галю,- пiдбадьорював
її Ван Лун.- Вже лишилося зовсiм трошки. Ледь-ледь праворуч...
так! - Вiн стежив за кожним її кроком.
Останнiм стрибком Галя опинилася пiд самою скелею. Ван Лун
мiцнiше сперся ногами об камiння i сильно потягнув до себе кана-
тик, який напнувся, як струна.
- Вгору, Галю!
Майже лежачи спиною на петлi канатика, Галя переступала нога-
ми по стiнi, що круто пiдiймалася вгору. Вище, вище! Вона вiдчу-
вала, як канат пiдтягує її; дiвчинi лишалося тiльки допомагати
Ван Луновi, який швидкими, сильними рухами тягнув її до себе. На-
рештi Галя вхопилася за верхнiй край скелi.
- Так, дуже добре,- зауважив Ван Лун голосом, який змiнився
вiд напруження.
За кiлька секунд Галя стояла поряд з ним. Вона мiцно стиску-
вала великi й сильнi руки Ван Луна, який врятував їй життя: без
його допомоги вона давно б загинула. Дiвчина гарячково шукала
якiсь особливi слова, що могли б висловити її вдячнiсть. Проте як
на зло всi слова, що спадали їй на думку, здавалися кволими, без-
барвними, невиразними! Ван Лун широко посмiхався, дивлячись їй
прямо в очi. I, бачачи його енергiйне, мужнє, немовби вирiзане з
каменю обличчя з примруженими лагiдними очима, вiдчуваючи потиск
руки Ван Луна, Галя зрозумiла, що нiяких слiв подяки i не треба,
що Ван Лун зробив так, як зробила б на його мiсцi й вона сама,
прагнучи допомогти другу й товаришу, що попав у бiду. Тому вона
тiльки ще мiцнiше стиснула руки Ван Луна, намагаючись вкласти в
цей потиск всю свою подяку i повагу до нього. I тiєї ж секунди
Галя сконфужено вiдвернулася: як несвоєчасно i невiдомо навiщо
виступають на очi непроханi зрадницькi сльози!..
Ван Лун з дружньою лагiднiстю обiйняв
її за плечi:
- Це зовсiм нiчого, Галю, нiчого! Коли людина багато пережи-
ла, нерви трохи не витримують. Потiм людина ледь-ледь вiдпочиває,
все стає хороше, веселе. Дуже цiкавлюся: як ви попали сюди? Ду-
мав, думав, не можу зрозумiти. Розкажiть, прошу.
Спочатку вагаючись i нiяковiючи, потiм дедалi вiльнiше й ве-
селiше, Галя коротко розповiла про свої пригоди пiсля того, як
вона впала з схилу мiжгiр'я. Ван Лун уважно слухав, похитуючи го-
ловою. Вiн поглядав то на дiвчину, яка нiчого не приховувала в
сво-
єму оповiданнi, то на чарiвнi камiнцi в стiнах i склепiннi пече-
ри. Цi камiнцi весь час то яскраво спалахували, коли Галя говори-
ла швидко, то пригасали пiд час пауз, коли дiвчина запиналася i
знижувала голос, говорячи про свої необдуманi вчинки. А вислухав-
ши Галю до кiнця, Ван Лун сказав без тiнi посмiшки:
- Завжди людина робить сама собi труднiше. Загубили переда-
вач - погано. Пiшли в тунель - ще гiрше. Чому не зачекали? Давно
було б все добре. Тепер теж добре, нiчого,- поспiшив вiн додати,
помiтивши, що Галя знову засмутилася: звичайно,
їй було i прикро, i соромно думати про те, скiльки вона завдала
тривоги товаришам.
- Товаришу Ван, я...- почала було Галя. Але Ван Лун не дав
їй закiнчити:
- Дуже розумiю все. Ще розповiдатимете Миколi Петровичу i
Вадиму Сергiйовичу. Менi вже не треба. А ваш передавач у мене,-
вказав вiн собi за спину.- Зараз ще спробую сказати товаришам, що
вiдшукав вас. Якщо вони почують, то дадуть вiдповiдь.
- Як? - здивувалася Галя.- Адже передавач астроплана пошкод-
жено.
- Так, пошкоджено,- погодився Ван Лун.- Говорити не можна, а
подавати короткi радiоiмпульси можна. Микола Петрович обiцяв
вiдповiдати менi так. Вiн натискає на ключ - у мене сильно гуде.
Ви теж почуєте. Спробуємо, як це виходить.
Вiн увiмкнув передавач i голосно, чiтко промовив:
- Миколо Петровичу! Ми повертаємося. Галя тут, зi мною. Все
гаразд. Прошу, пiдтвердiть, що чуєте!
Обидва напружено вслухалися, чекаючи вiдповiдi. Мовчання, Се-
кунда минала за секундою. Вiдповiдi не було. Галя подивилася на
Ван Луна:
- Мабуть, не чують, товаришу Ван?
- Мабуть,- похмуро погодився Ван Лун.- Тодi нам треба мерщiй
iти туди. Не люблю, коли довго не знаю, що там. Ходiмо, Галю.- I
вiн швидко рушив до входу в тунель.
Дiвчина слухняно пiшла слiдом за Ван Луном - i зразу ж таки
скрикнула. Гострий бiль наче ножом полоснув їй ногу.
- Що таке? - оглянувся Ван Лун.
- Не знаю... дуже болить нога... пече вогнем.
- Де? - Ван Лун був уже бiля неї. Галя вказала на лiве стег-
но.
- Може, ви вдарилися цим мiсцем?
- Нi... i дуже пече.
- А як же ви щойно йшли, викараскувалися вгору?
- Не знаю. Тодi не болiло. А зараз... ой! Ван Лун задумався.
Швидкими, впевненими рухами вiн промацав ногу Галi, пе-
ревiрив, чи вiльно вона згинається в суглобах. Дiвчина з трудом
стримувалася, щоб не застогнати, коли рука Ван Луна торкалася її
стегна.
- Всерединi нiчого не болить, товаришу Ван,- сказала вона.-
Це зверху... ну, нiбито я обпекла ногу.
- Дивуюся, зауважу. А як же бути? Чи можете ви все-таки йти?
Спробуйте!
- Я постараюся,- вiдповiла Галя. Вона ступила кiлька
крокiв.- Так, можу. Боляче, коли тканина тре ногу. Але нiчого, я
йду.
Вони вже вийшли з печери, коли Ван Лун, який пiдтримував Га-
лю, спитав у неї:
- Можливо, це той клiщ? Куди вiн укусив вас, прошу?
- От сюди,- вказала Галя на колiно.
- А болить де?
- Значно вище. I зовсiм зовнi.
- Хм... якщо клiщ був отруйний, чому отрута пiшла вгору? Чо-
му тiльки вгору?
Вони йшли тунелем. Галя шкутильгала на лiву ногу; сильний пе-
кучий бiль не зникав, а часом навiть збiльшувався. Ван Лун
пiдтримував дiвчину пiд руку. Тепер вiн змушений був вiдмовитися
вiд своєї звичної швидкої i легкої ходи.
Галя з усiх сил намагалася стримувати болiсний стогiн. I
все-таки iнодi вона, зцiпивши зуби, глухо стогнала. Тодi Ван Лун
мiцнiше пiдтримував її i лагiдно говорив:
- Тримайтеся, тримайтеся, дiвчино. Нам уже недалеко. А якщо
стане зовсiм погано, донесу вас. Гаразд?
- Ой, що ви, товаришу Ван! Цього ще бракувало! Я стiльки
завдала вам клопоту, та ще нести! Нi, нi, я дiйду сама!
Проте йти їй було дуже, дуже важко. Галя йшла повiльно i з
напругою, кожен рух мов обпiкав їй ногу. I кожен крок здавався
їй нестерпною мукою. Але вона йшла i йшла вздовж безконечного
пiдземного ходу.
А навколо блакитнуватим сяйвом свiтилися, спалахували i зга-
сали дивнi камiнцi в стiнах - ще одна загадка таємничої природи
невiдомої планети, яка приносила мандрiвникам новi й новi нес-
подiванки.
РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ,
який, нарештi, проливає свiтло на вiдкрит-
тя Галi Рижко в надрах Венерн i пояснює
читачам, що являє собою iнфрарадiй - невi-
домий хiмiчний елемент, який е потужним
джерелом невичерпної енергiї.
Все пливло i гойдалося перед стомленими очима Миколи Петрови-
ча Риндiна. Здається, вiн у астропланi, здається, бiля нього Со-
кiл, який чомусь тривожно заглядає йому в очi. I Ван Лун... Проте
- що робить заклопотаний Ван, навiщо тут лежать подушки з кис-
нем?.. А ось i Галя тут! Значить, усе благополучно, вона поверну-
лась. Але тодi знову питання: чому дiвчина лежить у гамаку, чому
вона має теж стривожений вигляд, як i решта?
- Заждiть,- слабким, непевним голосом промовив Риндiн.- Що
тут вiдбува-
ється?
Вiн спробував пiдвести голову. Дуже трудно... Погляд його
знову спинився на Галi Рижко. Дiвчина слабко посмiхалася,
- Галю, дiвонько моя люба,- заговорив лагiдно Риндiн,- ви
тут? Як прекрасно, адже ми так хвилювалися! Чудово!
Вiн знову заплющив очi. В усьому тiлi вiдчувалася втома, та-
ка втома, яка буває хiба що пiсля тяжкої хвороби.
- Все дуже-дуже добре, Миколо Петровичу,- заспокiйливо заго-
ворив Ван Лун.- Ми з Галею щойно повернулися. Зустрiв її в однiй
печерi, куди вона впала.
- А чому ж так довго? - ледве чутно спитав Риндiн.
Ван Лун посмiхнувся:
- Були маленькi неприємностi. Трохи сперечалися з однiєю тва-
риною. Не зiйшлися характерами з нею. Їй сподобалася Галя, i во-
на не хотiла вiдпускати нашу дiвчинку додому. Нiчого, погодилася
потiм. Все в порядку, Миколо Петровичу.
Риндiн поворушив кiнчиками пальцiв. На його обличчi з'явила-
ся лагiдна задоволена усмiшка.
- I в нас з Вадимом, знаєте, Ван, була також пригода. Мабуть,
вiн уже розповiв вам про неї... про павука... така безглузда
iстота, з дзьобом... дуже неприємна.
Галя Рижко вперше бачила Миколу Петровича в такому станi,-
змученого, слабого, вкрай стомленого. Гаряча хвиля спiвчуття ско-
лихнула її душу. Дiвчина забула про пекучий, гострий бiль, що му-
чив її, вона через силу стримувала себе, щоб не кинутися до Рин-
дiна,- так хотiлося їй допомогти Миколi Петровичу, приголубитися
до нього, щось зробити, щоб вiн швидше одужав, став таким, яким
був завжди! Але Галя пам'ятала, як суворо попереджав її Ван Лун:
- Микола Петрович дуже втомлений. Розумiєте? Так переживати
дуже трудно, коли людина немолода. Вiн опритомнiє,- треба тодi
говорити добре, весело. Нiби нiчого не сталося, запам'ятайте,
прошу.
Так говорив Ван Лун ще тодi, коли енергiйно розтирав нерухо-
ме тiло Миколи Петровича, в якому стали помiтнi першi слабкi оз-
наки життя. А перед тим як довго Ван Лун суворо мовчав, невтомно,
наче заведена машина, роблячи Миколi Петровичу штучне дихання!
Галя пам'ятала тремтячi руки Вадима Сергiйовича, який подавав по-
душки з киснем i скеровував цiвку животворного газу до
напiввiдкритих закипiлих губiв Риндiна. Тiльки зрiдка Ван Лун
промовляв крiзь зуби:
- Ще кисню, Вадиме. Так. Ще, прошу. Натискувати треба
мiцнiше. Бiльше кисню!
А коли Вадим Сергiйович забарився, Ван Лун ущипливе зауважив:
- Треба було одразу розумiти. Просив вас не виходити назовнi
без пiстолета чи гвинтiвки?.. Бiльше кисню!
