чезна печера. Зрозумiло, ця печера аж нiяк не така похмура, як
та, з потворою... Вона залита яскравим свiтлом. Посерединi неї,
наче неймовiрний велетенський самоцвiт, в якому виблискує золоте
полум'я, граючи всiма барвами райдуги,- лежить блискуча багатог-
ранна брила ультразолота! До неї навiть не можна наблизитися, та-
ка вона сяюча, вона заслiплює очi, вiд неї в усi боки роз-
лiтаються блискавки, синi, зеленi, червонi холоднi блискавки...
Ось воно яке, ультразолото! I Галя приводить Миколу Петровича до
цiєї печери, показує йому: будь ласка, ультразолото знайдено, все
гаразд!..
Легко зрозумiти, як страждала Галя Рижко протягом цих злощас-
них п'яти дiб, якi їй довелося провести в каютi, доки не зник
бiль i не спав опух. Адже решта працювали, тiльки вона сама лежа-
ла, нiчого не роблячи, i навiть заважала товаришам, якi змушенi
були ходити бiля неї. Втiм, усе минає,- минула i хвороба. Галя
взяла, нарештi, участь в спiльнiй роботi.
Вона допомагала Соколовi, який наполегливо шукав ультразоло-
то, але нiколи не розповiдала Вадиму Сергiйовичу про свої мрiї,
пов'язанi з цим таємничим елементом, що досi вперто ховався вiд
них. За дорученням Миколи Петровича Галя збирала гербарiй зразкiв
рослинностi Венери - i це було дуже цiкаво. Колекцiя рослин юр-
ського перiоду! Кожен зразок, який Галя додавала до гербарiю,
збагачував не лише ботанiку, а й палеоботанiку - науку про най-
стародавнiшi, доiсторичнi рослини. Адже досi наука мала справу
тiльки з скам'янiлими рештками подiбних рослин або з їх вiдбитка-
ми, що збереглися в нашаруваннях земної кори. А тепер ученi поба-
чать справжнi рослини юрського перiоду, якi зiрвала Галя на Ве-
нерi, справжнi оранжево-червонi паростки, бруньки, рiзнобарвнi
квiти! Наукову цiннiсть такого гербарiю не можна було порiвняти
нi з чим. Галя чудово розумiла це - i захоплено збирала рослини,
щиро радiючи, коли Микола Петрович хвалив її за якийнебудь
рiдкiсний екземпляр.
Але найчастiше вона подорожувала вдвох з Ван Луном до "пече-
ри потвори", як називали вони мiсце пiдземної бiйки з гiган-
тською вусатою твариною. Побоюючись повторення такої бiйки, Ван
Лун пiд час першого ж таки походу по iнфрарадiй знищив дитинчат
тварини, якi лишилися в печерi.
- Могли зрости. Тепер безпечно,- лаконiчно повiдомив вiн Галi
пiсля того.
Цi подорожi дуже втомлювали. Обережний Ван Лун стежив за тим,
щоб вони швидко збирали мiнерал, як розпорядився Риндiн, i без
затримки переносили його до мiжгiр'я. Академiк побоювався впливу
iнфрарадiю на органiзм людей. Iнодi Ван Лун буркотiв:
- Носимо, не знаю для чого. Забрати з собою на Землю не мож-
на, тiльки кладемо й кладемо. Для радостi Вадима, мабуть.
Втiм, таке було розпорядження Риндiна, який сподiвався
все-таки знайти спосiб захисту iнфрарадiю вiд космiчного промiння.
Думки про iнфрарадiй не давали Галi спокою. Її захопило одне
цiкаве питання, пов'язане з цим дивовижним елементом.
Iнфрарадiй сильно обпiк їй ногу. В його активностi дiвчина
переконалася на власному досвiдi. Але ж вона зазнавала дiї iнфра-
радiю порiвняно недовго. Тодi як же та потвора i її дитинчата?
Адже ж вони жили в печерi постiйно, хоч та печера була вкрай на-
сичена випромiнюванням iнфрарадiю. I вiн нiяк не впливав на них.
Чому? Потвора не тiльки не зазнавала шкоди вiд випромiнювання,
але навiть, думала Галя, не помiчала його. Iнакше - хiба ж вибра-
ла б вона цю печеру для свого лiгва? А її дитинчата? Припустiмо,
що iнфрарадiй не впливав на дорослу потвору, тому що на нiй був
товстий панцир: хто його знає, може, той панцир так само затриму-
вав випромiнювання, як свинець, Галя не знала цього. Проте на ди-
тинчатах панцира ще не було, їх укривала тiльки кошлата шерсть.
Чому ж iнфрарадiй не впливав i на них?..
Галя подiлилася своїми думками з Ван Луном i Соколом.
- Гадаю, тварини пристосувалися,- вiдповiв перший.- На Землi
теж так, згадайте. Тигр боїться води, бобер не може жити без во-
ди, наприклад.
- Так то тигр, а то бобер,- заперечила Галя.- Зовсiм рiзнi
тварини.
- Нагадаю: обидва, як це сказати?.. А, ссавцi! Тодi можна
iнший приклад. Бурий ведмiдь живе в лiсi, бiлий - у водi. Обидва
ведмедi. Пристосувалися до умов.
Дiвчина була незадоволена з такої вiдповiдi. Певна рiч, умо-
ви багато значать, це вiрно. Але дiя iнфрарадiю, який, наче во-
гонь, обпiкає шкiру,- якi вже тут умови!
Тим часом Сокiл пiдтримав Ван Луна. Вiн додав:
- Менi здається, ви маєте рацiю, Ван. Закон пристосування,
добору дiє всюди, i тут, на Венерi, також. Тiльки, Галиночко, це
не можна розумiти, як, скажiмо, просту звичку. Мовляв, потрапила
якась тварина до певних умов, до нової для неї обстановки,- i
пристосувалася. Це було б надто наївно, спрощено. У нових, не
звичних для неї умовах тварина найчастiше просто гине, не встиг-
нувши звикнути i пристосуватися. Пристосування до умов життя -
справа дуже довгого часу, багатьох поколiнь. З роду в рiд
бiльшiсть тварин не витримувала якихось умов, гинула. Лишалися в
живих тiльки наймiцнiшi окремi екземпляри. Вони давали потомство
- i з нього також вимирала бiльшiсть. Так тривало тисячi й
мiльйони рокiв. А внаслiдок такого жорстокого добору i залишили-
ся тiльки тi тварини, тi види, якi пристосувалися до трудних
умов. I тi, що лишилися, пристосованi, почувають себе за цих
умов, за яких гинули мiльярди їхнiх предкiв, дуже непогано.
- Чого доброго, ви скажете ще, що тим вусатим потворам було
навiть приємно в iнфрарадiєвiй печерi? - спитала недовiрливо Галя.
- Певен, що i зручно, i приємно, коли щодо них можна вжити
такi вислови,- пiдтвердив цiлком серйозно Сокiл.- I навiть бiльше
того, Галиночко. Можливо, цi тварини на сучаснiй стадiї їх роз-
витку навiть потребують того, щоб тепло, яке випромiнює iнфра-
радiй, постiйно пiдiгрiвало їх або їхнiх дитинчат. А коли б при-
мусово перевести їх до iншої печери, без iнфрарадiю, без додатко-
вого опалення, можливо, цi тварини, а особливо їхнi дитинчата, не
витримали б нових для них умов, загинули б.
- Одному добре, iншому погано,- глибокодумно сформулював ко-
роткий висновок Ван Лун.
Галi Рижко лишалося тiльки прийняти таке пояснення: iншого ж
не було. Та й Микола Петрович також пiдтвердив мiркування Сокола,
хоча й розсмiявся добродушно, коли Ван Лун несподiвано почав не-
задоволено розвивати щойно зроблений ним висновок:
- Одному добре - це Вадимовi мiркувати. Iншому погано - це
менi займатися тут тваринами.
- Але чому, Ван? Ви нiбито вдосталь полюєте...
- "Полюю"? Таке слово звучить тут як насмiшка. Тут, на Ве-
нерi, пiдкреслю. Де iнтереснi, красивi бронтозаври, iгуанодони,
яких менi обiцяв Вадим? Де справжнi теплокровнi тварини, на яких
приємно полювати?
- Ну, як на мою думку, то бронтозаврiв i iгуанодонiв навряд
чи можна було б вважати красивими, Ван,- насмiшкувато зауважив
Сокiл.- До того ж вони аж нiяк не теплокровнi.
- Все одно,- наполягав Ван Лун,- вони схожi на справжнiх
тварин. Чому обманули, Вадиме? Бачу на Венерi тiльки всiляких ко-
мах, павукiв та черв'якiв. Дуже погана фауна! Якщо б знав таке
ранiше...
- То не полетiли б, Ван? Лишилися б на Землi?
- Нi, такого не казав. Проте взяв би з собою хiмiчнi порош-
ки або рiдину для ваших комах. На них, дозволю собi зауважити.
шкода витрачати чеснi кулi. Так!
- Втiм, товаришу Ван, хiба не стали в пригодi вашi кулi там,
у печерi? - вставила Галя Рижко.- Хiба та потвора не страшнiша
вiд тигра чи якогось iншого великого хижака?
Ван Лун зневажливо махнув рукою:
- Дiвчина не здатна зрозумiти краси полювання! Порiвнюю:
благородний тигр, смугаста блискавка,- i незграбна тварюка, що
плазує на кошлатому черевi. Мисливцевi соромно слухати такi сло-
ва. Тигр - красень; тварюка в печерi - кошлата гидота з кривими
лапами. Мисливцевi Ван Луну дуже неприємно, дуже погано...
А проте дисциплiнований Ван Лун акуратно виконував одержане
ним розпорядження Риндiна i сумлiнно збирав колекцiї комах -
представникiв своєрiдної фауни Венери, хоча й виразно морщився
щоразу, демонструючи товаришам новi зразки. Його колекцiя була чи
не багатшою вiд гербарiю Галини Рижко.
Втiм, не менш цiкавою була й третя колекцiя, яку старанно
збирав Вадим Сокiл,- мiнералогiчнi зразки найрiзноманiтнiших
порiд, щедро представлених у мiжгiр'ї, де лежав астроплан. Сокiл
охоче пояснював Галинi:
- Справдi, менi пощастило! Навiть не треба шукати i йти в
розвiдку. Наше мiжгiр'я само по собi є величезним зiбранням
всiляких порiд - i було б просто соромно не зайнятися їхньою кла-
сифiкацiєю. Микола Петрович мав рацiю, як i завжди. Адже вiн од-
разу, пiсля першої ж мандрiвки, зробив висновок, що це мiжгiр'я
виникло внаслiдок якоїсь великої сейсмiчної катастрофи. Нашару-
вання кори Венери зсунулися, наче хтось спецiально для нас ножем
зрiзав їх. Як у музеї - пiдходь i вивчай будову кори! А пам'я-
таєте, як старий найточнiше визначив з першого погляду напрямок
порiд-супутникiв ультразолота? Я, досвiдчений геолог, мiг тiльки
позаздрити йому. Нi, в Миколи Петровича безумовно є якась гостра
iнту-
їцiя, яка допомагає йому розбиратися в найскладнiших питаннях
швидше вiд нас усiх, разом узятих! Надзвичайно свiтла голова!
Галя й сама давно вже переконалася в цьому. Вона завжди, мов
зачарована, слухала розповiдi i пояснення академiка, який умiв
про все говорити просто i страшенно цiкаво. Для неї Микола Петро-
вич був чимсь на взiрець доброго, лагiдного чарiвника, який роз-
кривав перед нею невичерпнi багатства науки, показував шлях до
розв'язання найскладнiших i найзаплутанiших задач i загадок, що
раз у раз поставали перед мандрiвниками. Перше-лiпше явище, пер-
шулiпшу подiю Микола Петрович умiв поставити на належне, немовби
призначене їм мiсце в ланцюгу iнших явищ i подiй. I виходило, що
в усьому тому не було нiчого загадкового або таємничого, що рiшу-
че все було пов'язане з попереднiми явищами i фактами, обумовлю-
валося ними - i навiть просто не могло не вiдбутися! Треба було
завжди тiльки зрозумiти, врахувати, зважити. А тодi- передбачити,
бути напоготовi до подальшого, хоча б воно i не вiщувало новi й
новi нiбито несподiванки. Це правило, це гасло академiка Риндiна
нiде не могло бути точнiшим i дiйовiшим, нiж у складних умовах їх
життя на незнанiй планетi.
- А для того, щоб бути до всього готовими, треба прагнути
кожної хвилини попоповнювати свої знання, нiчого не пропускати,
все враховувати i науково аналiзувати,- пiдкреслював завжди Мико-
ла Петрович.
Ще кiлька днiв тому академiк Риндiн сказав пiсля вечерi, ко-
ли мандрiвники за звичкою обмiнювалися перед сном своїми думками
i враженнями:
- Ми, друзi мої, як на мою думку, має- мо тепер всi пiдста-
ви припускати, що ультразолото мiститься десь зовсiм близько.
Зразки порiд-супутникiв, а особливо тi, якi Вадим принiс
сьогоднi,- всi цi зразки, починаючи з того, який був здобутий в
день бiйки з дзьобастим павуком, свiдчать про близькiсть ультра-
золота. Немає лиха без добра! Ми вже не раз скаржилися i сумува-
ли з приводу того, що доля закинула нас до цього дикого мiжгiр'я
з його скелями й урвищами. А тим часом - саме тут нам найлегше
вiдшукати ультразолото, бо природа Венери приготувала нам тут
глибокi зрiзи порiд, чи не так, Вадиме? Пам'ятаєте, Галю, дитячу
казочку про те, як колобок закотився за скриньку, лежить там i
смiється: я тут, я близько, ану, вiдшукайте мене!.. От i наше
ультразолото зараз ховається вiд нас, наче отакий чарiвний казко-
вий колобок. Вадиме, на вашому мiсцi я не дозволив би навiть
ультразолоту смiятися з нас, а мерщiй вiдшукав би його!
Вадим Сокiл нiяково заклiпав короткозорими добродушними очи-
