їхнi крони тiсно переплiтаються, зливаються в одне суцiльне чер-
воне склепiння, таке щiльне, що крiзь нього не видно неба. Пора-
нена чи вбита гiгантська бабка залишилася десь там, угорi. Тут,
унизу, було тихо i спокiйно. Ван Лун був вiльний, вiн мiг повер-
татися до товаришiв, до мiжпланетного корабля.
Це було дуже легко сказати, тiльки сказати. Як повернутися,
куди? Нiякий компас не мiг допомогти Ван Луну. Проклята бабка пiд
час польоту кiлька разiв змiнювала напрям. Мандрiвник мiг бути
зараз усього в кiлькох кiлометрах вiд мiжгiр'я, де лежав астроп-
лан; проте ця вiдстань могла бути i вдвоє, втроє бiльшою. Втiм,
не це головне, справа не у вiдстанi.
Куди iти - от головне питання. Всюди однакова оранжева хаща,
усюди лiс дерев з червоним листям, усюди заростi чагарника i па-
поротi. Направо, налiво, прямо, назад? Невiдомо. Зв'язатися з то-
варишами по радiо? Проте маленький передавач у скафандрi Ван Лу-
на перекривав дуже невеличку вiдстань - всього бiля кiлометра. На
всяк випадок Ван Лун граничне посилив напруження передавача i го-
лосно промовив:
- Товаришi! Чи чуєте ви мене? Вiдгукнiться!..
Як i слiд було чекати, вiдповiдi вiн не почув. Передавач був
надто слабкий.
Притулившись до дерева, Ван Лун обмiркував становище.
Справдi, що робити? Куди б вiн не вирушив, який би напрямок не
обрав,- все одно у дев'яноста дев'яти випадках iз ста вiн не
знайде мiжгiр'я i астроплана. Це все одно, що йти наослiп, без
будьяких орiєнтирiв, в невiдомому напрямi. Чекати тут? Проте -
чого? Хто може вiдшукати його тут, хто мiг би вирушити за ним,
хто знає, куди занесла його гiгантська бабка? Чекати, марнувати
час було так само безглуздо.
Марнувати час?.. Нова тривожна думка майнула у Ван Луна: на
скiльки йому ще вистачить кисню?
Вiн замiнив резервуари з оксилiтом сьогоднi вранцi. Пiсля то-
го йому не довелося жодного разу навiть зняти шолом. Робота поза
мiжпланетним кораблем розпочалася о десятiй ранку. Тепер - вiн
поглянув на годинник, прикрiплений до рукава скафандра,- пiв на
четверту. Отож, вiн витрачав кисень протягом п'яти з половиною
годин. Лишалося ще шiсть з половиною годин дихання. Не багато,
зовсiм не багато в його становищi.
- Шiсть з половиною годин, потiм - кiнець,- пробурмотiв Ван
Лун.- Непогано б закурити.
Становище було безнадiйне. Ван Лун стояв бiля дерева i неу-
важно поглядав, як погойдувалося перед ним мережане широке оран-
жеве листя папоротi. Усюди папороть! I в мiжгiр'ї, де лежить ас-
троплан, його листя погойдується так само байдуже, як i тут...
Нi, це остаточне безглуздя! Врятуватися вiд страшної небезпеки,
визволитися з кiгтiв летючого хижака, вирватися буквально з його
пащi - щоб загинути тут, у невiдомих нетрях первiсного лiсу Вене-
ри, задихнутися вiд браку кисню?.. I це тодi, коли експедицiя не
тiльки виконала своє основне завдання, розшукала ультразолото,
але й приготувала Батькiвщинi новий, несподiваний подарунок -
вiдкрила невiдомий досi елемент iнфрарадiй?.. Нi, з цим не можна
було погодитися, все єство людини протестувало проти подiбної
несправедливостi!
Краще, нiж будь-хто iнший, Ван Лун розумiв, що подiбнi мiрку-
вання не можуть нiчого дати, вони тiльки шкодять, бо забирають
дорогоцiнний час. Кожна хвилина бездiяльностi вiдбирає у нього
якусь частку кисню, що лишався в запасi. I якщо вiн нiчого не ро-
бить, не береться за щось, не використовує цю хвилину розумно,
свiдомо для того, щоб знайти вихiд iз становища,- вiн сам набли-
жає неминучий кiнець.
Так, Ван Лун розумiв усе це.
- Стоп! - сказав вiн сам собi, стрепенувшись.- Товаришу Ван,
треба дуже добре думати. Вирiшувати нарештi, що робити.
Певна рiч, треба. Треба i думати, i вирiшувати. Проте - що
саме вирiшувати? Припустiмо, людина заблукала в лiсi. Вона може
все ж таки спробувати визначити, в якiй сторонi пiвнiч, пiвдень,
захiд i схiд чи то по небу, чи по стовбурах дерев. Визначити бо-
дай грубо, зробити з цього необхiднi висновки - i вирушити в яко-
мусь певному напрямi. А що мiг зробити Ван Лун? Хiба вiн мiг хо-
ча б приблизно уявити собi, в якому напрямi вiд нього мiститься
мiжгiр'я? Нi, вiн не знав нiчого. Пiвнiч не обiцяла йому порятун-
ку, так само як i пiвдень, як захiд i схiд. Усюди, з усiх бокiв
його чекало незнайоме, загрозливе, непевне, вороже. Цi величезнi
дерева з червоним листям, пальми, оранжева папороть, це безупин-
не дзижчання i стрекотiння незчисленних комах - все було чуже,
ховало в собi незнанi небезпеки, все тiльки пiдкреслювало його
вiдiрванiсть вiд товаришiв, друзiв, якi могли б йому допомогти. А
головне - тiльки шiсть з половиною годин дихання... нi, вже мен-
ше на кiлька хвилин, витрачених на безплiднi мiркування.
Великий синьо-червоний метелик покружляв над його головою i
сiв на листя папоротi. Його нiжнi крильцята здригалися i
трiпотiли, розписанi примхливими вiзерунками, що увiбрали в себе
чи не найчудовiшi барви з багатющої палiтри природи. Метелик зак-
лопотано пересувався широким листям, наче розшукуючи щось. Ван
Лун все так само неуважно дивився на нього - i раптом здригнувся.
Йому здалося, наче з-за дерева, на коричневому тлi якого яскраво
вирiзнялися мереживнi барвистi крила метелика, визирнула i зразу
ж сховалася якась iстота. Вiн насторожено пiдвiв пiстолет.
Втiм, за стовбуром дерева не було нiчого. Мабуть, випадкове
погойдування листя папоротi пiд слабкими подувами вiтру, що луна-
ло помiж деревами, обмануло око Ван Луна. Метелик, зляканий рвуч-
ким рухом людини, спурхнув i поквапливо вiдлетiв. Ван Лун просте-
жив за ним поглядом, доки вiн не зник за деревами, i криво ус-
мiхнувся.
- Нерви у вас не в порядку, товаришу Ван,- сказав вiн сам
собi докiрливо.- Пустують, зауважу. Галюцинацiя - це дуже погано,
коли людина сама. Коли їй треба дiяти до того ж. Треба
спокiйнiше, товаришу Ван, дуже прошу.
Але чому йому здалося, наче його хтось кликав? Ван Лун зни-
зав плечима. Мабуть, справдi нерви... I все ж таки - вiн ясно чув:
- Товаришу Ван!.. Товаришу Ван!..
Нi, вiн-таки марить! Адже ж це голос Галi Рижко, тривожний,
квапливий,- Ван Лун упiзнав би його дзвiнкi нотки серед тисячi
iнших голосiв. Звiдки може бути тут, у первiсному лiсi, далеко
вiд астроплана, вiд мiжгiр'я, голос Галi, та ще звернений до ньо-
го? А голос продовжував лунати зовсiм близько, вiн кликав Ван Лу-
на, вiн явно звертався до нього:
- Товаришу Ван! Чи чуєте ви мене? Товаришу Ван, слухайте,
слухайте! Ми дуже турбуємося про вас. Побоюємося, що вам може не
вистачити кисню. Слухайте мене, товаришу Ван, iдiть до нас, я до-
поможу вам знайти шлях! Ми певнi, що ви врятувались, товаришу
Ван, слухайте, слухайте!..
Це був її голос, голос милої дiвчини! Як же вона...
- Ми чекаємо вас, товаришу Ван! Пеленгуйте мої сигнали. Ми
настроїли головний передавач астроплана на вашу хвилю, ми шу-
каємо вас по радiо, товаришу Ван! Пеленгуйте нас!
Нi, вiн справдi чує Галю Рижко. Настрої- ли передавач на йо-
го хвилю? На хвилю приймача скафандра? Чудово!
- Згадайте, товаришу Ван, ви самi пояснювали менi, як треба
пеленгувати. Висувайте рамку позаду шолома. Пеленгуйте нас, я бу-
ду весь час подавати сигнали, прислухайтеся, iдiть у потрiбному
напрямi! Ми ждемо вас, поспiшайте!..
Чудесна, люба дiвчино! Ти врятовуєш Ван Луна, простягаєш йо-
му здаля провiдну нитку, що зв'яже його з мiжпланетним кораблем,
з товаришами, якi прагнуть допомогти йому, визволити його з бiди.
Мила, смiшна Галя, ти нагадуєш Ван Луну, як поводитися з пелен-
гацiйною рамкою скафандра, нiби вiн сам прекрасно не знає цього,-
вiн, який навчав тебе!
Ван Лун випростався. Вiн висунув ззаду, з-за шолома, тонкий
шарнiрний стрижень, який дзвiнко клацнув i розкрився у виглядi
ромба, що пiдiймався гострим кутом над його головою. Два тупi йо-
го кути були скерованi вперед i назад. Ромб скидався на вiдому
кожному радiолюбителю приймальну рамку-антену, укрiплену за шоло-
мом скафандра перпендикулярно до плечей людини. Голос Галi Рижко
залунав трохи голоснiше. Так. Будемо пеленгувати!
Обережно, уважно прислухаючись до звучання голосу дiвчини,
Ван Лун почав повертатися. Голос послабшав, вiн ледве долинав.
Далi, далi... Ван Лун повертався, начебто намацуючи рамкою нап-
рям. Голос знову погучнiшав. Ще гучнiше, ще! I ось вiн, пра-
вильний напрям! Рамка-антена повернута прямо на мiжгiр'я, на пе-
редавач астроплана, його випромiнювання пробiгають уздовж рамки i
чiтко, ясно приймаються. Якщо повернутися вбiк, рамка-антена
змiнить становище, стане менш чутливою до сигналiв передавача.
Завдання одне: рухатися вперед, стежачи весь час за потужнiстю
сигналiв, що їх приймає рамка. Як тiльки сигнали послабiшають,-
треба знову шукати потрiбний напрям, сигнали незмiнно вкажуть йо-
го. Вперед!
А Галя Рижко кликала його все тим самим стривоженим голосом,
квапливо промовляючи фрази й слова:
- Iдiть до корабля, товаришу Ван! Пеленгуйте мене! Я буду
безперервно говорити. Прислухайтеся до мого голосу. Ми дуже тур-
буємося, що вам може не вистачити кисню, поспiшайте!..
Вперед, до мiжгiр'я, до мiжпланетного корабля, до товаришiв!
Шлях указано, треба швидко йти в напрямi провiдної нитки, другий
кiнець якої тримає в своїх руках Галя Рижко. О, славна дiвчино,
тодi, в печерi, Ван Лун виручив тебе,- тепер ти врятовуєш його,
надiйний, добрий товариш!
Збуджена знервованiсть зникла, наче її й не було. На змiну їй
прийшов звичний для Ван Луна, такий необхiдний йому зараз спокiй.
Тепер нiщо вже не спинить його!
Широкими, впевненими кроками мандрiвник iшов туди, куди вiв
його дзвiнкий дiвочий голос, який вказував вiрний шлях. Оранже-
во-червонi хащi Венери змикалися навколо нього, дикi цупкi росли-
ни перетинали шлях людинi в скафандрi, незчисленнi комахи з наб-
ридливим дзижчанням налiтали на його шолом, билися об нього, па-
пороть i повзучi лiани чiплялися за ноги в гумових чоботях, зава-
жали йти, не пускали людину, намагались затримати її в лiсових
нетрях. Проте Ван Лун впевнено йшов i йшов уперед.
Вiн поспiшав. Вiн чув тiльки голос Галi i поспiшав до нього,
намагаючись використати кожну хвилину i не ухилятися анi на сан-
тиметр вiд правильного шляху. Адже кисню в його запасах лишалося
не бiльше як на шiсть годин - i вiн не знав, яка вiдстань
вiддiляє його вiд товаришiв.
Лише одного разу Ван Лун зупинився на мить, побачивши, як
повз нього пролiтає великий синьо-червоний метелик з строкатими
вiзерунками на крилах. Можливо, це не той, а вже iнший метелик?
Нi, вiн упiзнав його по трохи пошкодженому правому крилу. Мете-
лик пролетiв над Ван Луном, випередив його i безтурботно сiв на
оранжевий лист папоротi, що високо пiдносився над грунтом. I Ван
Лун подумав:
"Бувай здорова, грацiозна iстото! Ти про мене не згадаєш
нiколи, знаю. А я пам'ятатиму тебе завжди. Дивився на тебе - по-
чув голос, що вказав менi путь. Прощавай, лети далi!"
Вiн змахнув рукою. Метелик вiдлетiв, трiпочучи в повiтрi яс-
кравими крилами.
А Ван Лун рушив далi своєю неквапливою, проте швидкою ходою,
впевнено обираючи шлях мiж розлогими кущами папоротi i стовбура-
ми дерев.
У його шоломi бадьоро лунав голос Галi Рижко, який безнастан-
но кликав його i вказував йому напрям:
- Поспiшайте, товаришу Ван! Ми ждемо вас, ми дуже турбуємо-
ся про вас!
РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
де читач знайомиться з небезпечними приго-
дами Ван Луна пiд час його мандрiвки у
первiсних хащах Венери i його зустрiчами з
загадковими тваринами.
Лiс здавався безкраїм: втiм, хiба не був вiн такий i нас-
правдi? У цьому Ван Лун переконався ще тодi, коли його несла в
своїх жилавих лапах гiгантська бабка. Але тодi цей грандiозний,
