Вiдiрвана голова була вiдкинута вибухом гранати. Потвора не вмер-
ла одразу. Тулуб з незчисленними маленькими нiжками жив iще своїм
власним життям. Жила i вiдiрвана голова. Вона все ще ворушила ще-
лепами, немов i зараз намагалася схопити, вбити i розтрощити на
шмаття здобич, на яку полювала тiльки хвилину тому.
- От живуча голова! - пролунав голос Галi Рижко, яка хутко
спускалася схилом мiжгiр'я до Сокола.- Дивiться, Вадиме Сергiйо-
вичу, їй вiдiрвало голову, а вона все ще живе! Обережнiше, Вади-
ме Сергiйовичу, не пiдходьте близько, бо вона зненацька може за-
чепити вас... Треба сфотографувати цю штуку, адже ж це буде прек-
расний зразок для колекцiї Ван Луна. От шкода, що не було часу
сфотографувати її живою i непошкодженою! Втiм, i так непогано. Ну
й дракон, ну й страховисько!
Дiвчина явно наслiдувала в поведiнцi манери її кумира в мис-
тецтвi полювання i влучної стрiльби, безстрашного Ван Луна. Вона
вдавала, нiби взагалi не трапилося нiчого, вартого уваги: так,
мовляв, дрiбничка, маленький випадковий епiзод, тiльки i всього...
Але Сокiл уже не слухав її. Та вiн i нездатний був зараз вза-
галi нiчого почути. Вiн дивився на кам'яну брилу, пiд якою щойно
ховався. Вiд вибуху атомiтної гранати брила луснула, розсiклася
на двi частини. А шматочок її бiля самого пiднiжжя розсипався ве-
ликими i дрiбними уламками. I серед тих уламкiв тьмяно, ме-
талiчно виблискували якiсь округлi камiнцi. Скалок було багато,
вони рясно вкривали грунт, вони розкотилися в усi боки. I всюди в
них виблискували свiтло-жовтi металiчнi вкраплення!
Забувши про сколопендру, про її грiзнi щелепи, якi все ще ру-
халися, про все, що зараз трапилося, не чуючи Галi, Вадим Сокiл
кинувся знову до брили: вiн бачив i усвiдомлював тiльки тi вкрап-
лення.
- Обережнiш, Вадиме Сергiйовичу... голова! - вигукнула Галя,
яка вже збиралася фотографувати свого дракона.
Голова сколопендри, немов роблячи останнє зусилля, сiпнулася
назустрiч Соколу, що пробiгав повз неї. Геолог не бачив i цього.
Вiн нахилився над виблискуючими самородками. Паща зiмкнулася над
його шоломом - i встигла схопити пiднесену кирку, яку тримав у
руцi Сокiл.
Пролунав сухий i рiзкий трiск. Щелепи миттю перетерли, мов
сiрник, дубову рукоятку кирки - i пiсля того бiльше вже не руха-
лися, витративши останнi сили. Сокiл неуважно поглянув туди,
звiдки долинув трiск. Вiн дивився на голову сколопендри, на свою
покалiчену кирку, наче щось пригадуючи. Але ось погляд його зно-
ву впав на металевi самородки. Тодi вiн роздратовано вигукнув:
- Моя кирка! Адже ж вона менi зараз необхiдна!
Вiн нахилився до величезної голови, вихопив з її щелеп кирку
з вiдламаною рукояткою. Не звертаючи бiльше нi на що уваги, гео-
лог знову схилився над шматком брили, вiдбиваючи вiд неї киркою
вкрапленi самородки.
- Та що там у вас трапилося, Вадиме Сергiйовичу? - дивувала-
ся Галя Рижко.
Сокiл, як i ранiше, нiчого не чув. Вiн обтирав тремтячими
пальцями шматок свiтложовтого металу, зчищав з нього порох, пе-
рекладав з руки на руку, мов живу iстоту, нiжно й любовно. Ось
вiн повернувся до свiтла i почав ще уважнiше розглядати цей шма-
ток металу, що виблискував тепер уже яскравiше.
- Вадиме, що сталося? Начебто, зауважу, був вибух,- почула
спантеличена Галя голос Ван Луна. Мисливець спускався сюди до
неї, несучи важку свинцеву сумку з iнфрарадiєм.
Вiн зняв сумку, з полегкiстю поклав її на грунт. Потiм оки-
нув швидким поглядом убиту потвору, в якої все ще ворушилися,-
правда, зовсiм кволо,- незчисленнi нiжки, Вадима Сокола, який не
звернув i на нього уваги, поглянув на пояс Галi Рижко, де звиса-
ла порожня петля вiд атомiтної гранати, i задоволено вимовив:
- Вiдзначу: хороша робота, дiвчино. Вiдмiнно випробували
гранату. Iнтересно: знову зустрiли вашого дракона? Дуже-дуже доб-
ре. Вадим, гадаю, тепер не буде сперечатися: чи був, чи не був
тодi дракон?.. Тисну руку, дiвчино. Прекрасно зроблено, повторюю
ще раз. Так!
I вiн урочисто потиснув маленьку руку Галi своєю великою ру-
кою, що здавалася ще бiльшою в товстiй гумовiй рукавичцi скафан-
дра. Галя не могла приховати щасливої усмiшки: це ж не хто-не-
будь, а сам Ван Лун хвалив i поздоровляв її. Тут уже не прихова-
єш збудження пiд незалежним, зовнi байдужим виглядом!
Добре хоч, що їй не довелося мiркувати над вiдповiддю Ван Лу-
ну, її виручив Сокiл. Вiн побачив Риндiна, який вийшов знову з
люка астроплана. Академiк також здивовано оглядався. Вибуху
атомiтної гранати вiн, iзольований стiнками мiжпланетного кораб-
ля, не чув, проте бачив зараз збудженого геолога i хотiв довiда-
тися, в чому полягає причина такого збудження. Вадим Сокiл кинув-
ся до нього:
- Миколо Петровичу, слухайте! Миколо Петровичу! - кричав
вiн, зовсiм забувши про те, що Риндiн не зможе все одно почути
його.- Ультразолото! Його знайдено! Ось воно! Я певен, що це во-
но! Дивiться!
Геолог згарячу дiйсно забув, забув про все, що передувало йо-
го знахiдцi. Вiн перестрибнув через голову сколопендри, з роз-
бiгу перескочив i через її круглий тулуб i пiдбiг до Риндiна,
простягаючи йому один iз свiтло-жовтих самородкiв. Микола Петро-
вич, втiм, i не потребував пояснень, хоча, певна рiч, вiн не чув
нiчого iз схвильованих вигукiв Сокола. Вiн спустився драбиною
вниз i взяв самородок. Двi голови схилилися над дорогоцiнним
шматком металу - одна в прозорому шоломi i друга, непокрита, з
шапкою сивого волосся, що розвiвалося по вiтру. Обидва щось гово-
рили, перебиваючи один одного. Риндiн поплескав Сокола по плечу
скафандра, геолог блаженно i радiсно всмiхнувся.
Ван Лун виразно поглянув на Галю, пiдморгнув їй:
- Новина, зауважу, дуже iнтересна. Хочу подивитися теж, а?
Коли сфотографуєте цю милу тваринку, Галю, приходьте. А сумка хай
поки що полежить тут.
- Гаразд, гаразд,- вiдповiла Галя, готуючи фотоапарат.
Ван Лун рушив до астроплана. А Галя лишилася бiля вбитої пот-
вори, зайнята фотографуванням. I в той же час вона чула схвильо-
ваний голос Сокола, який не кидав доводити Риндiну, хоча ака-
демiк нiчого й не заперечував, тим бiльше, що вiн не чув жодного
слова геолога:
- Адже ж це самородок, Миколо Петровичу! I ясно, що це не
звичайне золото. Та й який же ще метал мiг би мати такий вигляд?
Спробуйте, наскiльки вiн важчий вiд звичайного золота! Воно, на-
ше ультразолото, тут, пiд цiєю брилою, як ми й гадали. Я ще
вранцi остаточно визначив напрямок жил-супутникiв. Зараз я побiжу
до лабораторiї, проаналiзую, хоча й без того знаю, сумнiву бути
не може.
I раптом Галя Рижко стривожено пiдвела голову, їй здалося, що
десь поза скелями, що оточували мiжгiр'я, знову лунає той самий
дивний гул, який вони чули пiд час першої вилазки, першого дня їх
знайомства з природою Венери, там, у густих хащах, де вони проби-
ралися, прокладаючи собi шлях електроножем. Дивний гул,- нiби
низько пролiтав лiтак...
Цей гул долинав з-за скель, вiн дедалi гучнiшав, наче й
справдi з боку лiсу летiв великий лiтак.
Галя не встигла навiть зiбратися з думками, як над високими
скелями з'явилося щось велике й довге, оточене переливчастим
срiблястим сяйвом. У тому сяйвi око ледве розрiзняло швидкий рух
мелькаючих прозорих крил. Дивовижна iстота пролетiла понад скеля-
ми i повисла майже нерухомо в повiтрi над астропланом. Все напов-
нилося низьким тремтячим гулом, немов над мiжгiр'ям безнастанно
гудiла одна, найтовстiша струна величезного контрабаса. Iстота
висiла в повiтрi над мiжпланетним кораблем, вона мала довге круг-
ле тiло, велику голову з величезними виряченими очима i широкi
прозорi сiтчастi крила, якi з неймовiрною швидкiстю мелькали над
нею, зливаючись в одне срiблясте блимаюче сяйво.
- Бабка! Гiгантська бабка! - закричала Галя Рижко.
Iз заглушливим дзижчанням бабка рвонулася вбiк. Мандрiвники
завмерли вiд несподiванки. Довге тiло бабки досягало не менше як
п'ять-шiсть метрiв. Мiцнi сухi
її лапи з гострими кiгтями були пiдiбганi.
Бабка пролетiла зовсiм низько над Галею Рижко, обдавши її по-
ривом вiтру вiд блискучих прозорих крил. Дiвчина вiдсахнулася i
схопилася за гвинтiвку. Проте бабка вже пролетiла над нею. Вона
летiла знову до астроплана, описуючи широке коло. Галя Рижко
прицiлилася, але бабка знову рвонулася вбiк.
Нарештi Галя вистрiлила. Промах!.. Ще пострiл, ще! Бабка, не
зменшуючи швидкостi польоту, зненацька впала, наче камiнь, ку-
дись униз. Її низьке уривчасте дзижчання заглушило всi iншi зву-
ки. В Галi завмерло серце.
- Невже влучила? - Вона машинально опустила гвинтiвку.
Падаючи вниз, бабка випустила свої довгi лапи. Тiльки тепер
Галя збагнула, що вона падає прямо на Ван Луна, який бiг до това-
ришiв.
- Товаришу Ван, бережiться! Вона падає на вас! - закричала
на весь голос Галя. Але було вже пiзно.
Бабка, наче шулiка, впала вниз. Вона не була поранена, вона
падала не тому, що в неї влучили кулi Галi Рижко. Бабка кинулася
вниз на здобич, обравши своєю жертвою самотню постать людини, що
бiгла мiжгiр'ям.
Упавши зверху на Ван Луна, бабка схопила його своїми мiцними
сухими лапами впоперек тулуба, пiдтягла до себе i блискавично
знялася знову в повiтря, несучи мандрiвника з собою i наповнюючи
повiтря нестерпним для людського вуха пронизливим переможним
дзижчанням.
Галя скинула гвинтiвку до плеча. Стрiляти? Проте це було не-
можливо, куля могла влучити у Ван Луна, який висiв пiд тулубом
бабки.
- А, проклята! - з безсилою люттю застогнала дiвчина, опус-
каючи гвинтiвку.
Широко розплющеними очима, застигнувши на мiсцi, люди в
мiжгiр'ї дивилися в небо.
Бабка поступово перетворювалася на маленьку чорну крапку. Ще
кiлька секунд - i вона зникла за скелями над густими червоними
заростями. I тiльки її могутнє переможне дзижчання лунало ще нав-
круги довго-довго.
Нарештi затихло i воно.
РОЗДIЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
який розповiдає про вимушений полiт Ван
Луна в кiгтях велетенської бабки, про те,
як вiн врятувався вiд крилатого хижака,
але втратив можливiсть знайти, зворотний
шлях до товаришiв, i як йому допомогла Га-
ля Рижко.
"Гвинтiвка... моя гвинтiвка лишилася внизу, в мiжгiр'ї!"
Це було першим, про що подумав Ван Лун. Так, вiн упустив
гвинтiвку вiд рiзкого поштовху i не мiг пробачити собi цього.
Схоплений мiцними жилавими лапами впоперек тулуба, Ван Лун
висiв пiд тiлом гiгантської бабки. Руки й ноги його лишалися
вiльними, вiн мiг рухати ними,- як мiг би робити це чоловiк, при-
чеплений за пояс до стелi. Ван Лун помiтив, що вiн мимоволi роз-
махує руками й ногами, машинально намагаючись зберегти рiвновагу.
Дурне, навiщо? Адже бабка i без того мiцно тримала його i не зби-
ралася випускати.
Як сталося, що вiн попав у таке становище? Як вiн дав бабцi
схопити себе? Ван Луну доводилося признатися, що вiн менш за все
чекав нападу летючого хижака. Йому думалося тодi, що бабка проле-
тить над мiжгiр'ям i зникне. Потiм вiн почув пострiли Галi i
вирiшив, що дiвчина пiдбила бабку i хижак, поранений, падає вниз.
А вийшло зовсiм, зовсiм не так!
Його рвонуло вгору, вiн випустив вiд несподiванки гвинтiвку i
спочатку не мiг збагнути, що сталося. Ясно зрозумiв вiн те, що
трапилося, лише тодi, коли вже згори побачив мiжпланетний кора-
бель, який оддалявся вiд нього, товаришiв, мiжгiр'я, що одразу
немов розсунулося i стало довгим i широким,- i червоний прапор,
який так само спокiйно майорiв на високiй скелi. Вiтер линув йо-
му назустрiч, вiн розумiв це, чуючи безнастанне свистiння в
мiкрофонi шолома, свистiння, яке змiшувалося з набридливим
низьким дзижчанням бабр:и. Хижак був задоволений, вiн наче спiвав
якусь, лише йому самому зрозумiлу пiсню перемоги.
