лонки руками, краяв їх кинджалом. Вiн був уже цiлком з голови до
нiг залитий тiєю драглистою речовиною, яка заважала рухатися,
заслiплювала його,- i все ж таки рубав i розривав на шмаття нез-
численних ворогiв. Проте на змiну знищеним на нього навалювалися
новi й новi десятки. Ван Лун зрозумiв нарештi, що подальша бо-
ротьба стає безглуздою: ворогiв було надто багато, не було рацiї
даремно витрачати сили... Не опираючись далi, вiн лежав на
слизькiй травi, гарячково мiркуючи: що ж буде вiдбуватися тепер?
Чого треба вiд нього цим недоладним кулям i цилiндрам? Зжерти йо-
го вони не можуть,- цього Ван Лун був певен, вiн був занадто неп-
ридатною їжею для них. Але що ж тодi?
Тiло Ван Луна було придавлене величезною вагою сотень
пульсуючих куль i цилiндрiв, якi нагромаджувалися на ньому. Те-
пер вiн не мiг навiть поворухнутися. Нема чого й думати, щоб про-
битися назовнi, визволитися, спробувати проповзти по травi пiд
цiєю вагою, яка невпинно збiльшувалася, дедалi мiцнiше натискува-
ла на нього. Ставало важко дихати.
"Погано. Вони можуть задушити мене",- майнуло в головi Ван
Луна.
Йому здалося, що вiн крiзь скафандр вiдчуває холод, нiби во-
роги, якi навалилися на нього, були холоднi, мов крига. I вага
давила дедалi бiльше.
"Задушать, проклятi!"
I саме цiєї секунди, коли в нього вже майже перехопило дихан-
ня, майнула несподiвана думка. Грiлка! Електрична грiлка, яка
звичайно зiгрiває скафандр! Якщо дати на неї велику напругу, во-
на нагрiватиметься дедалi бiльше. У мiжпланетному просторi тепла
цiєї потужної грiлки вистачало навiть на те, щоб перемогти кос-
мiчний холод. Значить, тут...
З величезним зусиллям, вiдвойовуючи мiлiметр за мiлiметром,
рука Ван Луна дотяглася до маленької рукоятки, яка включала елек-
трогрiлку i регулювала її нагрiв, i повернула її вкрай направо.
Майже зразу ж таки тепло рiвномiрно поширилося по всьому його
тiлу. Певна рiч, така раптова дiя пояснювалася тим, що на грiлку
було подано найбiльше напруження. Скафандр швидко нагрiвався. Ось
уже стало жарко. На лобi Ван Луна виступили краплини поту.
"Схоже, наче в лазнi,- через силу всмiхнувся Ван.- Гаразд.
Буду терпiти. А як вони?.."
Скафандр розiгрiвався, немов електрична пiчка. Ван Лун
вiдчув, як мiцними i рвучкими поштовхами б'ється його серце. Нi,
це вже не схоже на лазню, вiн буквально пiдсмажується! Втiм, не
можна анi зменшувати нагрiв, анi, тим бiльше, вимикати грiлку.
Вона повинна зробити своє дiло!
Єсть! Ван Лун вiдчув рiзкий поштовх. Слiдом за ним другий,
третiй... Шари й кулi, що навалювалися зверху, почали енергiйно
рухатися, вони штовхали його з усiх бокiв - чи, може, навпаки,
намагалися вiдштовхнутися вiд нього?
Тканина скафандра найбiльше обпiкала руки - мабуть, тому, що
рукавички були найтоншими i крiзь них проходило найбiльше тепла
вiд металевої сiтки, яка вкривала весь скафандр i, нагрiваючись,
служила грiлкою.
"Спалю руки, надто пече",- сердито думав Ван Лун, стараючись
витягти пальцi з рукавичок, придавлених вагою живих пузирiв, що
неспокiйно рухалися. Раптом вiн помiтив, що пальцi легко звiльни-
лися.
Крiзь залiплене драглистою масою скло шолома пробилося
свiтло! I стало легко, можна було вже не тiльки зiтхнути на повнi
груди, але й рухатися. Поквапливим рухом руки Ван Лун протер скло
шолома. Так, пульсуючi кулi й цилiндри вiдкотилися вiд нього! Во-
ни не витримали, розпечена металева сiтка скафандра вiдстрашила
їх. Мабуть, не тiльки вiдстрашила: он на травi лежить кiлька тих
неподобних iстот, вони вже не рухаються, на їх зморшкуватiй обо-
лонцi помiтнi бурi плями - слiди опiкiв. Прекрасно, Ван Луну вда-
лася його витiвка. Вони вiдступили, вони вiдкочуються далi й
далi, наче переляканi!
Полегшено Ван Лун повернув рукоятку грiлки назад, украй
налiво. Вiн ледве дихав, обливаючись потом. Тепловий захист чима-
ло коштував йому самому. Зняти б розпечений скафандр, освiжитися,
вiдпочити... Втiм, про це не могло бути й мови. Вiн пiдвiвся, бе-
зуспiшно спробував прочистити скло шолома. Нi, присохлу драглис-
ту масу треба буде старанно вiдмивати потiм, а зараз доведеться
миритися з брудним склом; добре, що хоча що-небудь видно. Отже,
де намiчений високий кипарис? Он вiн - далеко ще, далеко!..
Мерщiй вперед, там можна буде знову точно орiєнтуватися!
Не лише бiгти, але й просто швидко йти було дуже важко: жара
в розпеченому скафандрi заважала дихати, а охолоджувався вiн ду-
же повiльно. Вперед, вперед, поки е ще сили!..
До кипариса лишалося вже зовсiм недалеко, коли Ван Лун почув
за собою легкий шум, нiби од вiтру, що пролинув по високiй травi.
Вiн хутко озирнувся. Знову те ж саме!
Сотнi й тисячi пухких рiзнобарвних куль i цилiндрiв котилися
слiдом за ним, вони майже наздоганяли його. Як вони можуть так
швидко пересуватися, навiть пiдстрибувати на травi? Втiм, зараз
не в цьому справа, зараз не до мiркувань. Ван Лун поглянув на ки-
парис: нi, вiн не встигне добiгти до нього, набридливi iстоти до-
женуть його. А боротися з ними заново, вiдбиватися вiд куп живих
важких пузирiв, що навалюються,- нi, на це не вистачить сил. Га-
разд, вiн спинить цю рухливу хвилю. Але поки що треба виграти ще
трохи вiдстанi.
Зiбравши всю енергiю, Ван Лун побiг до кипариса, час вiд ча-
су оглядаючись: чи не пора вже? До кипариса лишалося тiльки
метрiв двадцять, коли переднi драглистi кулi почали наздоганяти
Ван Луна, немов прагнучи знову звалити його. Нi, нi, цього вiн не
припустить, стоп!
Ван Лун спинився i повернувся лицем до живої хвилi, що насу-
валася на нього. Як i минулого разу, кулi й цилiндри рухалися ши-
роким фронтом, а частина їх вiдкочувалася налiво i направо, нiби
намагаючись замкнути його з флангiв.
- Наступають, наче армiя,- бурмотiв Ван Лун. Примруженими
очима вiн вимiряв вiдстань до перших рядiв незвичайного противни-
ка.- Пiдходьте, пiдходьте. Мало грiлки, буде iнша закуска! - Вiн
вичiкував, щоб завдати вирiшального удару.- Втiм, наполегливi ви,
кулi! Звiдки взялися такi? Нiколи не думав, що таке може бути...
нiколи не бачив навiть схожих...
Нiколи? Чи це так?.. У пам'ятi Ван Луна, бездоганно чiткiй
пам'ятi, якою вiн завжди славився, виникло невеличке яскраво ос-
вiтлене коло на темному фонi. I в тому колi повiльно пропливали,
рухалися такi ж самi кульки, округлi цилiндрики, товстi палички й
ковбаси. Де й коли це було? Так, тепер вiн ясно згадав: таку кар-
тину вiн бачив пiд мiкроскопом, розглядаючи культури мiкробiв.
Там вони збиралися купками, ланцюжками, в яскравому свiтлому колi
окуляра... Так що ж це виходить? Це також бактерiї? Безглуздо,
неймовiрно, нiхто нiколи не чув про подiбне явище, не уявляв
собi, що можуть iснувати гiгантськi бактерiї... Нi, нi, це щось
iнше!
А жива хвиля куль i цилiндрiв, наповнених переливчастою драг-
листою речовиною, все наближалася. До неї лишалось не бiльше де-
сяти метрiв... Пора!
- Ну, тримайся!
Спритним помахом Ван Лун жбурнув у гущу хвилi заздалегiдь
приготовану атомiтну гранату - i одразу впав на землю. Граната
описала в повiтрi широку дугу i зникла посеред загадкових iстот.
Наступної митi вгору звилася сiра хмара диму. Вона виникла вели-
чезним грибом з товщi живої хвилi - i разом з нею злетiли в
повiтря кулi й цилiндри, що лускалися й розривалися на шмаття.
Гуркiт вибуху струсонув повiтря, заглушив Ван Луна, який навiть
не став дивитися на наслiдки дiї гранати, а скочив i побiг до ки-
париса. Геть з цього плато, геть!
Позаду нього лускалося, трiщало, гудiло. Але вiн бiг не огля-
даючись. Ось вiн, високий кипарис, оточений iншими деревами! Тре-
ба ще далi, до чагарникових хащ, там можна буде, нарештi,
уповiльнити ходу...
Рятiвна сутiнь оранжевого лiсу поглинула Ван Луна, плато з
його огидними мешканцями лишилося позаду. Ван обливався потом.
Його погляд упав на годинник - i вiн зрозумiв, що не може затри-
муватися нi на хвилину: попереду лишалася тiльки одна година ди-
хання. Рамка-антена, яку вiн висунув знову, одразу допомогла
зорiєнтуватися, почути стурбований, як i ранiше, вже дуже стомле-
ний голос Галi Рижко. Дiвчина не припиняла кликати свого товари-
ша, який потрапив у бiду...
I знову почалася безконечна мандрiвка лiсом. Тепер Ван Лун
свiдомо намагався не звертати уваги нi на що. Його життя залежа-
ло вiд того, чи встигне вiн протягом короткої години, що залиши-
лася, дiстатися до астроплана. Час вiд часу там, де дозволяли
умови, вiн переходив на бiг. Це, певна рiч, збiльшувало витрату
кисню, а проте компенсувалося швидкiстю, з якою вiн перебiгав
легкi дiлянки. Так, тепер Ван Лун був певен, що пiд час польоту в
кiгтях гiгантської бабки вiн бачив згори саме те плато, яке уяв-
лялося йому тодi мирною тихою оранжевою галявиною з купами
камiння на травi. А виявилося... Що ж ще чекає його попереду в
нетрях первiсного лiсу?
Вiн збiг з горба вниз. Потiм, перестрибнувши через мулисту
канаву, знову почав вибиратися вгору. Тут лiс був значно рiдший,
у далечинi можна було бачити вже темнiюче небо. I на його свiтло-
му тлi Ван Лун помiтив раптом мережаний вiзерунок голих, безлис-
тих гiлок. Невже ж це та сама дiлянка темно-коричневого, наче об-
паленого лiсу, яку вiн також бачив пiд час вимушеного польоту?
Гаразд, хай буде так, на цiй дiлянцi його не може чекати нiчого
небезпечного, навпаки, там легше йти, нiщо не завадить.
Проте вже через кiлька хвилин Ван Лун упевнився, що на диво-
вижнiй дiлянцi вiн не помiчає нiяких слiдiв пожежi. Правда, на
деревах не було листя, та й на грунтi не лишалося нiяких оранже-
вих рослин, жодного куща папоротi: голi коричневi стовбури похму-
ро зводилися з такого ж голого бугристого грунту, усипаного сухи-
ми гiлками, що впали згори. Мертва дiлянка, така незвичайна се-
ред пишної оранжево-червоної природи Венери. Що трапилося тут?
Хоча Ван Лун i не спинявся, його спостережливий погляд
помiтив рух угорi, на голому вiттi дерев. Там перелiтали якiсь
iстоти. Та невже ж на Венерi можна все-таки зустрiти птахiв? Тодi
це будуть першi теплокровнi тварини серед усiєї фауни, з якою йо-
му довелося тут стикатися.
На стовбурах дерев Ван Лун побачив також величезних гусениць
- кошлатих i товстих. Вони повiльно повзали вгору i вниз, не
звертаючи нiякої уваги на людину,- i це було дуже добре, бо
зiткнення з ними, великими, наче тi колоди, забрало б чимало до-
рогоцiнного часу. А Ван Лун поспiшав, поспiшав, як нiколи!
Його втомленi ноги спотикалися i сковзалися - чого з ним не
траплялося ранiше навiть за дуже трудних умов. Ось вiн ще раз
спiткнувся об камiнь i схопився за найближче дерево, щоб утрима-
тися на ногах. Дерево здригнулося, захиталося - i Ван Лун вiдсах-
нувся вiд нього: йому здалося, що сухий стовбур загудiв, як бджо-
линий рiй. Знову якесь чортовиння?..
То гудiв не стовбур. З пронизливим писклявим дзижчанням з го-
лих гiлок дерева злетiло кiлька iстот, яких Ван до цього часу
вважав за птахiв. Вони були рiзними за величиною - вiд маленьких,
з кулак, до дуже великих, довжиною близько пiвметра. Вони дзижча-
ли i лiтали, розмахуючи крилами, над головою Ван Луна.
- Знову проклятi комахи! - не стримав роздратованого вигуку
Ван Лун.- Ну i чорт з ними, менi нiколи. Поспiшаю!
Втiм, крилатi iстоти не вiдставали вiд нього. Наповнюючи
повiтря пронизливим писком i дзижчанням, вони кружляли над ним
дедалi нижче й нижче, нiби збиралися напасти, їх ситi тулуби з
довгими вiдростками позаду, великi м'якi крила, членистi ноги, як
у коникiв, мелькали перед Ван Луном,- i все це не викликало у
нього нiякого страху. Але голови, голови примушували його кидати-
ся вбiк кожного разу, як проносилися в повiтрi перед склом шолома!
