- Чого хочете, Вадиме? В чому рiч?
- Не треба стрiляти, Ван, прошу вас.
- Чому, дозволю собi спитати? - поцiкавився Ван Лун.
- Наша робота наближається до кiнця, Ван. Хто знає, чи не
викличе наш пострiл уваги ще якихось потвор... i це завадить нам,
не дасть закiнчити справу сьогоднi... Не стрiляйте, дорогий Ван,
дiдько з нею, цiєю твариною, хай пливе, куди їй завгодно!
Сокiл мав рацiю. Мандрiвникам нiщо зараз не загрожувало, тва-
рина не збиралася нападати на них. Ван Лун опустив долу гвин-
тiвку i засмучено дивився, як невiдома iстота неквапливо вiдпли-
вала далi й далi. Вперше вiн побачив тут щось нiбито придатне для
полювання -i як на зло йому доводилося утриматися вiд пострiлу!
Нарештi рогата тварина зникла, сховалася за мисом. Ван Лун,
наче згадавши щось, обернувся до Галi. Його очi були вже нас-
мiшкувато примруженi.
- Ну як, хочеться викупатися, спитаю вас? Є весела компанiя,
чи неправда? - Вiн показав рукою в бiк озера.
Галя сердито вiдмахнулася вiд нього: i навiщо iронiзувати?..
Мандрiвники закiнчили заряджати свердловини. Перелитий у
довгi стальнi трубки атомiт був закладений в скелi; отвори Сокiл
забив металевими пробками. Лише тонкий чорний провiд, що виходив
з-пiд тих пробок, указував тепер мiсце, де були потужнi заряди
атомiту, якi мусили висадити в повiтря важке кам'яне тiло греблi.
Тонкi чорнi проводи, що виходили з свердловин, з'єднувалися
разом у маленькiй круглiй коробцi - i звiдси, дном мiжгiр'я помiж
скелями тягнувся мiцний просмолений зверху кабель у металевому
панцирi. Цей кабель був прокладений на вiдстанi майже пiвтора
кiлометра до мiжпланетного корабля. Схованi в ньому проводи спо-
лучалися з контактним пристроєм на пультi керування астропланом.
Отже, роботи по пiдготовцi вирiшальної операцiї - висадження в
повiтря скелястої греблi - були закiнченi.
Ще кiлька днiв вiдняла перевiрка небезпечного вантажу кораб-
ля i його пакування. Микола Петрович власними руками промацав
кожне з'єднання ультразолотих пластин, якi захищали iнфрарадiй,
вимiрив дозиметром випромiнювання поза стiнами складу. Сокiл за-
непокоєно стежив за кожним рухом академiка, за виразом його об-
личчя: та невже ж Микола Петрович виявить якийсь промах, якусь
неточнiсть?.. Втiм, нi, академiк Риндiн був задоволений. Зробле-
но все, передбачене розрахунками i точним розпорядком пiдготовки
до зворотного вильоту. I Сокiл полегшено зiтхнув: експедицiя та-
ки привезе на Землю знайдений нею на Венерi iнфрарадiй.
Увечерi того ж дня Риндiн звернувся до товаришiв:
- Друзi мої, як i ранiше, я не хочу приховувати вiд вас
навiть найменших моїх побоювань. Завтра вранцi ми висаджуємо в
повiтря греблю. Ми сподiваємося, що бурхливий потiк води, який
рине внаслiдок цього до мiжгiр'я, виштовхне наш корабель iз скель
i винесе його потiм у море. Все це так. Навiть зараз, навантаже-
ний, наш астроплан легший вiд води, вiн повинен сплисти,- якщо
звiльниться iз скель. От про це саме "якщо" я й вважаю своїм
обов'язком попередити вас.
У мовчаннi вiн вiдпив води iз склянки, яка стояла перед ним,
i вiв таким самим серйозним тоном:
- Ми сподiваємося, повторюю, що все це вiдбудеться саме
так. Втiм, ви знаєте, що ми позбавленi можливостi перевiрити роз-
рахунками те, що станеться пiсля висадження греблi. Цiлковитої
певностi в тому, що потiк води звiльнить наш корабель, немає i не
може бути. Не виключена, строго кажучи, i iнша перспектива, знач-
но менш райдужна. Натиск води може бути недостатнiм для того, щоб
виштовхнути астроплан iз скель. Тодi вiн, природно, не спливе. А
через те, що течiя рiчки в подальшому пiде старим рiчищем,
мiжгiр'ям, астроплан лежатиме на днi рiчки, пiд водою. В такому
разi - ми вiдрiзаємо для себе будь-яку можливiсть зворотного
старту... Лишиться тiльки одне - висаджувати пiд водою скелi, якi
затримують корабель. А така операцiя бiльше нiж небезпечна...
Отож я виклав вам мої побоювання. Скажiть, що ви думаєте з приво-
ду всього цього. Ви мусите зрозумiти, що зараз нам потрiбне
спiльне тверде рiшення.
Микола Петрович замовк, чекаючи вiдповiдi. Перший вiдгукнув-
ся Вадим Сокiл.
- Але ж те, що ми збираємося здiйснити, Миколо Петровичу,
нам так чи iнакше треба зробити? Навiть коли б ми спробували за-
раз висаджувати скелi,- корабель все одно не зможе стартувати з
мiжгiр'я, з цiєї кам'яної пастки. Значить, так чи iнакше -
мiжгiр'я треба наповнити водою, щоб астроплан сплив. Я - за
рiшучi дiї!
- Гадаю, Вадим правильно сказав,- обiзвався i Ван Лун.- Мож-
на, звiсно, спочатку висадити скелi навколо корабля. Це небезпеч-
но, вважаю. Краще спробувати воду. А тодi, якщо буде потреба,
взятись i за скелi. Моя думка така. Iнакше не можна, пiдкреслю.
- А ви, Галю? Я хочу чути й ваш голос,- повернувся академiк
Риндiн до Галi Рижко.- Ви давно вже стали повноправним членом на-
шої експедицiї, чому ж ви мовчите?
- Вадим Сергiйович i товариш Ван уже все сказали, Миколо
Петровичу,- збентежено вiдповiла Галя. Що вона могла додати ще?
Хiба тiльки одне,- що їй страшенно хотiлося якнайшвидше вирушити
назад, на Землю? Втiм, це й без того всi знають.
- Тодi - ухвалено. Завтра вранцi вирiшиться все,- закiнчив
Риндiн.- А зараз - спати, друзi. Ранок ми мусимо зустрiти мiцни-
ми i бадьорими, попереду великi випробування!..
Проте як могла Галина заснути, знаючи, що тiльки одна нiч
вiддiляє її вiд вирiшальної подiї? Як зупинити, заспокоїти думки,
якi весь час тривожно нагадують про те, що говорив Микола Петро-
вич? Мiнливий фiолетовий присмерк глибокого мiжгiр'я,- невже ж i
справдi сьогоднi вона бачить його востаннє? А якщо завтра все бу-
де в порядку, якщо астроплан вийде на поверхню величезного моря,
куди впадає рiчка,- тодi пiслязавтра буде дано зворотний старт з
Венери на далеку рiдну Землю... Батькiвщина, мама, друзi - як хо-
роше! I, звичайно ж, таки Галя не помiтила, як охопив її глибо-
кий рiвний сон. Дiвчинi здавалося, що вона лише на хвилинку зап-
лющила очi, як одразу почула гучний голос Миколи Петровича:
- Аргонавти Всесвiту, ранок! Вставайте! Час не жде, треба
швиденько поснiдати-i до дiла. Галю, не ховатися пiд ковдру!
Пiдйом!
Снiданок Галя їла мовчки i тiльки за обов'язком: ну яка,
справдi, може бути їжа, коли ось зараз вирiшуватиметься їхня до-
ля! Вона раз у раз поглядала в iлюмiнатор, на звичнi вже гострi
скелi, стрункi цикадеї з яскравим червоним листям, ажурне оранже-
ве листя папоротi, їй пригадувалося, як здивовано i зацiкавлено
вона дивилася в iлюмiнатор тодi, першого дня їх перебування на
Венерi. Яким тодi все здавалося незвичайним, загадковим, страшен-
но цiкавим. А зараз - хоча б уже мерщiй додому, назад, на
Землю... додому!
Нарештi Микола Петрович скомандував;
- По гамаках, друзi! Будемо починати. I прошу прив'язатися
так само мiцно, як перед справжнiм стартом. Надходять серйознi i
небезпечнi хвилини.
Вiн спинився на мить i потiм додав так м'яко й лагiдно, як
мiг говорити тiльки вiн, турботливий старший друг i товариш:
- Зараз - геть усi побоювання. Ми вiримо, твердо вiримо, що
все буде гаразд. Iнакше не може бути!
Уважний погляд Миколи Петровича перевiрив, чи все готове в
центральнiй каютi, чи не лишилося щось неприбране, забуте. Вiн
iще раз подивився на товаришiв, якi опускали гамаки, задоволено
кивнув головою i вийшов до навiгаторської рубки. А Галя Рижко не
стрималася, пiдбiгла ще до iлюмiнатора i на хвилинку притиснула-
ся до нього. Нi, не червонолистi пальми, не цикадеї та папороть
хотiлося їй побачити наостанку! Високо в хмарному небi над краєм
мiжгiр'я, мiж двома застиглими, наче вартовi, кипарисами, так са-
мо, як i ранiше, гордовито майорiв червоний прапор Радянської
Батькiвщини, червоний прапор о золотими серпом i молотом!
Пролунав легкий шум. Автоматичний механiзм засував металеви-
ми заслiнками водночас усi iлюмiнатори центральної каюти. Одразу
стало темно. Лише один великий екран перископа свiтиться в центрi
стелi перед очима принишклих мандрiвникiв.
Скелi, що ясно вирiзнялися на ньому, наче самi повiльно пере-
сувалися, вiдпливали вбiк. Микола Петрович у навiгаторськiй рубцi
регулював перископ, повертав його у потрiбному напрямi. I от кар-
тина на екранi нарештi завмерла. Галя впiзнала цi могутнi, вели-
чезнi скелi. То була верхня частина мiжгiр'я, природна кам'яна
гребля, що замикала його. Звiдси мусила ринути вода.
- Увага! Вмикаю струм! - пролунав у каютi гучний суворий го-
лос Риндiна.
Рiзко задзеленчав сигнальний дзвiнок. Починається! Вибух!
Проте тривожна тиша не порушувалася нiчим. Анi найменшого
звуку, нiякого руху. Очi мандрiвникiв не вiдривалися вiд екрана.
Галя мимоволi рахувала про себе:
- Раз... два... три...
Над скелями виникла чорна хмара. Вона швидко поширювалася в
усi боки, закриваючи небо. I майже одразу серед скель, що розва-
лювалися, блиснула вода. Ще мить - i скель уже не було. Замiсть
них виникла вертикальна свiтло-сiра водяна стiна, вiд одного схи-
лу мiжгiр'я до другого.
Ця стiна спочатку нiби завмерла нерухомо - i потiм цiлою
своєю громадою рвонулася вперед. Вона сунула неймовiрно швидко,
не зменшуючись у висотi. Галя розширеними очима дивилася на ек-
ран перископа, її серце завмирало вiд тривожного чекання.
Ось верхня частина водяної стiни, яка досягала у висоту не
менш двадцяти - двадцяти п'яти метрiв, наче обвалилася кип'ячим
бурхливим водоспадом. Проте не встигла ще ця хвиля водоспаду
впасти i до половини стiни, як цiла маса води з новою силою рину-
ла вперед, обвалюючися на скелi i зриваючи їх з мiсця. Здавалося,
зараз вона всiєю своєю вагою перекинеться на корабель.
- Ох! - не стримала вигуку Галя.
Потужний удар струсонув астроплан. I зразу-таки на екранi все
зникло, згасло в сiрому туманi. Корабель здригнувся, захитався.
Його кормова частина трохи пiднялася - i знову впала назад. Но-
вий удар.
Астроплан тремтiв i сiпався. Гумовi троси, на яких висiли га-
маки, грубезнi амортизатори розтягувалися i знову скорочувалися.
Гамаки виписували в повiтрi нерiвнi кривi. З буфета в стiнi випа-
ла i покотилася пляшка. А корабель важко розхитувався, задираючи
i опускаючи корму, немовби намагаючись протаранити скелi.
- Та невже ж не виштовхне його? - прошепотiла Галя.
Пролунав глухий, неприємний скрегiт. Астроплан повiльно зсу-
нувся вперед. Вiн терся боками супертитанового корпусу об скелi,
вiн продирався мiж ними, захоплений потужним потоком води. Судо-
рожне, ривками, раз у раз зупиняючись i завмираючи, корабель повз
по дну мiжгiр'я. Тепер уже не було поштовхiв ззаду: навпаки,
вiдчувалося, як корпус астроплана переборює численнi перепони на
своєму шляху.
I раптом корабель зупинився. Глухе скреготiння перетворилося
на дивний дзвiнкий гул. Астроплан не посувався далi, вiн уперся в
якусь мiцну перепону. Все його металеве тiло напружено тремтiло,
ця вiбрацiя i створювала гул, вiд якого дзвенiло у вухах. I так
само вiбрували й дзвенiли всi чисто речi в каютi. Корабель не ру-
хався! Водяний потiк не виштовхнув його, астроплан знову лежав на
днi мiжгiр'я, затиснутий скелями.
"Пiд водою... пiд водою...",- стукотiло серце Галi Рижко.
I знову пролунав короткий сильний удар. Щось загуркотiло, пе-
рекочуючись по зовнiшнiй стiнцi астроплана бiля корми. Цей удар
одiзвався дзвоном по всiй каютi, наче весь корпус астроплана зас-
тогнав вiд болю.
Галя почула, як Сокiл крикнув, пересилюючи гул:
- Все-таки вдарив якийсь уламок скелi! Астроплан ще раз
сильно гойднуло. Чи не той удар допомiг йому зсунутися?..
Знову почалися поштовхи ззаду, нерiвнi, судорожнi. Корабель
сiпався вперед, зупинявся, знову рухався, вiн повз уперед, наче
