план. Що ж справдi на ньому?
-Це от- наше мiжгiр'я,- заговорив Ван Лун, показуючи
пальцем.- Пробачте, поспiшав, вийшло не дуже чiтко. Мiжгiр'я iде
пiвколом сюди й сюди. З цього боку - багато скель. Бачите, гадаю?
З iншого боку воно робить ще два, як це сказати?.. Так, два
колiна. I тут протiкає ручай. Все це недалеко. Гадаю, в
двох-трьох кiлометрах вiд астроплана. Ручай впадає в море. Тут
показано. Тiльки воно дуже велике, це море, не влiзло на рисунок.
Йде за обрiй, таке велике.
Не тiльки Микола Петрович i Вадим Сергiйович, але навiть i я
дивилася на рисунок, вагаючись. Це було майже як карта. Але
звiдки Ван Лун мiг довiдатися про всi тi ручаї, скелi, море? Як
вiн мiг накреслити цю карту? А вiн вiв далi:
- Ще не все про море, зауважу. У нього впадає не тiльки ру-
чай з мiжгiр'я. Оця рiчка також. Широка, багато води. Мiжгiр'я
йде пiвколом, рiчка також. Прямо поряд. Багато думав, чому так
мiжгiр'я й рiчка поряд? Весь час думав, знаєте.
- Г що ж, Ван? Що ви надумали? Чому це так вас зацiкавило?
- спитав здивований Микола Петрович.
- Дуже важливо, Миколо Петровичу. Якщо не помиляюся, не
знаю, звичайно. Тут, з одного боку мiжгiр'я, сказав уже, багато
великих скель. Наче вiд землетрусу, скажiмо. Висока стiна з
скель. А злiва вiд неї - мiжгiр'я. А справа - та велика рiчка.
Гадаю, рiчка ранiше, дуже давно, протiкала нашим мiжгiр'ям. Потiм
стався землетрус. Обвалилося багато скель. Вони перегородили шлях
рiчцi. Як гребля. Тодi рiчка потекла iншим рiчищем, поряд. Отут.
I прийшла, як i ранiше, до моря. Пробачте, дуже багато говорю...-
Ван Лун перевiв дух.
Вiн уже збирався розповiдати далi, але Микола Петрович, який
слухав Ван Луна дедалi уважнiше й уважнiше, раптом широко розплю-
щив очi, подивився на нього i вигукнув:
- Ван, це надзвичайно! Якщо все, що ви тут накреслили i роз-
повiли нам, правильно...
- Вважаю так, Миколо Петровичу,- пiдтвердив Ван Лун, уже
всмiхаючись.
- Тодi... тодi все дуже просто! Ми можемо полетiти з Венери!
I навiть полетiти в новий строк! Ван, ви... ви...- Микола Петро-
вич не знаходив слiв. А я, все ще нiчого не розумiючи, поглядала
то на одного, то на другого.
- Тодi, значить, помилки немає. Якщо ви також дотримуєтеся
подiбної думки,- закiнчив Ван Лун, задоволене беручись за люльку.
- Та яка там помилка, Ван! - збуджено вигукнув ще раз Мико-
ла Петрович.- Вадиме, Галю, дивiться!
Вiн узяв олiвець i знову схилився над рисунком.
- Очевидно,- говорив Микола Петрович, показуючи олiвцем,-
досить усунути оцю перепону, вашу кам'яну стiну,- вiн перекрес-
лив накопичення скель, нарисоване Ван Луном у верхнiй частинi
мiжгiр'я,- як вода з рiчки рине старим рiчищем. Вона наповнить
мiжгiр'я до країв i винесе з нього наш астроплан. Корабель опи-
ниться на морi - i ми зможемо вiльно стартувати з його поверхнi.
Кращого i бажати не можна, друзi мої!
Ван Лун мовчки кивнув головою: мабуть вiн вважав, що сказав
уже все, тепер буде вирiшувати Микола Петрович...
Того вечора ми довго не лягали спати. В астропланi точилися
нескiнченнi розмови - i про що тiльки не говорили ми, наелектри-
зованi можливiстю швидкого повернення на Землю, що раптово
вiдкрилася перед нами! Звичайно, я не можу тут записати всього;
але дещо сказати необхiдно.
Насамперед, мене дуже цiкавило, звiдки Ван Лун мiг довiдати-
ся про рiчку, яка протiкає поруч з нашим мiжгiр'ям, про завал iз
скель, що перетинав шлях рiчцi, про море, в яке впадає рiчка,-
одним словом, як вiн мiг накреслити свою карту? А виявилося, все
дуже просто, за старим росiйським прислiв'ям "лихо не без добра".
Все це Ван Лун бачив згори, пiд час свого вимушеного польоту,
коли його несла в кiгтях гiгантська бабка. Тодi вiн просто
помiтив своєрiднi обриси рiчки, мiжгiр'я i моря, проте не мав анi
часу, анi можливостi обмiрковувати i робити висновки. А наштов-
хнула його на щасливу думку, як це не дивно, я сама, хоча й не
пiдозрювала про таке. От коли ми розмовляли з ним про другий ас-
троплан, який мiг би прилетiти за нами на Венеру, Ван Лун сказав,
що нас важкувато було б вiдшукати тут. I додав, що карти Венери
ще не складенi. А сказавши це, вiн раптом замовк i замислився.
Вiн згадав про свої спостереження з повiтря!
Пам'ять Ван Луна дивовижна. Менi здає- ться, що вiн прямо не
може будь-що забути. Iнодi вiн нагадує нам про такi дрiбницi, якi
менi, наприклад, навiть важко було б узагалi згадати, хоча бачи-
ли ми їх разом з ним. Тiльки я не звертала на них нiякої уваги, а
вiн усе, цiлком усе вiдзначав у своїй надзвичайнiй пам'ятi. I
цього разу вийшло теж так. Ван Лун згадав про панораму, яка
вiдкрилася перед нашими очима пiд час першої вилазки, коли ми
опинилися на високiй скелi. I пов'язав тодiшнi враження з тим, що
побачив пiд час польоту в кiгтях бабки. А тодi почав обмiрковува-
ти: чому рiчка протiкає поруч з мiжгiр'ям? I зрештою додумався до
того, що течiя цiєї багатоводної рiчки може допомогти нам визво-
лити астроплан iз скелястого мiжгiр'я. Тепер менi страшенно хо-
четься стати такою самою спостережливою i кмiтливою, як товариш
Ван. Втiм, це не дуже легко, як я бачу...
Друге, що менi треба записати в щоденнику,- це про наш пано-
рамний радiолокатор, на який Микола Петрович так покладався i
який так пiдвiв нас. Адже ми весь час роздумували: як могло тра-
питися, що цей радiолокатор, який бездоганно дiяв на Землi, рап-
том тут, на Венерi, вiдмовився працювати? Що ближче астроплан
пiдлiтав до Венери, то гiрше дiяв панорамний радiолокатор; а над
хмарами Венери, коли його допомога була найбiльш потрiбною для
благополучної посадки, вiн i зовсiм вiдмовився працювати. В чому
тут рiч?
Тепер з'ясувалося i це. В усьому винний iнфрарадiй з його
сильним випромiнюванням. На Венерi багато iнфрарадiю - i його
випромiнювання обгортає планету так само, як i хмарна пелена.
Промiння нашого панорамного радiолокатора через це перекручувало-
ся тим бiльше, чим ближче ми пiдлiтали до поверхнi Венери. Тому
на екранi радiолокатора i з'явився той блакитнуватий мiнливий ту-
ман, який кiнець кiнцем i затягнув собою цiлком видиме зображен-
ня. Микола Петрович сказав з цього приводу:
- Майбутнiм експедицiям на Венеру доведеться користатися для
посадки мiжпланетних кораблiв не радiолокаторами, якi не можуть
добре дiяти там, де багато випромiнювання iнфрарадiю. Вони, тi
майбутнi експедицiї, користуватимуться замiсть радiолокаторiв
приладами з iнфрачервоним промiнням, невидимим для звичайного
ока. За конструкцiєю вони схожi на радiолокатор, але iнфрарадiй
їм уже не завадить.
I нарештi, треба записати ще трохи про самий iнфрарадiй i про
те, як зрадiв Вадим Сергiйович.
Уже пiзно вночi Ван Лун звернув увагу на характерне постуку-
вання, яке долинало з навiгаторської рубки. То працював автомат,
що записував радiопередачi з Землi.
- Нова радiограма!
Скажу коротко. Земля допомогла нам i в тому, що чи не най-
бiльше непокоїло й хвилювало Вадима Сергiйовича. Радянськi вченi
у вiдповiдь на наше прохання провели складнi теоретичнi розрахун-
ки i сповiстили нас про те, як знешкодити вплив космiчного
промiння на iнфрарадiй пiд час перельоту Венери - Земля! Вияв-
ляється, ми маємо в руках надiйний захист iнфрарадiю вiд кос-
мiчного промiння,- i зовсiм не подумали про це. Ультразолото!
Воно ще краще вiд свинцю затримує космiчне промiння. Адже це
дуже важкий елемент, непроникливий майже для будь-якого промiння,
будь-яких електрочастинок, навiть найшвидших. Чим бiльше ми змо-
жемо взяти з собою ультразолота, тим бiльше вiзьмемо i iнфра-
радiю, он як виходить!
Iнфрарадiй треба укласти так, щоб його з усiх бокiв закривав
шар ультразолота, i тодi до нього не проникне нiяке космiчне
промiння, ми можемо бути цiлком певнi...
Коли б я була письменником, можливо, i описала б радiсть Ва-
дима Сергiйовича в той момент, як вiн прочитав цю радiограму.
Втiм, я не вмiю так барвисто писати, та й не хочу багато говори-
ти про це. Тим бiльше, що Вадим Сергiйович мiг би й сам подумати,
як менi доводиться нiяковiти через нього.
Виходить так, що коли в нього трапляє- ться якась радiсть, то
перше, що вiн робить, це кидається мене цiлувати. Можливо, я й не
казала б нiчого, не заперечувала, бо я розумiю, як це буває, ко-
ли трапляється щось дуже приємне i просто не пам'ятаєш себе вiд
радостi. Але не можна бути таким божевiльним, нiби вiн тiльки й
чекав слушного випадку!..
I як тут не знiяковiти (хай воно менi навiть i приємно
самiй!), якщо товариш Ван пiсля таких вихваток Вадима Сергiйови-
ча раптом говорить:
- Iнфрарадiй - дуже добре. Пакування ультразолотом - також
добре. Роблю нове наукове вiдкриття, Миколо Петровичу.
- Яке саме, Ван? -посмiхнувся Микола Петрович, наче зазда-
легiдь знаючи, в чому рiч.
- Моє вiдкриття, скажу,- iнфрапоцiлунок. Не жартую. Як
тiльки є новини з iнфрарадiєм, Вадим радiє - цiлує Галиночку. Чо-
му так? Чому не мене, не вас, Миколо Петровичу, а лише її? А то-
му, що вона вiдкрила iнфрарадiй. Значить, вiн i впливає на Вади-
ма. Поцiлунок, отож, наслiдок впливу iнфрарадiю. Наукова назва -
iнфрапоцiлунок. Запишiть моє вiдкриття до журналу, шанобливо про-
шу.
Певна рiч, Микола Петрович розсмiявся.
Ну, а менi як?..
РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ,
який за задумом автора мусив бути заключ-
ний, бо вiн описує не тiльки пiдготовку
експедицiї до повернення на Землю, але й
вилiт астроплана з Венери.
Днi пiдготовки до подорожi на Землю проходили незбагненно
швидко,- мабуть, тому, що з самого ранку i до пiзньої ночi вони
були сповненi напруженої, як нiколи, роботи. Мандрiвники знали,
що за короткий строк, який лишився, їм треба не тiльки виконати
все, що входило взагалi в коло їхнiх обов'язкiв, але ще й визво-
лити астроплан iз скель, якi мiцно тримали його на днi мiжгiр'я.
Для того, щоб здiйснити несподiвано смiливу пропозицiю Ван
Луна, треба було попередньо з'ясувати дуже багато речей. Який
рiвень води в тому мiсцi рiчки, де її старе рiчище перетяте
кам'яним пасмом; який характер i структура самої скелястої
греблi, що мiцно стримувала натиск води; як зруйнувати цю природ-
ну греблю в потрiбний момент, щоб уся маса води стрiмливо напов-
нила мiжгiр'я i, виштовхнувши астроплан з пастки, створеної ске-
лями, винесла його в море?.. Та й взагалi, чи вистачить у рiчцi,
бодай i великiй, води для виконання ризикованого плану? Адже мо-
ва йшла не про човен, не про якусь невеличку рiч, а про великий
мiжпланетний корабель та ще й затиснутий скелями.
Сприятливою була тiльки одна обставина. Скелi затискували
кормову, вужчу частину астроплана, який лє:кав у мiжгiр'ї так, що
його нiс було скеровано у море. Якщо потiк води буде досить по-
тужний, тодi, вдаривши в кормову частину корабля, вiн вiдносно
легко виштовхне астроплан iз скель i понесе його мiжгiр'ям далi,
до моря. Втiм, усе це поки що лишалося тiльки припущенням, яке
треба було пiдкрiпити точними розрахунками. А розрахунки вимага-
ли ретельного вивчення скелястої греблi, вимiрiв рiвня води,
пiдтримуваного нею, i багатьох iнших спостережень.
Тому в першi ж таки днi пiдготовки до верхньої частини
мiжгiр'я вирушив озброє- ний загiн дослiдникiв у складi Вадима
Сергiйовича Сокола, Ван Луна i Галини Рижко. Завдання, яке поста-
вив перед ним академiк Риндiн, зводилось ось до чого:
- Не вiдволiкаючись нi на якi побiчнi спостереження, вимiря-
ти природну греблю, зробити промiри води, визначити найзручнiшi
засоби висадження греблi в потрiбний, заздалегiдь призначений мо-
мент. I, звичайно, пiдготувати все для такого висадження якнай-
