Це мiжгiр'я, завглибшки метрiв п'ятдесят, нагадувало рiчище ви-
сохлої рiчки; подекуди воно було усiяне великим камiнням, прине-
сеним сюди, мабуть, бурхливою водою. Але якщо тут колись i
протiкала рiчка, то це було дуже давно, бо тепер мiжгiр'я густо
заросло деревами, якi пiдносили свої стрункi глянсуватi стовбури
мiж камiнням i скелями. Дивнi, незвичайнi дерева! Вони були схожi
водночас i на пальми, i на гiгантську папороть. Деякi з них висо-
ко здiймали свої червонi вiялоподiбнi верхiвки, iншi, навпаки,
були скривленi й приземкуватi, наче плазували по грунтi, обвиваю-
чись навколо скель...
Микола Петрович Риндiн засмучено похитав головою:
- Поганувате мiсце ми обрали для посадки астроплана, Ван! Ну
як вибиратися звiдси? Адже корабель так застряг, що не можуть до-
помогти навiть його колеса... вони не пiдуть по тому величезному
камiнню. А стартувати за допомогою ракетних двигунiв прямо з цьо-
го вузького мiжгiр'я також неможливо. I скель, скель як багато!
Нi, поганеньке мiсце ми обрали!
- Зауважу: не пам'ятаю, щоб нам довелося вибирати його,-нез-
ворушно озвався Ван Лун.
- Ну це, звичайно, так, проте... Втiм, гаразд. Про старт з
Венери думати ще ранувато.
- Вважаю, так. Ще встигнемо помiркувати.
-А як ви гадаєте, Ван, товаришi бачать нас тут?
Ван Лун усмiхнувся:
- Ми ж бачимо астроплан. Значить, вони також бачать нас.- I
вiн вiтально помахав рукою в бiк астроплана, який тьмяно виблис-
кував шлiфованим корпусом в глибинi мiжгiр'я.
Справдi, Вадим Сокiл i Галя Рижко бачили все. Лише на кiлька
хвилин Риндiн i Ван Лун зникли з очей,- тодi, коли на людей в
скафандрах в тiнi скель нападали розлюченi хижi комахи. Потiм
Сокiл i Галя бачили, як Ван Лун кудись стрiляв.
- Ось Ван уже й тiшиться,- весело, хоча й з ноткою заздростi
в голосi сказав Вадим.- Бачите, полює!
- Здорово, Вадиме Сергiйовичу,- вiдгукнулася Галя, пильно
дивлячись в iлюмiнатор.- Може, це - щось схоже на оленя або зай-
ця? От буде смачний обiд! I як же менi набридли консерви та моро-
жене м'ясо, так уже хочеться свiженької їжi!..
- Не думаю,- заперечив Сокiл.- Анi олень, анi заєць не пiдхо-
дить для юрського перiоду, i ви це добре знаєте, Галю.
- Ну, хай тодi буде молодий iгуанодон. Як ви казали менi ко-
лись: "Засмажимо фiле молодого iгуанодона?"
Сокiл тiльки вiдмахнувся:
- Чи довго ще ви згадуватимете про мої жарти? Ну й характер
у вас, Галю! Хоча...- замислився вiн,- хоча... хто знає, може
статися, що iгуанодони i їстiвнi, це питання палеонтологiя не
розробляла. Власне кажучи, в цьому немає нiчого неймовiрного...
Проте вони вже забралися на гору, дивiться!
Тепер було чiтко видно: Риндiн i Ван Лун стояли на вершинi
скелi, яка панувала над мiжгiр'ям, їх силуети ясно вирiзнялися на
тлi неба. Ван Лун з силою бив по скелi своєю похiдною киркою, Ми-
кола Петрович розгортав принесену ним довгасту рiч. Через кiлька
хвилин Риндiн установив на вершинi скелi якийсь широкий товстий
стержень. Вiд нього вiдходили мiцнi стальнi вiдтяжки. Ван Лун ук-
рiплював їх на вбитих у скелю кiлках.
Ось Микола Петрович обернувся до астроплана i помахав рукою,
наче закликаючи до уваги товаришiв, якi лишилися в мiжпланетному
кораблi. Ван Лун також дивився в
їх бiк.
- Та бачимо, бачимо! - нетерпляче вигукнула Галя.- Давайте
вже мерщiй!
Микола Петрович нахилився. Вiн щось робив з товстим стержнем,
укрiпленим вертикально в скелi. I раптом стержень почав зростати!
Здавалося, вiн витягувався вгору, як пiдзорна труба, одне колiно
за одним. Так воно було i насправдi. Стержень зростав, пiдiймав-
ся вгору, дедалi тоншаючи. Але найвища його частина все ще лиша-
лася товстою, широкою. Ось щогла, на яку поступово перетворився
стержень, досягла заввишки метрiв п'ять-шiсть - i на мить застиг-
ла так. I тодi раптом на її верхiвцi розкрився великий червоний
прапор! Прапор рiдного Радянського Союзу, тонкий шовковий яскра-
во-червоний прапор з золотим серпом i молотом у лiвому горiшньо-
му кутi! Щогла трохи погойдувалася в повiтрi, пiдтримувана
стальними вiдтяжками.
Радянський червоний прапор, прапор любимої Радянської
Батькiвщини маяв на високiй скелi Венери!.. Над ним у небi плив-
ли важкi сiрi хмари, внизу i навколо нього розливалося оранже-
во-червоне море примхливої рослинностi невiдомої планети,- але
прапор Батькiвщини гордовито майорiв у цьому новому свiтi, куди
прилетiли вiдважнi посланцi радянського народу!
Урочисто i нерухомо, як у почеснiй вартi, застигли бiля пра-
пора Батькiвщини на скелi Риндiн i Ван Лун. Галя Рижко схвильова-
но схопила руку Сокола. Вона вигукнула :
- Як чудово! Наш, радянський прапор на Венерi, Вадиме Сер-
гiйовичу!
Сокiл мовчки палко потиснув її руку. I вони заспiвали мо-
гутнiй, урочистий Гiмн Радянського Союзу. Вони спiвали його го-
лосно i радiсно, випроставшись на весь зрiст, з сяючими очима.
Гiмн лунав у каютi астроплана, проте їм здавалося, що його ме-
лодiя охопила все мiжгiр'я, що разом з ними спiвають i скелi, i
дерева, i густий оранжевий чагарник, вся Венера, увiнчана гордо-
витим червоним прапором...
Вiдлунали останнi слова Гiмну. Галя вiдчувала, як прискорено
калатає її серце. Як усе прекрасно! I Вадим Сергiйович такий ми-
лий, хороший, близький! їй не хотiлося говорити, хотiлося ще дов-
го-довго переживати цi надзвичайнi хвилини, неповторнi хвилини
радостi й щастя.
Але ось Сокiл перший порушив мовчання. Вiн стурбовано дивив-
ся в iлюмiнатор, а потiм обернувся до Галi.
- Мабуть, буде сильний дощ, Галю. Погляньте, яка онде насу-
вається важка чорна хмара!
Справдi, з-за гори випливала величезна грiзна хмара
синьо-чорного кольору. Вона насувалася дедалi ближче, опускаю-
чись нижче й нижче, майже торкаючись верхiвок дерев, якi зат-
рiпотiли й забилися пiд поривами вiтру.
Наближення дощу помiтили i Риндiн та Ван Лун. Хутко пе-
ревiривши наостанку крiплення щогли, вони поспiшили зi скелi
вниз. Хмара закривала вже майже все небо.
Важко впали першi великi краплини. Вони скотилися по склу
iлюмiнатора, лишаючи на ньому широкi мокрi смуги. I тодi майже
одразу ринув заливний дощ. В його потоках уже не можна було роз-
гледiти окремих краплин чи навiть струменiв. Здавалося, що це й
не дощ зовсiм: з низького почорнiлого неба лилися суцiльнi пото-
ки води, наче хтось там, угорi, перегортав один за одним вели-
чезнi баки, наповненi вщерть пiнявою водою. Бурхливi потоки рину-
ли мiж скелями вздовж схилiв мiжгiр'я.
- Нелегко буде нашим добратися до корабля пiд такою ней-
мовiрною зливою,- iз спiвчуттям промовив Сокiл. Галя, не
вiдповiдаючи йому, прислухалася: їй здалося, нiби вона чує, як
вiдчиняється верхнiй шлюзовий люк. Так, так, вона чує!
- Iдуть, вони iдуть! - радiсно закричала дiвчина.
Справдi, за хвилину вiдчинилися дверi каюти, i на порозi з'я-
вилися Ван Лун i Риндiн. Вода ручаями збiгала на пiдлогу з їх
скафандрiв. Галя кинулася до Миколи Петровича i допомогла йому
зняти шолом.
- А, ми вже турбувалися тут, Миколо Петровичу,- збуджено
примовляла вона,- така жахлива злива, я нiколи не бачила нiчого
подiбного!
- Ага, прямо-таки тропiчна,- вiдповiв
їй, всмiхаючись, Риндiн.- Яка ваша думка, Ван?
- Вважаю, навiть понадтропiчна. Гадав ранiше, у нас, на
пiвднi, мiцнi дощi. В Iндокитаї ще мiцнiшi. Цей дощ - най-
сильнiший. Добре, встигли дiйти. Iнакше було б важкувато,- ска-
зав Ван Лун, указуючи на iлюмiнатор.- Дивитися звiдси добре, iти
там погано.
Схили мiжгiр'я перетворилися на суцiльнi кипучi водоспади.
Разом iз шаленою водою, що ринула вниз, мчало, перекидаючись, ве-
лике камiння, вивернутi з корiнням дерева. На днi мiжгiр'я бурли-
ла i клекотiла гiрська рiчка, яка виникла пiд час зливи.
- Може, бурхливий потiк води мiг би винести нас звiдси? -
промовив задумливо Риндiн, але тут-таки безнадiйно вiдкинув це
припущення: -Куди там! Корабель затиснуто мiж скелями, та й та-
кий вiн важкий, що вода зможе пiдняти його тiльки тодi, якщо за-
повнить цiле мiжгiр'я аж до країв.
Галя притулилася до товстого скла iлюмiнатора. Коли вже Ван
Лун, який об'їздив пiвсвiту, не бачив нiколи ранiше такої страш-
ної зливи, то що було казати їй! Анi в тропiках, анi в суб-
тропiках Галина Рижко не бувала, якщо не зважати на Чорноморське
узбережжя Кавказу. Але хiба там може бути що-небудь подiбне? Ой,
яка жахлива, неймовiрна злива! Вiд самого вигляду тих безнастан-
них потокiв клекочучої води вже ставало холодно. Так холодно, що
по спинi забiгали мурашки i навiть задубiли кiнчики пальцiв на
ногах. Це, певна рiч, тiльки здає- ться, адже в каютi, як i
ранiше, тепло. Але чому в Галi неприємно затерпла лiва нога, на-
че вона її пересидiла? Що то за дурнi новини?
Мимоволi Галя помацала ногу бiля колiна, де вона нiбито
навiть трошки опухла,- i скрикнула вiд несподiванки, її пальцi
наштовхнулися на якусь гулю завбiльшки з кулак.
- Ой! - пролунав її зляканий голос.
- Що трапилося, Галю? Дiвчина мовчки з страхом дивилася на
свою лiву ногу. Бiля колiна на нiй сидiла дивна незграбна
iстота. Вона була кругла, наче булька, але темно-червоного,
навiть вишневого кольору, що рiзко вирiзнявся на синiй тканинi її
шаровар. Iстота сидiла нерухомо, її короткi товстi лапи вп'ялися
в тканину.
- Струсонiть ногою, Галю, звалиться! - крикнув Сокiл,
пiдбiгаючи до неї.
Нi, це не допомагало: огидна iстота цупко трималася на нозi.
Ван Лун узяв шомпол, яким чистив гвинтiвку, i спробував скинути
неприємного гостя з ноги. З цього також нiчого не вийшло. Але Ван
Лун за цей час устиг роздивитися шестиногого незнайомця.
- Вважаю, це клiщ,- спокiйно мовив вiн.- Насмоктався кровi,
дуже роздувся. Галю, прошу, не хвилюйтеся. Зараз усе зроблю.
Шомполом вiн вiдчепив i вiдiрвав вiд тканини шаровар одну ла-
пу клiща, потiм другу, третю, не даючи їм знову вчепитися. На-
рештi клiщ упав на пiдлогу, безпорадно перебираючи в повiтрi ла-
пами. Блiда наче крейда Галя нервово i злякано терла ногу обома
руками: як же вона не почула, коли клiщ почав кусати її?..
Ван Лун вмiлими спритними рухами закотив шаровари на лiвiй
нозi дiвчини. Ось вона, малесенька ранка бiля колiна! Звiдси клiщ
смоктав кров.
- I ви не вiдчували нiчого, Галю? - здивовано спитав Микола
Петрович.
Галя сердито хитнула головою: коли б то вона вiдчувала!
- Немає нiчого дивного,- заспокiйливо промовив Сокiл. Вiн
уже взяв з аптечки дезинфiкуючу рiдину i обмивав нею ранку на
нозi Галi.- Цiлком можливо, що ця порода клiщiв насамперед випус-
кає iз своїх залоз якусь рiдину. Така рiдина анестезує тiло в
мiсцi укусу, робить його нечутливим до болю. Це свого роду прис-
тосування органiзму...
Вiн говорив веселим, життєрадiсним тоном, мабуть, бажаючи
заспокоїти Галю, вiдвернути увагу дiвчини, яка дуже розхвилювала-
ся. Галина розумiла це: звичайно, Вадим Сергiйович дуже дбайли-
вий i милий!
- Я i потiм також не помiтила б,- сказала вона збентежено,-
коли б не затерпла нога. От тодi я й звернула увагу... А вiн
неотруйний, цей клiщ?
- Нi, нi, що ви! - заспокоював її Сокiл, залiплюючи ранку
пластирем.- От i. все, для хвилювання вже немає причин. Звичайно,
клiщ не отруйний. Згадується менi, в природi взагалi не iснує от-
руйних клiщiв... на Землi, я маю на увазi. Але й тут, мабуть, та-
кож немає. А от як ця погань з'явилася в каютi? Адже ж не з Землi
ми його привезли?
- Можливо, пролiз через люк, коли ми з Ваном виходили чи
поверталися,- висловив припущення Риндiн.
- Хм... важко уявити собi, адже клiщi. дуже малорухливi
iстоти,- заперечив Сокiл.- Ну, Галиночко, розвеселiться, люба!
